Продовження. Попередній розділ книги «Пшениця без куколю»: 10 --- Арії, арійці, трипільці

СУПЕРЕТНОС ГАЛЛІВ (КЕЛЬТІВ) народився на території Правобережної України у 12 ст. до н. е. За свідченням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прічарда, кельти-галли мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини (Prichard J. S. Eastern origin of the Celtic nation. — London, 1857), що переконливо підтверджено сучасними археологічними знахідками (першу знахідку чисто кельтського походження (майстерню кельтського гончара з великою кількістю інвентаря) було знайдено ще в 1962 році в районі села Бовшів, що знаходиться в 32 км північніше Івано-Франківська, в 11 км від древнього Галича).

Достеменно з’ясовано, що вони населяли територію від Прип’яті до Чорного моря, від Малої Азії до Іспанії (Геннадий Казакевич. Кельты в Украине. — http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/268/24100). До початку 1 тисячоліття до н. е. галли оволоділи майже всією Європою. Їх характерною особливістю були високий зріст, біла шкіра, розвинені м’язи, русяве волосся, довгі козацькі вуса, розвинена музично-пісенна культура, уважне ставлення до свого зовнішнього вигляду, культ краси (Пауэлл Теренс. Кельты. Воины и маги / Пер. с англ. — М.: ЗАО «Центрполиграф», 2004. — С. 69—71).

Улюбленою зброєю галлів була сокира, якою вони досконало володіли. Сокира широко використовувалася і як холодна бойова зброя, і як томагавк, і як ритуальна зброя, і як господарський інструмент. Сокиру ще називають «кельтом» — від українського «колоти», «розколювати», звідси — «колун». Вірогідно, саме з цієї причини гальських воїнів, а з ними і всіх галлів стали називати кельтами. Віртуозне володіння сокирою-кельтом донині збереглося на прабатьківщині кельтів-галлів — у карпатському регіоні Україні. Серед іншого, у кожній гуцульській родині є ритуальна сокира — топірець (бартка, кельт), який ще донедавна був обов’язковим атрибутом дорослого чоловіка.

Чи не найяскравішим підтвердженням карпатського походження кельтів є їхні народні танці. Погляньте, наприклад, на танці ірландських кельтів — ті ж самі рухи з притисненими до тіла прямими руками, що імітують швидке спускання з гори, ті ж самі музичні інструменти (коза-«волинка», дримба), що й у наших гуцулів. До речі, слово «гоцул», що означає «галасливий», «непосидючий», є етимологічно близьким до слова «галл»; близькими до «гоцул» є також слова «гоцак» — танок зі стрибками — і «гучати» — звучати, шуміти, гудіти.

Етнонім «галли» походить від «галас-голос-логос», що позначає як голосистість, так і знання. Ці поняття є тісно пов’язаними, оскільки рівень мовлення, вищим проявом якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів — «голос» (співучість, милозвучність мовлення) і «логос» (мудрість, знання, інформація). Не випадково символом французьких галів був півень — «птах, що піє». Від кореня *гал-*гол (голос) походять:

українські «галайко» — крикун; «галакати» — кричати; «галас» — голосна розмова, крик; галайстра — «шумний натовп, купа дітей»; «ґаламаґати» — говорити дурниці; «галич» — галасливе вороння; приспів «галá» («Ой чук та галá, а я в церкві булá», «гала-гігі-гей», «галя-гиля») (Грінченко Борис. Словарь української мови);

сумерське «галя», «гал» — постійний співак у храмі, дяк (Кузич-Березовський Іван. Жінка і держава. — Львів: Світ, 1994. — С. 164);

італійське «гала» — урочисте придворне свято зі співами в Італії і Франції 17—18 століть;

сучасне «гала-концерт» — урочисте пісенне видовище.

Ім’я «галли» було самоназвою, що підтверджують відповідні топоніми, розкидані по всій Європі — всюди, куди приходили галли: село Гали на Волині, місто Галич і край Галичина в Західній Україні, портове місто Галац (Galati) в Румунії, край Галісія в Іспанії (де народ розмовляє галісійською мовою), країни Галатія-Галлія (стародавні назви Малої Азії, Північної Іспанії, Франції), Галілея на півночі Палестини, Гілея на лівобережжі Дніпра біля його гирла, Португалія (від головного міста-фортеці — «порт галлів») тощо. В якості сучасного прикладу перенесення на інші землі рідних топонімів можна згадати колонію «Нова Галичина» в Бразилії, засновану українцями-галичанами з кінця 19 ст., де в містах донині непогано розмовляють українською мовою.

Як повідомляє «Лінгвістичний енциклопедичний словник», «галльська мова належить до кельтських мов (континентальна гілка); в реальності існувала як група діалектів кельтських племен, що населяли територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена)». «В 1 тис. до н. е. кельтські мови були поширені на значній частині Європи (нині це частина Німеччини і Франції, Великобританія, Ірландія, Іспанія, Північна Італія), доходячи на Сході до Карпат і через Балкани до Малої Азії» (Лингвистический энциклопедический словарь).

Додамо, що зі словами «голос» і «слово» тісно пов’язане «слава», латинською gloria — cлава, славні діяння. Тому слово «гали» також означало «славні» — можливо, що сАме це значення було головним.

Через 16 століть після народження галлів, а саме у 5 ст. н. е., у Північному Надчорномор’ї народився новий арійський суперетнос — слов’яни. Його самоназва також походила від «слово» в розумінні як «знання» (мудрість, наука), так і промовлене знання (голос), а також «слава». Таким чином, перед нами традиція прив’язки арійських етнонімів до понять «знання», «голос» і «слава». Це пов’язано з тим, що чергове народження кожного нового українського етносу супроводжувалося відновленням знань (слова) про природу людини і світу, а також поширенням цих знань через мовлення (голос) і славні діяння. Річ у тім, що для успішного становлення і зростання народу потрібна могутність (сила). А глибинні знання і правильне мовлення якраз і є основою магічних (могутніх) практик, тобто сукупності технологій, ґрунтованих на боголюдських потенціях людини. За їхньою допомогою народ ставав сильним, плодючим, здоровим і згуртованим, гармонізував свій життєвий простір, поліпшував клімат і урожайність.

Проте арійський корінь *гал-*гел має ще одне значення: світлий, сонячний, білий, молочний. Від цього кореня походять:

українське «ґалаґан» (буквально «світлоносний», від гала — світло, ган — гнати, нести), що означає іскру («із-к-ра», тобто «із кусочка сонця») або головню (недогарок);

французьке «галО» — світлове коло навколо Сонця;

гелленське «гала» — молоко, тобто «біле» (порівняйте з укр. «набіл» — молокопродукти); звідси «Галактика» — «Молочний Шлях»;

гелленське «геле» — сонячне світло, «Геліо» — Сонце, жіноче ім’я «Гелена» (Єлена) — сонячна;

ГАЛЛьська мова (див. вище) і ГЕЛьська мова, якою розмовляють в Шотландії і яка є діалектом ірландської мови, що також належить до кельтських мов.

Традиція арійських етнонімів за аспектом сонячності-світлоносності реалізована в іменах «арії» (сонячні, ярі, життєспроможні, пасіонарні), «сколоти, соколи, соколята» (сонячні, «з кола», де коло-соло — це сонце, а сокіл — це сонячний птах, символом якого є тризуб — сокіл, що летить з неба на землю), «руси» — русяві, світлі, сонячні.

Таким чином, самоназва «галли» вказувала на чотири характерні якості народу:

носії Знання (знавці Божих законів, природи божественного, духовного і земного світів — Праві, Наві і Яві);

носії Мовлення (красномовні, голосисті, милозвучні);

носії Світла і Слави (сонячні, пасіонарні, життєспроможні, шляхетні);

представники Білої раси (світлошкірі, білі, світлі, благородні).

Продовження:
12 --- Пелазги, геллени, греки

 

В тему:

Проголосуємо за зміни!

Якщо ти арієць

У Галілеї неподалік міста Мегідо віднайшли арійський хрестиянський храм

Арійський стандарт

Арійські корені культури давнього Китаю

Згадай себе!

Історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна” в с.Трипілля

Як придбати книгу «Пшениця без куколю» через Інтернет

1 --- П’ЯТИЙ ЕЛЕМЕНТ

2 --- ІСТОРІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗЛОЧИНУ

3 --- ЦЕРКВА І ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ТЕКСТИ

4 --- МЕТАФІЗИЧНІ АРХЕТИПИ

5 --- ВОАНЕРГЕС, тобто СИНИ ГРОМУ

6 --- ІСУС, ЩО ОЗНАЧАЄ ЯСНИЙ

7 --- ХРЕСТОС І ХРІСТОС

8 --- ХРЕСТИЯНСТВО І ЮДОХРІСТИЯНСТВО

9 --- ДОГОВІР І ЗАПОВІТ

10 --- АРІЇ, АРІЙЦІ, ТРИПІЛЬЦІ