Зображення користувача Валерій Зміївський.
Валерій Зміївський
83

Павло Казарін Де точка неповернення до «русского мира»

Моя оцінка корисності цієї статті: 
3 - Схоже, що реально працює.

«Русский мир» - це безвідповідальність, ручне управління, корупція, це інститути, які працюють в інтересах влади. Це влада, яка працює в інтересах самої себе. Це історія про тотальну неефективність, коли інтереси небагатьох ставляться вище загальних інтересів.

Україна опинилася в точці переходу, і головне питання, яким задаються все, - чи пройдена точка неповернення, та сама, після якої про потенційне повернення в «русский мир» навіть не йтиметься. «Русский мир» - це ж не тільки шовінізм (читай: расизм) і презирство до колоній, не тільки експансія і бажання жити в кільці ворогів. Значною мірою, це ще й невміння облаштувати підконтрольні (читай: загарбані) території.

 «Русский мир» - це безвідповідальність, ручне управління, корупція, це інститути, які працюють в інтересах влади. Це влада, яка працює в інтересах самої себе. Це історія про тотальну неефективність, коли інтереси небагатьох ставляться вище загальних інтересів. Трагедія в Кемерово (де під час пожежі загинуло багато десятків людей в торгово-розважальному центрі) це приклад того, до чого призводить така система. І жах не тільки в загибелі дітей, а й у тому, що навіть ця ціна, швидше за все, не призведе до якихось серйозних кадрових перестановок.

Систему характеризує не помилка, а реакція на помилку, а «русский мір» ніколи не реагує на помилку. Це відмінний курок для України. Ми часто говоримо про те, що Київ часто намагається дистанціюватися від Москви, але ніяка зміна вивісок не буде достатньою без зміни правил гри.

До тих пір, поки українська система не почне реагувати на свої помилки, ні про яку точку повернення годі й казати. Критерій дуже простий: або держава виступає в ролі оператора громадських інтересів, або воно працює в інтересах окремих каст. Ілюстрацією першого може служити Західна Європа, ілюстрацією другого - Росія, а Україна завмерла десь на півдорозі від другого варіанту до першого.

Ми 23 роки були байдужі до власної країни. За цей час її встигли приватизувати інші, і тепер процес реприватизації йде з кров'ю і з відкатами. Наочна ілюстрація - судова реформа. Та сама, яка має відбуватися під пильною увагою громадськості.

Але нещодавно представники громадянського суспільства заявили, що реформу саботують і що, по суті, йде процес перепризначення суддів на свої пости. Це яскравий приклад того, як каста, а судді це справжнісінька каста (читай: окрема каста компартійної номенклатури, до того ж дуже солідарна), чинить опір будь-яким змінам. Безглуздо їм дорікати, вони не здатні ставити загальний інтерес вище свого групового (кастового). У цій ситуації шкода лише втраченого часу, тому що рано чи пізно цю реформу доведеться починати з нуля. Це навіть не питання наших грошей. Це питання державної безпеки, тієї самої, значення якої ми усвідомили лише чотири роки тому.

В Криму і на Донбасі силовики і судді без будь-яких сумнівів змінили присягу слідом за левовою часткою силовиків і правоохоронців, тому що для касти має значення лише її власне благополуччя. Вона не мислить загальними інтересами, а тому не прагне їх захищати. Ще не так давно українські силові касти захищали проросійський режим Януковича, після його втечі до Росії вони стали куди більш вегетаріанськими, але це не пов'язано ніяк зі змінами всередині системи.

Просто люди, які прийшли на зміну режиму Януковича, намагаються грати за більш м'якими правилами, і силові системи підлаштовуються під них. Але якщо завтра з яких-небудь причин очолить покоління реваншу (читай: реваншу «русского мира»), ми виявимо, що зуби дракона анітрохи не притупилися.

Нинішня влада може думати, що вона контролює систему, що вона (система) стає м'якіше, ефективніше і професійніше. Але справа саме в тому, що система просто перечікує, і в той момент, коли вважатиме, що Акілла промахнувся, з'їсть нинішніх мешканців самих високопоставлених кабінетів. Тому що замість руйнування старої системи нинішні керівники намагаються її приручити, поставити під контроль, очолити і контролювати («совковий синдром» нинішньої влади). Але провалені реформи поліції, прокуратури та судів. Це історія про тигра на якому можна лише сидіти верхи. Одна помилка, і ти вже знайомишся з його зубами.

Те, що реально потрібно Україні, це система, яка здатна працювати незалежно від прізвищ першої особи, яка не буде сприймати Україну, як місце для годування. Зрештою, різниця між політиком і державним діячем дуже проста, - політик намагається з'їсти все смачне в свій перший термін (у Верховній Раді є добра половина таких політиків), тому що другого може і не бути, а державний діяч робить строго навпаки.

Нинішні еліти можуть думати, що відсутність реформ - це те, що забезпечує їм спокійне сьогодні. Насправді ж відсутність реформ гарантує їм страшенно неспокійний завтра, а заодно і всім нам. Соціологічні опитування є свідченням цього.

 

Наші інтереси: 

Те, що реально потрібно Україні, це система, яка здатна працювати незалежно від прізвищ першої особи, яка не буде сприймати Україну, як місце для власних бізнес-інтересів. Нинішні псевдо-еліти думають, що відсутність реформ - це те, що забезпечує їм спокійне сьогодення. Насправді ж відсутність реформ вже прогнозує їм страшенно неспокійний завтра, а заодно і всім нам. Соціологічні опитування є свідченням цього.

Підписуюсь на новини