Шукала його між дітей, розпитувала у перехожих, зрештою звернулася до поліцая. Тим часом 5-річний Богдан-Ігор сам прийшов додому. — А де мати? — злякався батько. — Тату, я маму згубив.

Початкову освіту здобув в інтернаті, під наглядом приватної вчительки; пізніше закінчив гімназію у м. Сянок (нині Польща). Його юнацькі твори були написані польською мовою. Восени 1928 р. переїхав до Львова і вступив до Львівського університету.

Перший свій вірш опублікував у 1931 р. у пластовому журналі «Вогні». Виступав з доповідями про українську та іноземну літератури; робив переклади; писав рецензії; на сторінках преси, під псевдонімом Зоїл, публікував сатиричні фейлетони та пародії, вів літературну хроніку у журналі «Дажбог». Деякий час редагував журнал «Дажбог», разом з Володимиром Гаврилюком видавав журнал «Карби».

Всього опубліковано три прижиттєві («Привітання життя», «Три перстені», «Книга лева») і дві посмертні («Зелена Євангелія», «Ротації») поетичні збірки Антонича; поет створив також рукописну збірку віршів «Велика гармонія» (неопубл.), лібрето до опери «Довбуш».

У 1990 р. видавництво «Радянський письменник» (м. Київ) опублікувало повну збірку художніх творів Б. -І. Антонича (серія «Бібліотека поета»).

Творам Б. І. Антонича притаманні філософський погляд на довколишнє життя, усвідомлення сутності людини як частки природи («Пісня про незнищенність матерії», «Життя по-грецьки — біос», «Вишні» та інші твори), оригінальність образів (часто пов’язаних з українським фольклором рідної поету Лемківщини), новаторство сюжетів (цикл спортивних поезій «Бронзові м’язи» тощо).

За шкільні роки він перечитав польською всіх Нобелівських лауреатів. "Може, покликати малого Антонича, щоб він тобі все розповів?" — глузували професори зі старшокласників, коли ті чогось не довчили.

— Вирішальними в нього авторитетами — включно до капелюха й краватки — були батьки і тета, в якої мешкав, — описував приятеля-Антонича художник Володимир Ласовський. — Обід, пообіднє дрімання із загорненою в хустку головою, вечеря та поворот додому — ”щоб тета не кричала”. Це були священні ”табу”, які порушити вдавалося йому лише з найбільшими зусиллями.

Невисокий, худорлявий, трохи незграбний, волосся зачесане догори, завжди поголений, в овальних окулярах. Богдан-Ігор Антонич на поета зовсім не був схожим. Одягався у чорний костюм, завжди мав при собі великий портфель.

Вірші Богдан-Ігор Антонич писав зазвичай уранці, щойно зі сну.

— Записував поодинокі фрази, потім будував цілість, — згадувала його наречена Ольга Олійник. — Брав до рук паличку й ходив по кімнаті, скандуючи або підспівуючи якусь мелодію. Потім із поодиноких фраз записував вірша, або тільки частину — і далі ходив по кімнаті. Любив при цьому ритмічно вдаряти паличкою. Та часто бувало таке, що вранці відразу записував цілого вірша. І саме ці речі здебільшого не потребували вже виправок.

1937-го. Улітку Антоничу видалили апендикс. Операція була вдалою, але проявилася нова недуга — запалення легень. І серце не витримало. Поет помер напередодні дня Івана Купала. Йому було 27.

До Янівського цвинтаря на околиці Львова друзі несли його труну на руках.

У радянські часи вірші Богдана-Ігоря Антонича вперше видали 1967-го.

— На початку 1960-х я працював в обласному архіві. Там була бібліотека з виданнями Антонича, — згадує дисидент Ігор Калинець, 70 років. — Виносив їх на ніч, товариші передруковували або перефотографовували.

Улітку 1964 року Калинець із дружиною Іриною організував у Будинку актора вечір пам’яті Богдана-Ігоря Антонича. Тоді ж вирішили відшукати його могилу на Янівському цвинтарі.

— Знали, що там стояв дерев’яний хрест. Батьки померли після війни, на старості вже були немічними, не могли їздити до Львова доглядати могилу. Письменниця Ірина Вільде була на похороні Антонича й підказала нам номер поля — четвертий. Тож одного дня з десяток охочих взялися шукати поховання. Нічого не знайшли. Пішли до адміністрації цвинтаря. Представилися поляками — мовляв, шукаємо могилу родича. Сторож знайшов у книзі номер поховання. Шукали — знову нічого. Нарешті за цією книгою знайшли сусідні з Антоничевою могили.

Між ними — нічого. На місці могили Антонича виросла акація. Калинець установив там два хрести.

— На одному написав ”Богдан-Ігор Антонич”, на другому — ”Марта Антонич”. Такої особи не існувало, але треба було зарезервувати місце для майбутнього пам’ятника. Його на могилі встановили 1989-го.

Богдан-Ігор Антонич

МОЛИТВА

Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.

Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.

Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце — прабог всіх релігій —
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
Накреслю Свастику на хаті
і буду спати вже спокійний.

14 березня 1936

П.С. У радянські часи, в небагатьох книжках, де з’являлись вірші Антонича, в останньому стовпчику був змінений рядок - "Накреслю я його на хаті".

КОМУ ВНИЗ. Ліра. Вишня Борія (аудіо, 4.7 Мб)

---

В тему:

Мій бог – Україна, моя релігія – націоналізм

Поет Ідеї і Чину. Пам’яті Олега Ольжича

Націоналіст у краватці та салонний революціонер

“Гей-гу, гей-га – таке то в нас життя...” Тарас Крушельницький

Свастика і таємниця імені «Україна»