Піфагор (570 - 495 до н.е.) - античний філософ і засновник піфагорійства. Його політичні й релігійні вчення  вплинули на філософії Платона, Арістотеля і, через них, на західну філософію загалом. Останні визнавали Піфагора:

(1) фахівцем з долі душі після смерті;

(2) експертом з релігійних обрядів;

(3) засновником строгого способу життя.

Спосіб життя Піфагора передбачав низку обмежень, що традиційно включали релігійний ритуал, сувору самодисципліну і вегетаріанство.

Етимологія

Згідно з чинним українським правописом прийнято писати Піфагор. Грецькою мовою пишуть Πυθαγόρας, дослівно означає «той, про кого пророкувала Піфія». При цьому треба зазначити, що θ — це буква, яка в давнину читалась як звук [tʰ] («т» з придихом). Тобто, найближчим відповідником θ є українська буква т. Отже слово Пітагор є кращим відповідником імені давнього мислителя. Філософ-неоплатонік Прокл Діадох в своїй «Теургії» застерігає, що потрібно дуже точно вимовляти імена, оскільки вони є ідентифікаторами особистостей. В цій статті імення Піфагор я використовую виключно з поваги до чинного правопису.

Вчення

Вчення, яке найбільш надійно ототожнюється з Піфагором, - це метемпсихоз. Тобто, що душа є безсмертною і після смерті входить у нове тіло. Хоча є згадки про Солце, як одне із місць перебування праведників після тілесної смерті. Іншим наріжним каменем піфагорійства було вегетаріанство. Вважалося, що харчування тваринною плоттю заважатиме очищенню. Однією із особливостей вчення була система підпорядкованих цінностей: 1) прекрасне, 2) корисне, 3) приємне. Тобто з приємного є прийнятним тільки те, що є і корисним, і прекрасним. А з корисного тільки те, що є прекрасним. В основі такої етики лежало вчення про належне: перемогу над пристрастями. Піфагор і його послідовники критикували Гомера й Гесіода за спотворення уявлення про богів. Піфагорійці мали звичай прокидатись до сходу Солця і виконувати розумові вправи.

У античності Піфагору приписували низку математичних і наукових відкриттів, включаючи теорему Піфагора, піфагорійську настройку, п'ять регулярних тіл, теорію пропорцій, сферичність Землі, тощо. Кажуть, що він перший назвав себе філософом, тобто любителем мудрості. І що він першим розділив земну кулю на п'ять кліматичних зон. Можливо, він також розробив доктрину, яка стверджує, що планети рухаються відповідно до математичних рівнянь. Вчені обговорюють також, чи розробив Піфагор музичні вчення, приписані йому.

Вплив

Піфагор вплинув на Платона, чиї діалоги, особливо Тімей, демонстрували піфагорійське вчення. Піфагорійські ідеї щодо математичної досконалості також вплинули на античне і середньовічне мистецтво. Його вчення пройшло серйозне відродження в першому столітті до хрестової ери серед  платоністів. Піфагора продовжували вважати великим філософом протягом усього середньовіччя, і його філософія мала великий вплив на таких вчених, як Коперник, Кеплер і Ньютон. Піфагорійський символізм використовували у всьому ранньому сучасному європейському езотеризмі, а його вчення, відображене в “Метаморфозах” Овідія, вплинуло на сучасний вегетаріанський рух.

Джерела досліджень

Автентичних творів Піфагора не збереглося, мало відомо про його життя. Найранніші джерела про життя Піфагора — короткі й неоднозначні. Алкмеон Кротонський, лікар, який жив приблизно в той же час, що і Піфагор, включає багато піфагорійських вчень у свої праці і натякає на те, що Піфагора знав особисто. Геракліт з Ефесу, який народився через кілька кілометрів від Самоса, жорстко критикував Піфагора.

Грецькі поети Іон (480 - c. 421 р. до н. е.) і Емпедокл (493 р. - 432 р. до н.е.) висловлюють захоплення Піфагором у своїх віршах. Перший короткий опис Піфагора походить від історика Геродота Галікарнаського (484-420 рр. до н.е.), який описує його як мудреця і стверджує, що Піфагор навчав своїх послідовників, як досягти безсмертя. Афінський ритор Ісократ (436–338 рр. до н.е.) описав Піфагора таким, що відвідав Єгипет. Аристотель написав трактат «Про піфагорійців». На цю ж тему писав також учень Арістотеля й Аристоклеса Гераклід Понтійський.

Два життєписи були написані філософами-неоплатоністами Порфирієм і Ямбліхом і були частково призначені як полеміка проти зростання юдохристиянства. Пізніші джерела набагато довші, ніж попередні. Порфирій і Ямбліх використовували матеріал з втрачених нині творів учнів Арістотеля, а матеріал, взятий з цих джерел, зазвичай вважається найнадійнішим.

Життєпис

Едуард Шюре стверджує, що Піфагор народився в місті Сідон.  Геродот, Ісократ та інші ранні письменники погоджуються, що Піфагор був сином Мнесарха, народився і виріс на грецькому острові Самос у східній частині Егейського моря. Власне тому цього Піфагора називають самосським, на відміну від інших діячів давнини з іменням Піфагор. Пізнє джерело дає ім'я матері Піфагора як Піфаїда. Хоча до народження сина її могли звати Парфеніса. Ямбліх розповідає історію, що Піфія пророкувала їй, коли вона була вагітна, що народить людину: красиву, мудру і корисну для людства. Стосовно дати його народження, Аристоксен заявив, що Піфагор залишив Самос у часи правління Полікрата, у віці 40 років. Це дало б дату народження 570 р. до н. е. Саме цю дату бере за основу Стендфортська філософська енциклопедія. У видатного мислителя були два рідні брати Тіррен й Евіост. Це є аргументом на користь того, що родина була з племені тірренців.

Під час формування Піфагора, Самос був процвітаючим культурним центром, відомим своїми подвигами передової архітектурної інженерії, включаючи будівництво Тунелю Еупаліноса. Це був великий центр торгівлі в Егейському морі. Раннє життя Піфагора також співпало з розквітом ранньої іонійської природної філософії. Він був сучасником філософів Анаксімандра, Анаксімена і історика Гекатея, котрий жив у Мілеті.

Традиційно вважається, що Піфагор отримав більшу частину своєї освіти на Близькому Сході і в Єгипті. Письменник Аніфон, який, можливо, жив під час елліністичної ери, стверджував у своїй загубленій праці «Про людей видатних заслуг», що Піфагор навчився говорити єгипетською від фараона Амасіса II, що він також навчався з єгипетськими священиками в Діосполісі (Фіви), і що він був єдиним іноземцем, який отримав привілей брати участь у їхньому богослужінні.

Діоген Лаертіус стверджує, що Піфагор пізніше відвідав Крит і печеру Іди разом з Епіменідом. Фінікійці вважають, що вони навчили арифметиці Піфагора. Софіст Філострат стверджує, що, крім єгиптян, Піфагор також навчався в  мудреців Бгарату. Ямбліх розширює цей список ще далі, стверджуючи, що Піфагор також навчався у кельтів і іберів. Всупереч усім цим звітам, романіст Антоній Діоген, який писав у другому столітті до нашої ери, повідомляє, що Піфагор сам відкрив всі свої вчення, інтерпретуючи сновидіння.

Стародавні джерела також свідчать про те, що Піфагор навчався у різних рідних античних мислителів. Деякі ототожнюють Гермодама з Самоса як можливого вихователя Піфагора. Інші називають Фалеса або Анаксімандра (учня Фалеса).  Ще інші традиції стверджують, що бард Орфей є вчителем Піфагора. Неоплатоністи писали про "священний дискурс" про богів, написаний дорійським діалектом, який, на їхню думку, був продиктований Піфагорові орфічним священиком Аглаофамом після його ініціації у Лейбетрі. Ямбліх приписував Орфею, що він був зразком манери мови Піфагора, його духовності. Ямбліх також описує піфагореїзм як синтез всього, про що Піфагор вивчив у Орфея, єгипетських жерців, а також з інших релігійних і філософських традицій.

З різних гелленських мудреців, які стверджували, що навчали Піфагора, найчастіше згадується Ферекід. Згодом він оголосив, що мудрість Піфагора перевищує його власну. На підставі всіх цих посилань, що зв'язують Піфагора з Ферекідом, Рідвег робить висновок: може існувати певна історична основа того, що Ферекід був вчителем Піфагора. Піфагор і Ферекід також поділяють подібні погляди на душу і на метемпсихоз.

До 520 р. до н.е. Піфагор міг зустріти Фалеса з Мілету. Діоген Лаертіус наводить твердження Аристоксена (четверте століття до н.е.) про те, що Піфагор вивчив більшість своїх етичних доктрин від дельфійської жриці. Порфирій погоджується з цим твердженням і називає ім’я жриці — Арістоклея. Старовинні авторитети, крім того, відзначають схожість між релігійними та аскетичними особливостями Піфагора з орфічними або критськими таїнствами, або Дельфійським оракулом.

Поки він ще був на Самосі, Піфагор перебував у таємній печері, де вчився приватно і іноді проводив розмови з кількома своїми близькими друзями.

Близько 530 р. до н.е., коли Піфагору було близько сорока років, він залишив Самос. Потім прибув до колонії Кротон, що на Апенінському півострові. Всі джерела згодні з тим, що Піфагор був харизматичним і швидко набув великого політичного впливу в новому середовищі. Він служив радником еліт в Кротоні і давав їм часті поради. Пізніше біографи розповідають історії про наслідки його красномовних виступів, що змушували людей Кротона відмовитися від свого розкішного і корумпованого способу життя і присвятити себе кращій системі, запропонованій Піфагором.

Сім'я та друзі

Діоген Лаертіус стверджує, що Піфагор "не захоплювався задоволеннями любові" і що він попереджав інших чоловіків про статеві взаємини: займатись ними "тоді, коли ви готові стати слабкішими". Згідно з Порфирієм, Піфагор одружився з Теано, критській панянці і дочці Пітенакса. У них було кілька дітей. Порфирій пише, що у Піфагора було два сини на ім'я Телаугес і Аріньот (або Арімнест), і дочка, яка "мала пріоритет серед дівчат у Кротоні, а, коли стала дружиною, серед заміжніх жінок". Один із синів був призначеним наступником в школі Піфагора після наставника Арістея і, зрештою, перейняв управління школою. Діоген Лаертіус стверджує, що Теано була ученицею Піфагора.

Смерть

Піфагорійці відіграли вирішальну участь у перемозі Кротона над сусідньою колонією Сибаріс у 510 році до нашої ери. Після перемоги деякі громадяни Кротона запропонували демократичну конституцію, яку піфагорійці відкинули. Прихильники демократії на чолі з Кілоном і Ніноном, підбурили населення до насильства. Послідовники Кілона напали на піфагорійців під час зборів, або в будинку Міло, або в якомусь іншому місці. Звіти про напад часто суперечливі, і багато хто, мабуть, плутали його з пізнішими антипіфагорійськими повстаннями. Будинок, очевидно, підпалили, і кілька зібраних членів загинули, тільки молодші та активніші члени втекли.

Джерела не згодні з тим, чи був Піфагор присутнім при нападі, і якщо він був, чи вдалося йому втекти. У деяких свідченнях Піфагор не був на зустрічі, коли піфагорійці були атаковані, тому що він був на Делосі біля вмираючого Ферекіда. Згідно з іншим описом Піфагор був на зустрічі і йому вдалося втекти, провівши групу послідовників до сусіднього міста Локріс, де вони просили притулку, але їм відмовили. Вони дійшли до міста Метапонт, де сховалися в храмі Муз і померли від голоду після сорока днів без їжі.

Метемпсихоз

Хоча точні подробиці вчення Піфагора є невизначеними, можна відновити загальний план його основних ідей. Арістотель довго пише про вчення піфагорійців, але без згадування Піфагора. Одним з основних вчень Піфагора, був метепсихоз, переконання, що всі душі безсмертні і що після смерті душа переходить у нове тіло. На це вчення посилаються Іон з Хіосу і Геродот. Однак мало що відомо про саму природу метемпсихозу.

Послідовник Піфагора Філолай використовує термін психе для позначення певної здатності відчувати, що пов’язана з емоціями. Геродот пише тільки про місце емоцій. Таким чином вірогідно, що Піфагор мислив метемпсихоз саме, як переміщення душі. Цілком можливо, що піфагорійських спосіб життя був тісно пов’язаний із вірою в метемпсихоз. Цю ідею Піфагор міг запозичити і в учителя Ферекіда або в орфічній традиції, але про них відомо ще менше точних відомостей.

Емпедокл, учень Телаугеса, в одному зі своїх віршів натякає, що Піфагор, стверджував, що має здатність згадувати свої колишні втілення. Діоген Лаертіус повідомляє, що Піфагор говорив людям, що він прожив чотири попередні життя, про які він міг би пам'ятати детально. Першим із цих життів був Ефалід, син Гермеса, який дав йому можливість запам'ятати всі свої втілення. Далі він був втілений як Еуфорб, учасник Троянської війни, коротко згаданий в «Іліаді». Потім він став філософом Гермотімосом. Його останнє втілення було як Пірр, рибалка з Делоса.

У своєму філософському діалозі «Протрептик» Арістотель зазначає:

Коли Піфагора запитували для чого люди існують, він сказав: "спостерігати за небесами", і він звик говорити, що сам є спостерігачем природи, і саме заради цього прийшов у життя.

Нумерологія і геометрія

Номер один (монада) символізував походження всіх речей, а номер два (діада) - речовину. Номер три був "ідеальним числом", тому що він мав початок, середину і кінець і був найменшою кількістю точок, які можна було використовувати для визначення плоского трикутника - символа бога Аполлона. Число чотири означало чотири сезони і чотири стихії. Число сім було також священним, тому що це було число планет і кількість струн на лірі, і тому день народження Аполлона святкувався у сьомий день кожного місяця. Вони вважали, що непарні числа були чоловічими, парні числа були жіночими, і що число п'ять символізувало шлюб, тому що це була сума двох і трьох.

Десять вважали "досконалим числом", і піфагорійці шанували його, не збираючись у групи більше десяти. Піфагору приписували розробку тетракта, трикутної фігури з чотирьох рядків точок, яка дорівнює досконалому числу десять. Піфагорійці вважали тетракти символом виняткової  важливості. Ямбліх у своїй «Житті Піфагора» стверджує, що тетракти були «настільки захоплюючими і настільки шанованими, що учні Піфагора присягалися ними. Ендрю Ґреґорі робить висновок, що ця традиція, яка пов'язує Піфагора з тетрактими, ймовірно, є справжньою.

Сучасні вчені обговорюють: чи були ці нумерологічні вчення розроблені самим Піфагором? У своєму дослідженні Вальтер Буркерт стверджує, що Піфагор був харизматичним політичним і релігійним вчителем, але філософія числа, що приписується йому, була нововведенням Філолая. Згідно з Проклом Евде́м Родо́ський призначив Піфагору визначне місце в історії геометрії — поряд з Фалесом і маловідомим нині Мамеркусом. Зокрема, поставив йому в заслугу відкриття ірраціональних чисел. На його думку принаймі два відкриття піфагорійців пізніше появились в працях Евкліда.

Спосіб життя

І Платон, й Ісократ стверджують, що, передусім, Піфагор був відомий як засновник нового способу життя. Можна припустити, що цей спосіб мав бути пов’язаний із вірою в метемпсихоз. Але чітких доказів цьому нема. Тільки у Геродота є приклад, що піфагорійці не дозволяли хоронити покійників у вовні.

Організація Піфагора, заснована в Кротоні, називалася "школою", але багато в чому нагадувала монастир. Прихильники були пов'язані обітницею Піфагора і один одного, з метою виконання релігійних і аскетичних обрядів, вивчення його релігійних і філософських теорій. Члени поділяли всі свої володіння спільно і були присвячені один одному, виключаючи сторонніх. Давні джерела свідчать про те, що піфагорійці певним чином наслідували спартанців. Одним з піфагорійських принципів був "koinà tà phílōn" ("все спільне серед друзів"). Як Ямбліх, так і Порфирій дають докладні відомості про організацію школи, хоча головний інтерес обох письменників в тому, щоб подати Піфагора як божественну особистість. Ямбліх, зокрема, представляє «піфагорійський спосіб життя» як язичницьку альтернативу юдохристиянським громадам свого часу.

Піфагор зодягався у білий колір. Він також носив золотий вінок на голові і штани за модою фракійців. Діоген Лаертіус подає Піфагора як людину прекрасного самоконтролю: завжди бадьорий, але «утримувався від сміху, жартів і бездіяльних балачок».  

Дві групи існували в ранньому піфагорійстві: математики ("учні") і акусматики ("слухачі"). Піфагорійці, ймовірно, вважали, що ці два підходи є сумісними. Вивчення математики і музики, можливо, було пов'язане з поклонінням Аполлону. Піфагорійці вважали, що музика є очищенням для душі, так само, як медицина була очищенням для тіла. Піфагорійці також приділяли особливу увагу важливості фізичних вправ. Терапевтичні танці, щоденні ранкові прогулянки по мальовничих маршрутах, атлетика - головні складові піфагорійського способу життя. Моменти споглядання на початку і в кінці кожного дня також були рекомендовані, щоб вони сприяли заняттям з математики.

Піфагорійське вчення було відоме як "символи", і члени  давали обітницю мовчання, щоб не розголошувати ці символи нечленам. Ті, хто не підкорявся законам спільноти, були вигнані, а решта членів зводили для них надгробки, як ніби вони померли. Низка усних висловів, приписаних Піфагору, збереглися. Вони стосуються того, як члени спільноти піфагорійців мають приносити дари, шанувати богів, як вони мають «рухатися звідси», і як мають бути поховані. Багато з цих висловлювань підкреслюють важливість ритуальної чистоти і уникнення забруднення. Точні значення цих висловів, однак, часто є неясними.

Приклад

"Не обирайте дороги, якими подорожує громадськість." Арістотель вважає, що це через "страх бути оскверненим", а Ямбліх стверджує, що тим самим Піфагор застеріг слідувати думкам публіки. Порівняйте це висловлювання з настановою Ісуса Хреста: "Входьте вузькою брамою, бо простора брама й розлогий шлях веде до погибелі, і багато ним ходять. Але тісна брама й вузький шлях веде до життя, і мало таких, що його знаходять."

Цитати-акусмати

Пам’ятай правило причин і наслідків у долі твоїй.

У житті своєму дотримуйся — скільки зможеш — порядку.

Не ганяйся за щастям: воно завжди у тобі самому.

Відходячи, не оглядайся.

Пияцтво є вправляння в божевіллі.

Початок справи є половина всього успіху.

Харчування

Піфагорійство також спричинило низку рекомендацій з дієтами. Більш-менш узгоджено, що Піфагор заборонив вживати м'ясо тварин, зокрема риб і птахів. Піфагорійські дієтичні обмеження могли бути мотивовані вірою в метемпсихоз. Є також повідомлення про відмову від вживання бобових, яку треба розглянути у зв’язці з порушенням здатності до зосередження. Аристоксен зі школи періпатетиків заперечував наявність такої заборони від Піфагора.

Легенди

Упродовж свого життя Піфагор вже був предметом складних легенд. У фрагменті Арістотель пише, що у Піфагора було золоте стегно, яке він публічно демонстрував на Олімпійських іграх Абарісу Гіперборійському. Той подарував Піфагорові чарівну стрілу. Кінґслі вважає цей вчинок своєрідною передачею естафети.

Арістотель також повідомляє, що кротонці називали Піфагора Аполоном Гіперборійським. У римські часи легенда стверджувала, що Піфагор був сином Аполлона. В хрестиянській термінології цей епітет можна прирівняти до титула "син божий". Згідно зі східною традицією, Піфагор був ініційований Гермесом-Тотом-Трисмегістом.

Стверджують, що він також першим виявив п'ять регулярних твердих тіл і що він першим відкрив теорію пропорцій.

У давні часи Піфагору і його сучаснику Парменіду було приписано, що вони першими навчали про те, що Земля є сферичною. Емпедокл, який жив у Великій Греції після Піфагора і Парменіда, знав, що земля сферична. До кінця п'ятого століття до нашої ери цей факт був загальноприйнятим серед античних інтелектуалів.

Піфагорійство

Великі піфагорійські спільноти існували у Великій Греції, Фліунті і Фівах на початку четвертого століття до нашої ери. Приблизно в той же час піфагорійський філософ Архіт мав величезний вплив на політику міста Тарент у Великій Греції. Згідно з пізнішою традицією, Архіт був обраний стратегом сім разів, хоча іншим було заборонено служити більше року. Архіт також був відомим математиком і музикантом. Він був близьким приятелем Аристоклеса, і згаданий в його праці "Держава". Арістотель стверджує, що філософія Аристоклеса-Платона сильно залежить від вчення піфагорійців. Цицерон повторює це твердження, зазначивши, що Платон вивчив все піфагорійське. На думку Чарльза Гана, середні діалоги Платона, включаючи Мено, Федон і Державу, мають сильний "піфагорійський колорит", а останні кілька діалогів (особливо Філебус і Тімей) є надзвичайно піфагорійським за характером.

На думку Р. М. Харе, «Держава» Платона може бути частково заснована на "тісно організованій спільноті однодумців", встановленій Піфагором в Кротоні. Крім того, Платон, можливо, запозичив у Піфагора ідею, що математика і абстрактне мислення є надійною основою для філософії, науки і моралі. Платон і Піфагор поділяли «підхід до душі і її місце в матеріальному світі» і, ймовірно, обидва були під впливом орфізму. Історик філософії Фредерік Коплстон стверджує, що Платон, мабуть, запозичив свою тристоронню теорію душі від піфагорійців. Бертран Рассел, у своїй "Історії західної філософії", стверджує, що вплив Піфагора на Платона та інших був настільки великим, що його слід вважати найвпливовішим філософом усіх часів. Він робить висновок, що "я не знаю жодного іншого чоловіка, який був би таким впливовим, як він був у школі думки".

Відродження піфагорійських вчень відбулося в першому столітті до нашої ери, коли філософи-платоністи, такі як Евдор, привітали підйом "нового" піфагореїзму в Олександрії. Філософ першого століття Аполлоній Тіанський прагнув наслідувати Піфагора і жити за його вченням. Філософ Модератус розширив філософію числа і, ймовірно, розумів душу як «свого роду математичну гармонію».

Можливо, спираючись на ідеї Піфагора, скульптор Поліклет пише в своєму «Каноні», що краса полягає в пропорції не елементів, а взаємозв'язку частин  із цілим. У грецьких архітектурних порядках кожний елемент обчислювався і будувався за допомогою математичних відношень. Рис Карпентер стверджує, що співвідношення 2:1 було "генеративним співвідношенням дорійського порядку".

Найдавнішою відомою будівлею, спроектованою за піфагорійським вченням, є базиліка Порта-Маджоре, підземна базиліка, яка була побудована під час правління римського імператора Нерона як таємне місце піфагорійців. Базиліка була побудована під землею через піфагорійський акцент на таємницю, а також через легенду про те, що Піфагор перебував в печері на Самосі. Апсида базиліки знаходиться на сході, а атріум на заході - з поваги до Солця, що сходить. Вона має вузький вхід, що веде до невеликого басейну, де посвячені могли очистити себе. Будівля також розроблена відповідно до піфагорійської нумерології, при цьому кожен стіл в санктуарії забезпечує місця для семи осіб. Три проходи ведуть до єдиного вівтаря, що символізує три частини душі, що наближаються до єдності. Внутрішня частина святилища майже цілком біла, тому що білий колір піфагорійці вважали священним.

Пантеон імператора Адріана в Римі був також побудований на основі піфагорійської нумерології. Круговий план храму, центральна вісь, напівсферичний купол і вирівнювання з чотирма кардинальними напрямками символізують піфагорійські погляди на порядок Всесвіту. Один окулус на вершині купола символізує монаду і Аполлона. Двадцять вісім ребер, що йдуть від окулуса, символізують Місяць. П'ять кілець під ребрами символізують собою шлюб Солця і Місяця.

Піфагорійські мотиви інших діячів

Євсевій (c. 260 - c. 340 р. Н.е.), єпископ Кесарії, вихваляє Піфагора за його ощадливість, його «надзвичайну» етику і мудрі вчення. В одному зі своїх листів отець Церкви Жером (347-420 рр. н.е.) вихваляє Піфагора за його мудрість, а в іншому листі він приписує Піфагору віру в безсмертя душі, яку пропонує вірянам успадкувати від нього.

У 1494 році грецький учений Костянтин Ласкаріс опублікував «Золоті вірші Піфагора», перекладені латинською мову. У 1499 році він опублікував першу ренесансову біографію Піфагора у своїй праці.

Піфагорійські сліди у науці і мистецтві

У передмові до книги «Про революцію небесних сфер» (1543) Микола Коперник цитує піфагорійців, що вплинули на розвиток його геліоцентричної моделі Всесвіту, свідомо не згадуючи про Аристарха, непіфагорійського астронома, таким чином, намагаючись зобразити свою модель як фундаментально піфагорійську. Йоганн Кеплер вважав себе піфагорійцем. Він вірив у піфагорійську доктрину musica universalis і саме його пошук математичних рівнянь за цим вченням привів до відкриття законів руху планет. Кеплер назвав свою книгу Harmonices Mundi (Гармоніки Світу). Поблизу висновку книги Кеплер описує себе засинаючим під звуки небесної музики, "випивши з чаші Піфагора".

Ісаак Ньютон твердо вірив у піфагорійське вчення про математичну гармонію і порядок Всесвіту. Він присвятив відкриття Закону тяжіння Піфагору. Англійський філософ Альфред Норт Уайтхед стверджував, що «в певному сенсі» Платон і Піфагор є ближчими до сучасної фізичної науки, ніж Арістотель. Два попередніх були математиками, а останній - сином лікаря".

У книзі XV «Метаморфози» Овідія з'являється вигаданий образ Піфагора з промовою, яка спонукає своїх послідовників дотримуватися строго вегетаріанської дієти.  "Прогрес душі" Джона Донна обговорює наслідки доктрин, викладених у виступі, і Мішель де Монтень цитує промову не менше трьох разів у своєму трактаті "Жорстокість", щоб висловити свої заперечення проти жорстокого поводження з тваринами. Лорд Честерфілд зазначає, що його звернення до вегетаріанства мотивувалося читанням промови Піфагора в метаморфозах Овідія. До того часу, як в 1840-х роках було введено слово вегетаріанство, вегетаріанці в англійській мові називалися "піфагорійцями". Персі Біші Шеллі написав оду під назвою "До піфагорійської дієти".

Впливовий трьохтомний трактат Ейнріха Корнелія Агріппи «Філософія» називає Піфагора «релігійним магом». А Едуард Шюре зарахував Піфагора до великих посвячених. Масони свідомо змоделювали своє суспільство на спільноті, заснованій Піфагором у Кротоні. Розенкрейцеризм використовував піфагорійський символізм, як і Роберт Флудд (1574–1637), який вважав, що його власні музичні твори були натхненні Піфагором. Джон Ді був під сильним впливом піфагорійської ідеології. Адам Вейшаупт, засновник ілюмінатів, був сильним шанувальником Піфагора, і в своїй книзі "Піфагор" (1787) він виступав за те, що суспільство має бути реформовано, щоб бути схожим на комуну Піфагора в Кротоні. Вольфганг Амадей Моцарт включив масонську і піфагорійську символіку в свою оперу "Чарівна флейта".

Данте Аліґієрі був у захваті від нумерології. І свій опис Пекла, Чистилища і Раю заснував на піфагорових числах. Данте писав, що Піфагор вважав єдність доброю, а множинність лихою. Кожна книга має тридцять три кантони. Пекло, чистилище і небеса описуються колами, і Данте порівнює дива божої величі з математичною головоломкою. Божественна комедія має три частини, а кохана Беатріс пов'язана з числом дев'ять.



Образ Піфагора також знайшов відображення у повісті Олеся Бердника "Покривало Ізіди".

Джерела

1. Pythagoras

2. Антична мудрість: 10 найвидатніших філософів і державців

3. Стаття про Піфагора зі Стендфорської філософської енциклопедії

4. Едуард Шюре "Великі посвячені"

5. Діоген Лаертіус "Життя видатних філософів"