Після того, як нинішня судова система висловилася за скасування указів Президента Ющенка про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, як відомо, патріотичні сили розпочали адекватний процес стосовно так званих радянських героїв.

Останні дні подарували українцям кілька новин, котрі, хоч і дещо загубилися на тлі невиправдано довготривалого підрахунку голосів, відданих громадянами на виборах двотижневої давнини, але все ж не повинні залишатися непоміченими. Адже, саме ці новини свідчать про процеси, результат яких може напряму вплинути на подальшу долю держави. Новина перша: жорсткі дебати про те, чим сьогодні є і завтра буде Україна на Європейському континенті, вже перенеслися зі стін нашої Верховної Ради до Європарламенту. Новина друга: наступного року Молдова подасть заявку на вступ до Євросоюзу.

Після безсонної ночі підрахунку голосів на виборчих дільницях, мною оволодів міцний і глибокий сон. Він супроводжувався яскравими сюжетами сновидінь. Один з таких сюжетів залишився в моїй пам’яті і після пробудження.

Нам варто нарешті усвідомити, що усе процес євроінтеграції України, який нібито розпочався із набуттям Незалежності, був лише гарною казочкою для звичайних людей та пустопорожніми балачками для влади, хто б і в який період там не перебував біля керма. Ніякої Євроінтеграції не було, немає і, скоріш за все, ніколи не буде. А в нинішній ситуації, коли державою загалом керують відверто проросійські сили, які вже святкують перемогу на місцевих виборах у більшості областей України, а на заході держави більшість у місцевих радах належатиме «Свободі», що також заперечує потребу євроінтеграції, говорити навіть про віддалену про перспективу повноправного, асоційованого чи будь-якого іншого членства нашої держави в ЄС взагалі смішно.

Отже, виборче цунамі минуло. Українське суспільство чи то застигло в очікуванні результатів свого голосування – формальних, згідно з якими і формуватимуться органи місцевої влади, чи то просто, змучене від усього того бруду, який місяцями виливали на голову одне одному кандидати, вирішило зітхнути з полегшенням та трохи відпочити. Запанувала тиша. При чому, абсолютно незрозуміло, чи влада нас, звичайних громадян, нарешті залишить у спокої бодай на деякий період до наступних виборів, чи тиша ця насправді оманлива?

Напередодні виборів до місцевих органів влади мешканці Львівщини дещо розгублені. При чому, це стосується як звичайних виборців, так і представників багатьох політичних сил. У такій ситуації область не опинялася ще ніколи. І тепер виникає запитання: чи усе, що відбувається, стало результатом кризи демократії в Україні, чи це чергова політтехнологія провладної партії, котра іншим шляхом аж ніяк не могла набрати достатньо голосів у цьому регіоні? В залежності від того, хто яку партію підтримує, той і робить для себе відповідні висновки. Але толерантності у взаєминах між симпатиками та противниками нинішньої влади (не важливо якої – місцевої чи центральної) це точно не додає.

Сьогодні ми є свідками чергової темної сторінки української історії. Зло зухвало править наганом, страхом і обманом. Опозиція поки що роз’єднана завдяки персональним амбіціям лідерів різних політичних гуртків. Але, як кажуть в народі, - "все так не буде". Адже все таємне вже стало явним для російськомовних українців, що дали зуху проявити себе "господарником" і утвердити державний статус російської мови.

Усе це ми вже бачили в тепер уже далекому 2004-му році. За кілька днів до виборів в Україну приїжджає Путін, щоб обдарувати бідних хохлів царськими дарунками. Хоч ситуація в країні, як завжди, залишає бажати кращого, людям з телеекранів нарешті покажуть, ніби влада під «мудрим керівництвом» Януковича не тільки виконує свої обіцянки, але й насправді веде країну до світлого майбутнього. Добре, хоч не комуністичного…

У жовтневому номері часопису «Український тиждень» з’явилась стаття Романа Шостака з досить знаковою, для сьогоднішньої політичної ситуації назвою – «Приборкання Галичини». В цій статті стисло описується як партія влади закріплює контроль над Львівщиною, розколюючи опозицію.

Лабораторія соціологічних досліджень асоціації «Європейський вибір» оприлюднила результати чергового соціологічного дослідження на тему електоральних уподобань мешканців Львова. Як і раніше, найцікавіша інформація стосується рейтингів кандидатів на посаду міського голови.

Сьогоднішня «Україна» є нічим іншим, як модернізованою УРСР, до якої причепили «тюнінг» у вигляді прапора, герба, гімну та Конституції. Однак суть її залишилась незмінною – колонія без будь-якого бачення свого майбутнього.

З початком виборчого процесу методи ведення агітації та впливу на свідомість "електорату" з боку партії влади набули нових рис. Навіщо закривати "небажані" газети або телепередачі? Якщо можна просто повсюди розставити лояльних до правлячого режиму людей? Саме так відбулося на Львівському телебаченні.

Мій співрозмовник – знана у Львові особистість. Через безкомпромісну вдачу його часто називають “вічним революціонером”. Водночас, в активній політиці він уже понад двадцять років. Був одним з лідерів Помаранчевої революції у нашому краї. Неперевершений трибун. Організатор вдалих і непересічних політичних атракцій. Один з найактивніших депутатів Львівської обласної ради - Ростислав Новоженець.

Що ж чекати Україні від візиту венесуельського президента? В першу чергу, і це поза сумнівом, предметом переговорів стануть питання постачань нафти. В принципі, в Одесі є для цього необхідна інфраструктура.

Один мудрий чоловік вже сказав, що у нас, в Україні, якесь спотворене уявлення про те, як потрібно робити політичну кар’єру. Десь там, у цивілізованих державах, людина спочатку стає сільським війтом або депутатом найнижчої місцевої ради. Потім, якщо вона має успіх, поступово видряпується все вище й вище – аж до президентства. У нас чомусь усе навпаки. Щойно людина вирішила стати політиком, одразу мітить в президенти – не менше. Якщо вибори місцеві – посади нижче міського голови просить їй також не пропонувати.