Україна невідома

У Києві відкрилась перша масштабна виставка, присвячена видатному авіаконструктору Ігорю Сікорському. Всесвітньо відомим авіаконструктор став вже за океаном, але саме у Києві видатний українець вперше піднявся у повітря.

Деякі «історики» наполегливо продовжують стверджувати, що «перевертати прапор України – це провокація або неуцтво». Чому ж тоді нарід звик до формулювання «жовто-блакитний», а державним прапором в Україні було затверджено синьо-жовтий стяг? Перевертати, чи можливо все ж «повертати»? Чи є історичні підстави для використання жовто-блакитного прапора?

Підприємець і президент Картографічної асоціації США Девід Рамсі довгі роки збирає географічні карти. Зараз в його колекції їх вже понад 150 тисяч – рукописні, навігаційні, настінні, дитячі, кишенькові, атласи та інші картографічні матеріали.

Вже цього року розпочнуться зйомки. Є тверда угода, до липня вже має бути готовий сценарій, повідомив письменник.

Маємо сумні роковини, з одного боку - це була перемога антигітлерівської коаліції, а з іншого боку – загинули десятки мільйонів людей. Якою б мала бути власне українська пам'ять про цю найстрашнішу війну і чим вона би мала відрізнятися від пам’яті російської?

У Другій світовій війні українці понесли людські втрати більше, ніж Велика Британія, Канада, США та Франція разом узяті. Кількість українських жертв можна порівняти із населенням сучасної Австрії.

Червоній армії було наказано вдаватися до особливо жорстоких і підлих методів тероризування власного населення. Є свідчення людей зі спалених чекістами в німецькій формі сіл, про радянських убивць і паліїв, переодягнених у форму СС. Тактика терору і провокацій широко застосовувалася радянськими спецслужбами і надалі: наприклад, після війни в Україні лютували енкавеесники, переодягнені у форму бійців УПА, про що свідчить велика архівно-документальна база.

«…ганебні факти здачі в полон нашому заклятому ворогові свідчать про те, що в рядах Червоної Армії, яка стійко і самовіддано захищає від підлих загарбників свою Радянську Батьківщину, є нестійкі, малодушні, боягузливі елементи. І ці боягузливі елементи є не тільки серед червоноармійців, а й серед начальницького складу. Як відомо, деякі командири і політпрацівники своєю поведінкою на фронті не тільки не показують червоноармійцям зразок сміливості, стійкості і любові до Батьківщини, а, навпаки, ховаються в щілинах, возяться в канцеляріях, не бачать і не спостерігають поля бою, а при перших серйозних труднощах в бою пасують перед ворогом, зривають з себе знаки відмінності, дезертирують з поля бою…» (З наказу Ставки Верховного головнокомандування РСЧА № 270 від 16.08. 1941 р.)

1 листопада 2013 року у Музеї історії Києва відбулася унікальна виставка, присвячена 70-й річниці "визволення Києва від німецько-фашистських загарбників". Унікальність виставки полягала в тому, що вперше за повоєнні роки в експозиції були представлені пропагандистські німецько-українські плакати і листівки періоду окупації. А як ми вже знаємо, під час Другої світової війни на звільнених від більшовизму теренах України була добре поставлена німецько-українська пропаганда.

Маловідомою сторінкою в українській історії є діяльність на теренах Волині та Київщини в кінці ХVІ — першій половині ХVII століть так званих социніан, або аріян.

У Пеклі місця вистачить усім: і тим, хто коїв злочини, і тим, хто їх виправдовував. … Ця стаття не для українців. Вони й так співчувають, плачуть, моляться, клянуть від усвідомлення того, що відбувається у зоні. Навіть не знаючи подробиць. Абрикоси Донбасу! Мої білі абрикоси, схожі на янголів. Дякую, що були поруч із нею!

Під час Другої світової війни на звільнених від більшовизму теренах України була добре поставлена німецько-українська пропаганда у плакатах та листівках...

«…Поліцисти мене поінформували, що гробів з масовими похованнями є у Вінниці багато, але розкопки покищо велися тільки в одному місці. Недалеко двірця мали б бути велетенські гроби з тисячами трупів українських старшин і вояків з часів, коли українці воювали з Москвою. Також говорили мені про масові гроби в Зарваницькому лісі, недалеко Вінниці, де також мали бути погребані українські вояки, що мали нещастя попасти живими в большевицькі руки».

Газета «Deutsche Ukraine Zeitung» в статті під назвою «Виявлено масові вбивства НКВС у Вінниці – нове свідоцтво кривавого панування Сталіна» пише: «Вбивство власного народу є складовою частиною більшовицької системи – і це було не відкриттям будь-якої таємниці, а тільки – подробиць методів і цілей некультурної і нігілістичної системи, передумовою існування якої є терор і знищення населення. Події у Вінниці – один із прикладів того, на що здатний нелюдський режим, від якого повинні бути захищені всі європейські народи».

Це не звичайна книжка, але важливий документ про страшний злочин, який доконала совєтська влада в Україні в роках сталінського терору в 1937-1938 роках. Важливість її полягає в тому, що її написав перекладач німецької дослідної комісії, яка відкопувала масові могили у Вінниці, щоб зідентифікувати жертви терору, перевіряла всі документи й перепитувала свідків, які могли щось сказати про ту трагедію. Все те перекладав на німецьку мову автор цих спогадів, Михайло Селешко і, як такий він був обзнайомлений із закулісами мордів і тому, мабуть, є найбільш авторитетною особою в тій ділянці з українців, очевидно, поза самими виконавцями того ганебного діла.