Чому в Україні топ-чиновники не несуть відповідальності за помилкові рішення та невдалі призначення на державні посади?

Про це у своїй статті на ZN.UA пише Юрій Тесля, який називає це хворобою №1. Хворобою №2 він називає явище, коли відповідальний перекладає вину на обставини чи на когось іншого – стрілочника.

Автор наводить приклад, що він чув ті самі виправдання: не підвезли матеріалів, не виділили техніки, не відкрили фінансування, завадив дощ тощо. Причина або людина знаходилися завжди. І це – неправильно.

Виконавець чи обставини не можуть відповідати за провал. За результат завжди відповідає керівник. Він оцінює ризики, добирає людей, організовує роботу й повинен мати план «Б», якщо щось піде не так. Тому після невдачі виникають запитання до керівника:

• Чому ця людина отримала завдання?
• Чому її взяли на роботу?
• Чому її не навчили?
• Чому її не проконтролювали?

Так працює професійний менеджмент.

Слабкі керівники уникають відповідальності, залишаються на своїх місцях і далі ухвалюють «слабкі» рішення. До речі, стрілочник потрібен не для того, щоб знайти винного, а для того, щоб не знайти справжнього винуватця.

Хвороба №3. Ніхто персонально не відповідає

Бо якщо знайти справжнього винуватця, доведеться поставити незручне запитання тому, хто його призначив. А він теж не хоче відповідати.

От призначають людину на керівну посаду. Скажімо, міністром. Минає час. І раптом виявляється, що керівник він слабкий. Або корупціонер. Тоді його тихо звільняють. Про того, хто рекомендував, підбирав і призначав, ніхто не згадує.

Пам’ятаю, як один із представників влади хвалився: "Ми не такі, як наші попередники. Ми не тримаємося за посади. Якщо людина не справляється, ми призначаємо іншу".

Звучить красиво. Але якщо людина не справилася, то хто відповість за помилку її призначення, за втрачений час, гроші й можливості?

Про це зазвичай не говорять.

Помилки призначень не мають наслідків для тих, хто їх допускає. А отже, система не вчиться на власних помилках і відтворює їх знов і знов.

Хвороба №4. Відповідальний не управляє і не ухвалює рішень

Зміст слова «відповідальний» – той, хто керує роботою й ухвалює рішення – підміняється іншим змістом: той, хто відповість за наслідки. По суті призначають відповідального для того, щоб було кого покарати.

Із такою практикою автор стикнувся ще під час роботи в ДПА України. Кожне завдання оформлювали карткою, де зазначали відповідальних і виконавців. Часто – кількох відповідальних.

На його запитання, хто ж із них управляє виконанням завдання, мені пояснили: «Той, кого записано першим». Він поставив інше запитання: «Чи може він управляти всіма виконавцями?». Відповіддю було: «Якщо вони – не його підлеглі – ні».

Тобто людина відповідає за результат, але не має повноважень управляти його досягненням. Як можна бути відповідальним, не маючи права ухвалювати рішення?

Коли відповідальність відривається від повноважень, відповідальні змушені домовлятися, писати нескінченні погодження або просто стають винними. Ефективність управління від цього лише знижується.

І ще одне. Це навіть не хвороба, а стан організму. Чи багато в Україні керівників, які мають професійну управлінську освіту, знання й практичний досвід управління? Чи багато з них розуміють, що відповідальність і право ухвалювати рішення – це дві сторони однієї медалі?

Наведені вище хвороби призводять до того, що безвідповідальність проникає у всі сфери управління. І насамперед в управління державою.

Хто відповідає за Україну? Тільки не треба посилатися на Конституцію. Там персональна відповідальність розчиняється в колективній, політичній, партійній. А отже, у безвідповідальності.

Як отримати корисні для країни рішення Верховної Ради, якщо депутати фактично відповідають перед керівництвом фракцій за те, як проголосували, а не за те, за що проголосували?

Де відповідальність глави уряду, якщо на міністерські посади нерідко потрапляють люди, рекомендовані іншими центрами впливу? Чимало тих, хто потрапляє до владних кабінетів, сприймають посаду не як обов’язок, а як можливість. А коли настає час звітувати за результат, приносять «лікарняний» із хворобами №1, №2, №3 і №4. Або пишуть заяву про звільнення. А «сто рублів» залишають собі.

Сукупність рішень, ухвалених у стані «управлінської хвороби», призводить до системних наслідків – економічних втрат, демографічної кризи та руйнування інфраструктури. І за це хтось має відповідати.

Путін? Так. Саме він ухвалив рішення про знищення України. Саме він розпочав війну. Саме він несе відповідальність за неї. Але чи означає це, що українські керівники не відповідають ні за що? Що в нас немає корупції? Немає бездарних управлінців, помилкових рішень?

Путін не може відповідати за рішення, які ухвалювали українські чиновники, міністри, президенти чи депутати. Так само, як вони не можуть перекласти відповідальність за власні рішення на Путіна. Вони ухвалюють рішення – вони мають відповідати. Лише тоді з’являється особиста зацікавленість ухвалювати правильні рішення.

І наостанок – вишенька на торті. Один дуже дієвий спосіб уникнути відповідальності.

Як стати успішним менеджером у неуспішному проєкті? Насправді, дуже просто. Спочатку формуєш очікування гірших результатів. А потім показуєш результат, лише трохи кращий за цей прогноз. І тебе називають ефективним менеджером. Навіть якщо реальний результат міг би бути значно кращим.

Цей прийом часто працює і в політиці. У публічному дискурсі використовують логіку порівняння не з можливим кращим результатом, а з гіршим сценарієм. І тоді будь-який результат, який не є катастрофою, подають як успіх.

У такій системі оцінювання зникає відповідальність за втрачений потенціал рішень. І тоді навіть слабкий результат може виглядати як досягнення. І вже не треба відповідати за те, чому людям стало гірше. Можна навіть отримати за це нагороду.

Великою є сила несилових (інформаційних) впливів. Особливо коли вони звільняють від відповідальності тих, хто має відповідати.