Абсолютна, більш ніж 95% більшість населення Слобожанщини, Катеринославщини, Гетьманщини за аутентичними документами того часу – це українці, але сперечатись з Московськими Великодержавцями у цьому питанні безсенсово, бо будь яка дискусія з цього питання більш менш плавно перетікає у високоінтелектуальну площину – «дурак – сам дурак».
(Спроба дослідження залюдненості Луганщини в середині XVIII сторіччя)
Спочатку про міфи:
Міф перший – на теренах Луганщини до «Указу матушки Катерини» ніякого населення не було і ледь не мавпи бігали по балках та ярах Східного Донбасу.
Міф другий – населення Луганщини до того ж таки «Указу матушки Катерини» сугубий такий собі Інтернаціонал – татари, москалі, ефіопи, цигани і усякі там …серби, чи що.
Міф третій – заселення нашого рідного краю почалось від «Указу матушки Катерини» про будівництво гарматного заводу на правому березі Лугані.
До сонмища радянських та пострадянських псевдоісториків приєднались останнім часом такі великі знавці рідного краю, як сумновідомі діячі п’ятої промосковської колони – вельмишановні комсомольці та за сумісництвом мільйонери – товариш Тихонов, товариш Єфремов, товариш Голенко та купа більш дрібних панів та товаришів, які по-перше не «товарищи», а вельми заможні господа, а по-друге – аж ніяк не історики.
Міф перший – на теренах Луганщини до «Указу матушки Катерини» ніякого населення не було.
Ну, населення може й не було, проте тільки на теренах південної Луганщини, себто на території п’ятьох районів формувалося «за матушки Лізавети» в середині XVIII сторіччя щонайменше три кавалерійські полки – один гусарський та два конно-пікінерські, а саме – гусарський Жовтий (за кольором амуніції), Донецький конно-пікінерський (саме Донецький, бо Слов’яносербськ на той час власне так і називали, бо ані Юзівки, ні столиці наших доморощених варнаків Донецька тоді ще не було навіть в прожекті), і нарешті Луганський конно-пікінерський, яким сім років командував якийсь такий собі полковник Михайло Іларіонович Кутузов.
З творів одного з останніх харківських губернаторів – Івана Багалія відомо, що норматив на утримання одного кавалериста складав 50 дорослих осіб чоловічої статі податного стану (себто крім шляхетства та попів). Взагалі 50 дорослих осіб чоловічої статі податного стану – це щонайменше 200 – 250 осіб обох статей з дітьми загальної чисельності населення податного стану необхідного для утримання одного кавалериста.
Неважко оцінити тепер загальну чисельність населення податного стану на півдні Луганщини, яка при чисельності особового складу трьох полків 1500 шабель складала до 300 000 осіб, що лише вдвічі менше нинішньої чисельності населення п’ятьох районів південної Луганщини разом з Луганськом.
Міф другий – населення Луганщини до того ж таки «Указу матушки Катерини» – татари, москалі, ефіопи, цигани, серби, тільки не хохли, тільки не Запорізьки козаки, які утворили ще у 1505 році від різдва Христова, тут, на терені від Дінця до Озівського моря Кальміуську паланку Війська Запорізького.
Так, дійсно з «сербами» Шевичем та Прерадовичем у Новосербію (Катеринославщина) прибуло аж 304 вояків австрійської служби серед яких були представники ледь не всіх націй південної та центральної Європи, частка з яких втекла майже одразу, вдарившись у розбійний промисел (найманці є найманці), частка перемерла від пошесті та на вилах українських селян, які на той час не дуже зважали на байки про Старшого Брата, третій Рим та іншу московську маячню. Як могли кілька десятків зайд вплинути на етно-демографічну ситуацію густо заселеного півдня України – професійним історикам байдуже, та й серйозно цим питанням вони не переймались.
Абсолютна, більш ніж 95% більшість населення Слобожанщини, Катеринославщини, Гетьманщини за аутентичними документами того часу – це українці, але сперечатись з Московськими Великодержавцями у цьому питанні безсенсово, бо будь яка дискусія з цього питання більш менш плавно перетікає у високоінтелектуальну площину – «дурак – сам дурак».
І нарешті, міф третій – заселення нашого рідного краю почалось від «Указу матушки Катерини» про будівництво гарматного заводу на правому березі Лугані.
Цікаво, що підстаркувата імператриця з ласки до чергового аманта підмахнувши указ про будівництво гарматного заводу, «чомусь» забула зробити указ про будівництво міста, яких «Височайше учредила…» аж 216, тому зрозуміло, чому будівництво йшло за всіма канонами сучасних корупційних схем – спочатку гучні заяви, молебень, бучний банкет, багаторічний довгобуд, і цілком закономірний пшик.
Тільки за часів Миколи Першого гарматний завод почав виготовляти найкращі в світі на той час Пексанівські гармати, що, до речі, дорого коштувало нашій Луганщині – бо на виплавку чавуну використовувалось деревне вугілля, яке в свою чергу випалювалось в так званих «кучах», що й привело наш край майже до повного знищення лісів.
Промисловий розвиток Донецького краю взагалі почався у 60-ті роки XIX сторіччя і пов’язанний з виникненням попиту на кам’яне вугілля, що досить докладно досліджено у творах Петра Лавріва, але сперечатись з цього питання з істориками радянського розливу та новітніми «проффесорами» не має сенсу (цілком за Блаженним Августином – «Вірую – бо безсенсово»).
Не дивно, що мерія майже півмільйонного Луганська з нахабством зайди та самовпевністю неука знущаючись, випробовує терпіння українського народу, намагається на кістяках військового та громадянського цвинтаря, на кістяках невинно убієнних жертв сатанинського московсько-більшовицького режиму…спорудити пам’ятник цариці-німкені, та навіть ще краще… розважальний комплекс! Про відповідність цих прожектів санітарним та будівничим нормативам краще промовчати, а щодо морального боку цього питання – то хай вирішують виборці нашого міста, чи хочуть вони і далі бути біомасою, чи все ж таки пригадають біля урни для голосування ті часи, коли українці піднімали на вила зайд та розбійників не зважаючи на політкоректність, толерантність та іншу маячню.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Луганщина: міф про Дике Поле
Світ:
09120801z.jpg
(Спроба дослідження залюдненості Луганщини в середині XVIII сторіччя)
Спочатку про міфи:
Міф перший – на теренах Луганщини до «Указу матушки Катерини» ніякого населення не було і ледь не мавпи бігали по балках та ярах Східного Донбасу.
Міф другий – населення Луганщини до того ж таки «Указу матушки Катерини» сугубий такий собі Інтернаціонал – татари, москалі, ефіопи, цигани і усякі там …серби, чи що.
Міф третій – заселення нашого рідного краю почалось від «Указу матушки Катерини» про будівництво гарматного заводу на правому березі Лугані.
До сонмища радянських та пострадянських псевдоісториків приєднались останнім часом такі великі знавці рідного краю, як сумновідомі діячі п’ятої промосковської колони – вельмишановні комсомольці та за сумісництвом мільйонери – товариш Тихонов, товариш Єфремов, товариш Голенко та купа більш дрібних панів та товаришів, які по-перше не «товарищи», а вельми заможні господа, а по-друге – аж ніяк не історики.
Міф перший – на теренах Луганщини до «Указу матушки Катерини» ніякого населення не було.
Ну, населення може й не було, проте тільки на теренах південної Луганщини, себто на території п’ятьох районів формувалося «за матушки Лізавети» в середині XVIII сторіччя щонайменше три кавалерійські полки – один гусарський та два конно-пікінерські, а саме – гусарський Жовтий (за кольором амуніції), Донецький конно-пікінерський (саме Донецький, бо Слов’яносербськ на той час власне так і називали, бо ані Юзівки, ні столиці наших доморощених варнаків Донецька тоді ще не було навіть в прожекті), і нарешті Луганський конно-пікінерський, яким сім років командував якийсь такий собі полковник Михайло Іларіонович Кутузов.
З творів одного з останніх харківських губернаторів – Івана Багалія відомо, що норматив на утримання одного кавалериста складав 50 дорослих осіб чоловічої статі податного стану (себто крім шляхетства та попів). Взагалі 50 дорослих осіб чоловічої статі податного стану – це щонайменше 200 – 250 осіб обох статей з дітьми загальної чисельності населення податного стану необхідного для утримання одного кавалериста.
Неважко оцінити тепер загальну чисельність населення податного стану на півдні Луганщини, яка при чисельності особового складу трьох полків 1500 шабель складала до 300 000 осіб, що лише вдвічі менше нинішньої чисельності населення п’ятьох районів південної Луганщини разом з Луганськом.
Міф другий – населення Луганщини до того ж таки «Указу матушки Катерини» – татари, москалі, ефіопи, цигани, серби, тільки не хохли, тільки не Запорізьки козаки, які утворили ще у 1505 році від різдва Христова, тут, на терені від Дінця до Озівського моря Кальміуську паланку Війська Запорізького.
Так, дійсно з «сербами» Шевичем та Прерадовичем у Новосербію (Катеринославщина) прибуло аж 304 вояків австрійської служби серед яких були представники ледь не всіх націй південної та центральної Європи, частка з яких втекла майже одразу, вдарившись у розбійний промисел (найманці є найманці), частка перемерла від пошесті та на вилах українських селян, які на той час не дуже зважали на байки про Старшого Брата, третій Рим та іншу московську маячню. Як могли кілька десятків зайд вплинути на етно-демографічну ситуацію густо заселеного півдня України – професійним історикам байдуже, та й серйозно цим питанням вони не переймались.
Абсолютна, більш ніж 95% більшість населення Слобожанщини, Катеринославщини, Гетьманщини за аутентичними документами того часу – це українці, але сперечатись з Московськими Великодержавцями у цьому питанні безсенсово, бо будь яка дискусія з цього питання більш менш плавно перетікає у високоінтелектуальну площину – «дурак – сам дурак».
І нарешті, міф третій – заселення нашого рідного краю почалось від «Указу матушки Катерини» про будівництво гарматного заводу на правому березі Лугані.
Цікаво, що підстаркувата імператриця з ласки до чергового аманта підмахнувши указ про будівництво гарматного заводу, «чомусь» забула зробити указ про будівництво міста, яких «Височайше учредила…» аж 216, тому зрозуміло, чому будівництво йшло за всіма канонами сучасних корупційних схем – спочатку гучні заяви, молебень, бучний банкет, багаторічний довгобуд, і цілком закономірний пшик.
Тільки за часів Миколи Першого гарматний завод почав виготовляти найкращі в світі на той час Пексанівські гармати, що, до речі, дорого коштувало нашій Луганщині – бо на виплавку чавуну використовувалось деревне вугілля, яке в свою чергу випалювалось в так званих «кучах», що й привело наш край майже до повного знищення лісів.
Промисловий розвиток Донецького краю взагалі почався у 60-ті роки XIX сторіччя і пов’язанний з виникненням попиту на кам’яне вугілля, що досить докладно досліджено у творах Петра Лавріва, але сперечатись з цього питання з істориками радянського розливу та новітніми «проффесорами» не має сенсу (цілком за Блаженним Августином – «Вірую – бо безсенсово»).
Не дивно, що мерія майже півмільйонного Луганська з нахабством зайди та самовпевністю неука знущаючись, випробовує терпіння українського народу, намагається на кістяках військового та громадянського цвинтаря, на кістяках невинно убієнних жертв сатанинського московсько-більшовицького режиму…спорудити пам’ятник цариці-німкені, та навіть ще краще… розважальний комплекс! Про відповідність цих прожектів санітарним та будівничим нормативам краще промовчати, а щодо морального боку цього питання – то хай вирішують виборці нашого міста, чи хочуть вони і далі бути біомасою, чи все ж таки пригадають біля урни для голосування ті часи, коли українці піднімали на вила зайд та розбійників не зважаючи на політкоректність, толерантність та іншу маячню.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта