Вільям Сомерсет Моем. Церковний служитель (практична метафізика)

Того дня пополудні в церкві святого Петра на Невілл-сквер відбулося хрещення, і церковний служитель Альберт Едвард Форман ще не зняв своїх церковних шат. Своє нове вбрання – з такими пишними й цупкими складками, ніби воно було зшите не з альпаки, а відлите з бронзи – він беріг для похоронів та вінчань (фешенебельна публіка зазвичай воліла проводити ці церемонії саме в церкві святого Петра). Зараз на ньому було простіше вбрання. Він носив його з глибоким задоволенням, адже вважав його гідним символом своєї посади. Без цього одягу, коли знімав його перед виходом додому, він почувався ніяково, ніби напівроздягненим. Не шкодуючи сил, він власноруч чистив його щіткою і ніколи за всі шістнадцять років служби не віддавав у чистку. За цей час воно зазнало чимало змін, але завдяки дбайливому догляду Альберта Едварда ніколи не виглядало потертим.

Альберт Едвард був чоловіком високим, статним, трохи за п'ятдесят. Його постава випромінювала гідність, а обличчя – спокій та доброзичливість. До того як обійняти цю посаду, він тривалий час працював у лакейській службі в дуже солідних родинах, а тому добре перейняв манери англійської аристократії.

Він дочекався, поки вікарій та парафіяни залишать приміщення. Проте цього разу новий вікарій, який прийшов до парафії лише кілька місяців тому, затримався.

– Формане, – покликав він, – підійдіть-но на хвилинку до ризниці. Нам із церковними старостами треба з вами поговорити.

Альберт Едвард пройшов до ризниці. Там уже сиділи двоє старост – літні поважні джентльмени. Новий вікарій, молодий, енергійний та амбітний чоловік, почав розмову:

– Формане, тут виникло одне дуже делікатне питання. Нам стало відомо про факт, який нас глибоко вразив. Скажіть, це правда, що ви не вмієте ні читать, ні писать?

На обличчі Альберта Едварда не здригнувся жоден мускул.

– Попередній вікарій, покійний преосвященний містер Сильвестр, знав про це, сер, – спокійно відповів він. – Він казав, що в Біблії ніде не вказано, ніби церковний служитель повинен знати грамоту. За всі шістнадцять років жодних нарікань на мою роботу не було.

– Безумовно, – втрутився один із старост. – Ви чудово виконували свої обов'язки, Формане.

– Але часи змінюються, – наполягав новий вікарій. – Церква святого Петра на Невілл-сквер – це престижна парафія. Я не можу допустити, щоб мій найближчий помічник був неписьменним. Це питання принципу. Що, як вам доведеться заповнити якийсь документ чи реєстр?

– Для цього є помічники, сер, – м'яко зауважив Альберт.

– Ні, це неприпустимо, – відрізав вікарій. – Ми даємо вам три місяці. Якщо за цей час ви не навчитеся читати й писати, вам доведеться залишити посаду.

Альберт Едвард вислухав це з тією ж непохитною гідністю.

– Прошу вибачення, сер, але боюсь, це марно. Старого собаку нових фокусів не навчиш. Я прожив багато років без грамоти, і хоча хвалитися гріх, але я справлявся зі своєю роботою в усіх високих домах, куди мене приводила доля. Навіть якби я міг навчитися зараз, мені б цього не хотілося.

– Тоді ви змушуєте нас прощатися з вами, Формане, – зітхнув вікарій.

– Добре, сер. Я покладу ключі на стіл, як тільки закінчу поточні справи, – відповів Альберт Едвард.

Він повернувся до церкви, акуратно склав свої шати, замкнув двері й вийшов на вулицю. На душі в нього було сумно. Він віддав цій церкві найкращі роки. Що робити далі? Йти знову в лакеї після того, як ти був господарем у ризниці престижного храму? Ні, гордість не дозволяла.

Розмірковуючи про своє майбутнє, Альберт Едвард ішов вулицями Лондона. Від переживань йому шалено захотілося викурити сигарету. Він озирнувся навколо, сподіваючись побачити тютюнову крамницю, але вулиця була довгою та винятково житловою. Він пройшов ще один квартал, потім повернув за ріг – жодної крамнички.

«Дивно, – подумав Альберт Едвард. – Така жвава вулиця, а людям ніде купити сигарет чи газету. Якби тут відкрити крамницю, вона точно мала б успіх».

Ця думка змусила його зупинитися. Наступного ж дня він знайшов на цій вулиці вільне приміщення, взяв його в оренду і відкрив маленьку тютюново-газетну крамничку. Альберт з'ясував, що керувати бізнесом не так уж й складно, якщо мати здоровий глузд і охайність. Оскільки він сам не вмів писати, всі підрахунки та замовлення він тримав у голові або просив допомогти дружину, яку невдовзі знайшов.

Справа пішла настільки добре, що через рік він помітив іншу довгу вулицю, де теж не було тютюнових крамниць. Він відкрив там другу філію. Протягом наступних десяти років Альберт Едвард Форман відкрив понад десять таких крамниць. Він стал заможним чоловіком. Щопонеділка він особисто об'їжджав свої заклади, збирав виручку й відвозив її до банку.

Одного дня директор банку запросив його до свого кабінету.

– Містере Формане, – шанобливо почав директор, – на вашому поточному рахунку зібралася солідна сума – понад тридцять тисяч фунтів стерлінгів. Тримати такі гроші просто на рахунку неефективно. Я пропоную вам інвестувати їх у надійні цінні папери. Вони принесуть вам чудовий відсоток.

– Я нічого в цьому не тямлю, – відповів Альберт. – А раптом я все втрачу?

– Ну що ви, це абсолютно безпечно. Я сам оберу для вас акції. Вам потрібно лише переглянути цей список і підписати договір.

Альберт Едвард зніяковіло посміхнувся:

– Боюся, це неможливо, сер. Бачите... я не вмію читати. Я можу лише підписати своє ім'я, та й то навчився цього, коли почав відкривати крамниці.

Директор банку від подиву мало не впав зі стільця. Він витріщився на чоловіка, який сидів перед ним у дорогому якісному пальті.

– Ви хочете сказати, що побудували таку величезну мережу крамниць і накопичили тридцять тисяч фунтів, будучи абсолютно неписьменним?! Боже мій, чоловіче! Ким би ви тільки стали, якби вміли читати й писати?!

Альберт Едвард Форман тонко й іронічно посміхнувся своїми мудрими очима, поправив лацкан пальта і спокійно відповів:

– Я знаєте ким би був, сер? Я був би церковним служителем у церкві святого Петра на Невілл-сквер.