Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Борис Скоропадський: «Україні треба було майже шість років, щоб запровадити власну валюту. А мій дід зробив це за шість днів»

90 років тому — 29 квітня 1918 року — гетьман Павло Скоропадський заснував Другий Гетьманат. Кореспондент «Галичини» розмовляв з внуком Гетьмана — Борисом Даниловичем Скоропадським під час його недавнього перебування в Івано-Франківську.
До недавнього часу було відомо, що останньою з аристократичного роду Скоропадських є наймолодша донька гетьмана України Олена Скоропадська-Отт, яка живе в Швайцарії. Вона написала німецькою мовою книгу спогадів «Остання з роду Скоропадських», яку 2004 року в перекладі на українську видано у Львові. Гетьманство, як відомо, саме на ній спіткнулося. Павло Скоропадський права на гетьманство офіційно передав синові Данилу у 1938 році. Коли того отруїли 22 лютого 1957 року й наступного дня він помер у Лондоні, гетьманство на себе перебрала його старша сестра Марія, після її смерті через три роки — сестра Єлизавета. У 1976 році по смерті Єлизавети наймолодша Олена цю справу вже не продовжувала й оголосила себе поза політикою.

Коли ж об’явився ще один нащадок гетьмана Павла Скоропадського й стало зрозуміло, що є ще один пагін у роді Скоропадських, це пані Олені не сподобалося…

Доля Бориса Скоропадського склалoся так, що він дізнався про свого діда й батька лише в 1999 році. Тоді йому йшов уже 44-й рік…До цієї таємничої історії спричинився полковник Порфирій Силенко, який служив разом з гетьманом Павлом Скоропадським, а після війни був у Лондоні приватним секретарем і консультантом його сина — гетьманича Данила Скоропадського. Силенко доводився Борисовій мамі — Олександрі Тимченко дядьком. Саме він перевіз свою племінницю, яка виступала в концертній бригаді на фронті для підтримки бойового духу радянської армії й була тяжко поранена наприкінці війни, з Відня до Лондона й познайомив там її зі Скоропадським. Силенко був для Олександри Тимченко єдиною рідною людиною в чужому світі, мав на неї великий вплив і в усьому допомагав їй до самої смерті 1978 року. Дізнавшись про вагітність небоги, він наполіг на тому, щоб вона задля власної безпеки виїхала до Канади. Вона дала синові дівоче прізвище своєї матері — Тугай-Бей, і з ним Борис прожив майже 44 роки. Марія і Єлизавета Скоропадські, стверджує Борис, хотіли забрати його до себе на виховання, але його мати не віддала. Олександра Тимченко та П. Силенко, якого Борис називав дідом, берегли таємницю майже півстоліття. Дядько так і забрав її з собою в могилу. А мати, налякана тяжкою серцевою недугою, в 1999 році розповіла синові, хто і ким був його батько. «До того часу я лише знав, що він називався Данилом. Все інше від мене приховували, — каже Борис Скоропадський. — Моя мама після серцевого нападу трохи не вмерла і тоді вирішила розповісти мені, хто насправді був мій батько, щоб не забирати це з собою в могилу. Для мене це був шок…»

А в жовтні 2006 року гетьманич, продавши все, що мав у Канаді, переїхав із сім’єю жити в Україну. Повернення на батьківщину рідного внука гетьмана Павла Скоропадського набуло ознак політичного скандалу, поповзли чутки, що внук несправжній, що Олена Скоропадська-Отт не визнає його … Про це кореспондент «Галичини» й запитав Бориса Скоропадського під час його недавнього перебування в Івано-Франківську.

— Я вже не вперше повторюю, що ні від кого не потребую визнання свого походження. Мене це мало хвилює. Маю інформацію від своєї, на жаль, уже покійної мами, персональні речі, фотографії, іншу приватну інформацію. У 2005 році я зробив аналіз ДНК з офіційними протоколами моєї крові, крові моєї матері й оформленими протоколами крові рідної сестри Данила Скоропадського — Олени Скоропадської-Отт із Цюриху. Результат: 74% ймовірності, що ми з нею родичі. Проте, якщо хтось хоче мати 100-відсоткову гарантію, то, будь ласка, — робіть генетичну експертизу, порівнюйте мою ДНК з батьковою і дідовою. Гарантую повне сприяння. До гетьманівни Олени, яка хоч і не визнала мене попри те, що навіть зовні я дуже подібний до діда (що це справді так і є, легко переконатися із світлин Павла і Бориса Скоропадських на сайті «Народний оглядач» за адресою http://sd.org.ua/news.php?id=11343 – Прим. П.П.), ставлюся, однак, з належною повагою. Найголовніше, що вона й далі робить немало корисного для збереження пам’яті про Другий гетьманат. Я займаюся тим самим, тому в цій справі ми — союзники.

— Звичайно, було б краще нині мати офіційні свідчення про пряму спадковість від гетьмана… А батько, Данило Скоропадський, бачив вас?

— Так. Після мого народження у квітні 1956 року він на короткий час приїхав у Торонто, щоб подивитися на мене. Зафіксовані свідчення про цю поїздку Данила Скоропадського до Канади, хоча й без пояснення її мети. Мама розповідала, що його викликав Порфирій Силенко. Вірогідно, він же й наполіг на тому, щоб мою появу на світ тримати в секреті.

— А навіщо було вас ховати в Канаді?

— А це тому, що часи були дуже неспокійні. Радянські спецслужби здійснювали «зачистки» потенційно небезпечних лідерів. Данило Скоропадський керував всесвітнім гетьманським рухом, який виступав за українську незалежність. Того ж 1956 року він був співорганізатором 10-тисячної демонстрації українців і поляків, приуроченої до приїзду в Британію Микити Хрущова. Тож цілком реальною була загроза життю гетьманича, а значить і його найближчому оточенню, особливо прямому нащадку. Слушність таких побоювань дуже швидко підтвердилася. Батька отруїли в Лондоні 22 лютого 1957 року. Після того 12 жовтня 1957 року радянська агентура вбила чільного діяча ОУН Лева Ребета, а 15 жовтня 1959 року — голову проводу ОУН Степана Бандеру.

— Вам час від часу згадують один не дуже приємний історичний факт: про заручини Данила Скоропадського не з Олександрою Тимченко, а з Галиною Мельник-Калужинською, які відбулися за десять днів до смерті гетьманича. Що ви на це відповідаєте?

— Це історія романтичного кохання й політичної доцільності. Кохаєш одну, але заради вищих цілей готовий одружитися з іншою.

— Що відчули ви, дізнавшись правду про те, ким були ваші дід і батько?

— Тоді для мене багато що стало зрозумілим: чому я жив в шести країнах світу, постійно шукав себе. Коли мені виповнилося 17 років і вперше я поїхав за межі Канади — до Німеччини, лише мої ноги торкнулися німецької землі, щось незрозуміле, наче потужна хвиля, пройшло крізь мене У 23 роки вперше побував у Британії — це повторилося. Тепер я це розумію чому: в Німеччині похований Павло Скоропадський, у Лондоні — Данило Скоропадський. Перед тим відвідував Францію, Бельгію, але нічого подібного до цього не відчував. Коли ж 1995 року вперше приїхав в Україну, то відчув найпотужнішу енергетичну хвилю і найсильніше хвилювання. Але тоді я ще не розумів, чому це зі мною діється.

— Але щось вас таки підштовхнуло їхати в Україну аж 2006 року…

— Унікальним моментом для мене стала Помаранчева революція 2004 року, Майдан. У мене був тоді постійно включений телевізор, хлопчики зі школи приходили додому в помаранчевих шаліках, кричали в хаті: «Ющенко! Ющенко!» Тоді я був дістав такий заряд… Ми думали: все! нарешті! Рай настане!.. Словом, десь у той час я почав ставати дуже впевненим у собі як людина…

— В Америці, як виглядає, вам не зле жилося…

— Жив і в Каліфорнії, і у Флориді, і в Англії… В Канаді мав свій садок і город. Любив порпатися в землі, вирощував помідори та перець. Я навчився змалку працювати, бо мамі самій виховувати сина у ті часи було важко. Мені потрібно було працювати, щоб утримувати нас. Все, що нині маю, я заробив власними руками. Займався сервіс-індустрією, мав лімузинну компанію, будував нерухомість, мав піцерію, займався сантехнікою, працював бізнес-консультантом. Мої знайомі в Канаді запитували: «Для чого ти туди їдеш?». Я відповів: «Їду в Україну, де і повинен жити українець». Буду жити тут стільки, на скільки Бог дасть здоров’я. Я маю одного боса — це Господь Бог.

— Ви досить незле володієте українською мовою…

— Мати, яка знала сім мов, виховувала мене передусім українцем. Щосуботи ходив до української школи, закінчив курси українознавства, був у «Пласті». Мав «Кобзар», виграв перший приз на мовному конкурсі на українському радіо. Мама співала багато народних пісень. Я їй дуже вдячний за все. На жаль, у Канаді в мене нікого не лишилося, мама померла минулого року. Я вирішив, що для моїх синів найкраще буде жити в Україні.

— Що означає для вас родина?

— Я завжди хотів мати міцну сім’ю. Я нині такий щасливий, що Бог мені послав Ірочку. За десять років ми нажили з нею двох прекрасних козаків, думаємо й про третього, коли стане трохи стабільніше. Бо я ще молодий, мені на початку квітня буде тільки 52 роки. Я для себе вирішив, що мої перші 50 років — це здобуття досвіду, наступні 50 — для роботи, а треті, як дасть Бог, — будуть для пенсії…

— Як ви зустрілися з Іриною?

— Ірина народилася в Городенці. Закінчила Прикарпатський інститут, стала філологом. 1997 року поїхала до тітки в Канаду. Моя мама ту родину знала, і так через родину ми познайомилися. Іра – прекрасна мама, чудово виконувала свою роботу вдома, коли ще були в Канаді, вчила дітей українських пісень, віршів та азбуки. Наша мова вдома в Канаді була українська. Коли хлопчики пішли в англомовний садочок, я вимагав, щоб вони говорили вдома тільки українською. До речі, нині в Україні вимагаю від них, щоб говорили зі мною англійською, аби не забувати мову. Це, зрештою, потрібно й мені… Словом, своїм сімейним щастям нині я завдячую Ірочці. Мабуть, не випадково моя мама відкрила таємницю мого походження спершу їй і аж після того мені. Нині я твердо переконаний, що кращих жінок від українських на світі немає.

— Нам особливо приємно, якщо ці жінки ще й з Прикарпаття. Вашим дітям і дружині, видно, легше адаптуватися до українських умов саме в Івано-Франківську?

— Після минулорічних літніх канікулів моїм хлопцям — дев’ятирічному Данилові, названому на честь діда, й семирічному Максимові настільки сподобалося в діда й баби в Івано-Франківську, що вони попросилися залишитися тут ще на якийсь час. Тож нині ходять до школи, а їх мама почала викладати англійську мову. Мені ж доводиться щодва тижні їздити до них із Києва, де мене тримають бізнесові інтереси. Але наше спілкування постійне — є веб-камера, Інтернет, і завдяки цьому можемо бачитися й розмовляти щодня.

— Діти знають про свого знаменитого прадіда?

— Так. Привчаю їх, щоб до цього ставилися дуже відповідально.

— Як ви ставитеся до монархії? Які міркування маєте щодо можливості відновлення гетьманату в Україні?

— Народ мусить сам вибирати, яка система правління для нього найкраща. Я ж вважаю, що Україні потрібна сучасна гетьманська модель управління. Потрібна сильна людина, щоб міцно тримати державне кермо в своїх руках і персонально відповідати за всі свої вчинки — своїм майном, свободою, життям. Мало хто знає, що за другого гетьманату Павло Скоропадський досягнув за якихось сім місяців більше, ніж деякі сьогоднішні діячі ледь не за 15 років. Україні треба було майже шість років, щоб запровадити власну валюту. А мій дід зробив це за шість днів. Без мобільника та Інтернету. Бо бажання було. Дехто мене переконує: пане Борисе, щоб зробити це чи інше, треба одне чи два покоління, з цим не можна спішити, і це треба повільно.... Я на це кажу: знаєте що, люди, поки ми будемо чекати ті 20 чи 40 років, то від нас нічого не залишиться. От сьогодні ви читаєте про давній Єгипет, що були колись такі люди… То ви хочете, що ваші внуки через 50 років питали, що колись був такий рід – українським називався? Отож треба квапитися робити для своєї нації, бо у світі ніщо не стоїть на місці. Нам треба мати українську фабрику, а не просто фабрику в Україні. Між цим є суттєва різниця…

Я думаю, що кожний український діяч – чи то мій дід, чи то Хмельницький, чи Бандера і т. д. — у свій час зробили те, що могли тоді зробити. І тому не можна через 50 чи 300 років, сидячи собі дуже зручно в кріслі, мудрувати: він мав тоді те зробити, се…Бо є ще наступне запитання: чому він мусів це робити? Які обставини до цього його змусили? Я впевнений, якщо б нині дати комусь такі ж історичні умови, то, мабуть, він зробив би не краще за наших національних попередників. Цією проблемою я вже настільки перейнявся, що хочу сам дослідити й розповісти українцям, якою людиною був Павло Скоропадський, розвінчати міфи про мого діда. Першу таку книжечку я вже підготував.

На завершення хочу зазначити: я приїхав в Україну не задля збагачення на крові моїх предків, бо сьогодні навряд чи це можливо, адже українці готові визнавати лише особисті заслуги й конкретні результати. Отож сприймайте мене як звичайного українця Бориса, нехай і на прізвище Скоропадський, який повернувся на Батьківщину й має волю принести користь своєму народові.

Розмову вів Петро ПАРИПА


В тему:

1918: Другий Гетьманат проти ліберально-комуністичної республіки.

Три міфи про Другий гетьманат

Українську незалежну державу гетьмана Павла Скоропадського знищили соціалісти-масони

Гетьман Павло Скоропадський

Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи

Перший Український корпус. Місце народження — Меджибіж

Третій Гетьманат

Хто такий Павло Скоропадський

Аудіозапис розмови з Борисом Скоропадським на Бі-Бі-Сі 23 лютого 2007 року:
частина 1 (7.14 Мб)
частина 2 (7.34 Мб)

Тиранія чи Гетьманат?


В тему: 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи