Археологи вирізнили 17 типів посуду різного призначення — кухонний, господарський, ритуальний і виявили в житлах близько 300 посудин для побутових потреб. Умільці володіли секретами високоякісного випалювання посуду у двоярусних горнах. Існували гончарні центри. Відомі спеціальні майстерні у трипільських селищах Уланівка, Шкарівка, Веселий Кут (Черкащина), Кліщів, Тростянець (Поділля). Велика кількість деревини давала змогу виготовляти ткацькі, кушнірські верстати, хатнє начиння.
Про Трипільську культуру впродовж останніх років ведеться багато дискусій у наукових колах, поміж політиків, ідеологів. Точаться суперечки в середовищі її шанувальників. У 2003 році товариство “Просвіта” провела кілька наукових конференцій із метою глибше осягнути таємниці цієї видатної цивілізації, що бентежить уяву прискіпливих дошукувальників правдивої історичної давнини нашої Вітчизни. І цілковито відповідаючи вимогам часу, провідний археолог Інституту археології України, кандидат історичних наук Михайло Відейко виніс на громадський суд свою працю “Трипільська цивілізація” (К.: 2003, Індустріальний союз Донбасу).
Зауважимо насамперед: уже понад століття вчені, не лише українські, а й багатьох країн світу, намагаються переконати людство, як постала ця унікальна археологічна культура, що проіснувала 2700 років винятковою етнокультурною цілістю й, безсумнівно, вплинула на формування та духовний розвиток європейських народів. Автор у своєму коротенькому вступному слові цього вельми ошатного видання з великою кількістю ілюстрацій (а це насамперед витвори трипільців: кераміка, жіночі й чоловічі статуетки, моделі храмів, жител, реконструкції зведених упритул будинків, знаряддя праці, численні фото розкопок, що вже стали важливими історичними документами) неспішно веде зацікавленого читача-мандрівника глибинами прадавньої історії українського простору між Дніпром і Дністром.
Він констатує: “Шість тисяч років тому на землі, яку сьогодні називають Україною, стояли величезні поселення — міста. Коли “історія починалася в Шумері”, їхні руїни вже давно були сховані під різнотрав’ям степу між Бугом і Дніпром. Люди, яких ми називаємо трипільцями, заклали підвалини цивілізації на нашій землі. Вони одними з перших тут почали вирощувати хліб і плавити метал, збудували тисячі селищ, десятки міст. Вони прагнули вічного життя, молячись і приносячи пожертви Вищим Силам, створили дивовижні магічні орнаменти, які зачаровують нас і сьогодні”.
Науковець підкреслює значущість археологічних джерел, аби повніше дізнатися про давнину: мільйони фраґментів кераміки, десятки тисяч посудин, вироби з кремнію, металу, розкопані й зафіксовані вченими залишки колишніх поселень і поховань є тими свідченнями, що відбивають, певним чином, давно забуті сторінки дописемної історії або “праісторії” людства. Тому й особливу вагу для наукового світу мають питання методики та правдивості історичних реконструкцій на підставі виключно археологічних матеріалів.
Зауваживши, що Трипільська культура не залишила після себе ні пірамід, ні величних храмів, ні кам’яних палаців, а її матеріальна спадщина, всі свідчення існування понад шість тисячоліть заховані в землі, автор наголошує: “Нині ця культура заслуговує на те, щоб бути описаною як важлива складова цивілізації Старої Європи”. У цьому виданні персонально названо, мабуть, усіх — у трьох поколіннях їх набирається більше півтори сотні — учених, археологів, краєзнавців, шукачів історичної давнини (а серед них багато справжніх подвижників ХІХ—ХХ століть), кожен із яких самовідданою працею написав власну сторінку величезної книги з найменням українське Трипілля.
Ознайомлення читача з відкриттям і вивченням Трипільської культури М. Відейко починає з перших археологічних розкопок, чітко й хронологічно послідовно розгортає панораму досліджень трипільських поселень, які проводилися рік за роком, детально висвітлює відкриті пам’ятки за періодами: на початку ХХ ст., 1920—1941 рр., повоєнні масштабніші, що проводилися 1945—1970 рр., і відкриття Трипілля як цивілізації мідного віку, що велися з 1971 до 1993 рр. У суспільній свідомості вже не одне десятиліття стоїть закономірне запитання: а чи є Трипільська археологічна культура справді цивілізацією?
Англійські та американські вчені, як і наші вітчизняні (зокрема й радянських часів), вважають, що її археологічними ознаками є: міста, монументальна архітектура (храмові комплекси), писемність, реміснича спеціалізація, суспільна диференціація, отримання в достатньому обсязі додаткового прибутку, що зумовлює повноцінне існування. І дослідник високого фаху М. Відейко, маючи інформацію з численних археологічних джерел, упевнено нині стверджує: “Так, ми маємо справу з цивілізацією… археологічні джерела є лише віддзеркаленням минулих подій, причому досить фраґментарних…” Отже, великою мірою, неповних. Та й замало для нього, скажімо, лише археологічних даних. Потрібні колективні напрацювання в царині етнографії, лінгвістики, мистецтвознавства, міфології, фольклору, астрономії – “…кожен дослідник має право на складання власного портрета давніх цивілізацій”.
На початку 70-х років ХХ ст. завдяки застосуванню нового методу комплексних досліджень (аерофотозйомка у поєднанні з геомагнітним картографуванням) на Черкащині стали відомі великі міста — поселення-гіганти, які визначили обшири Трипільської цивілізації. Понад 20 років (1971—1993) досвідчений археолог М. Шмаглій проводив комплексні дослідження в Майданецькому, відкопавши багато трипільських жител. Із ним у ці роки працювали М. Відейко, К. Зіньківський, В. Мицик.
Восени 1897 р. Вікентій Хвойка на пагорбах і долинах навколо містечка Трипілля (саме звідси й назва археологічної культури) і сіл Верем’я, Халеп’я, Жуківці, Щербанівка, Стайки, Стрітівка та ін. відкрив перші сліди хліборобської цивілізації, яка простяглася від Чернівецької області — на заході і до Київської — на сході, займаючи площу 200 тисяч квадратних кілометрів. Матеріали з розкопок пам’яток цієї давньоземлеробської культури кінця ХІХ і перших двох десятиліть ХХ ст. увійшли в золотий фонд трипіллязнавства, без вивчення яких нині не можна уявити її правдиву картину. Хронологічно по етапах десятиліть ХХ ст. простежено-проаналізовано праці багатьох археологів. Цілком природно в деталях окреслювалася цілісна масштабна картина досліджень доби енеоліту мальованої кераміки в іменах, які майже не згадуються в наукових трактатах, оскільки чимало вчених було піддано репресіям 30-х років.
М. Відейко акцентує: на межі 20—30-х років ХХ ст. найґрунтовніші праці О. Кандиби, Т. Пассек і Г. Шмідта з дослідження кераміки Трипілля-Кукутені стали основою періодизації трипільських пам’яток, визначених у 1941 р. безпосередньо Т. Пассек, що практикується і понині. Сам автор, з урахуванням доповнень інших дослідників, у своїй книзі подає детально опрацьовані й найточніше визначені — “абсолютна хронологія” — періоди й етапи існування культури Трипілля-Кукутені, як тепер науковий загал іменує давню історію України. Аналізуючи прикметні ознаки Трипілля, автор наголошує на тому, що воно виникло як результат синтезу багатьох культурних традицій Старої Європи: в кераміці, пластиці раннього періоду трипільців західних територій вбачаються риси культур Вінча, Кріш, Боян, Тиса, Лендель та ін., давніших у часі.
На південному заході відчутні впливи землеробських неолітичних цивілізацій балкано-дунайського реґіону. А ось доктор археології Валентин Даниленко, який багато років фундаментально досліджував палеоліт, неоліт і енеоліт України, дає своє визначення цій проблемі: “Ми маємо всі підстави вважати Трипільську культуру початкового етапу спадкоємницею тієї території, що свого часу була охоплена дотрипільською Буго-Дністровською культурою. Йдеться насамперед про Буго-Дністровську частину Північно-Західного Причорномор’я, але й, можливо, про румунську Молдавію, де почали з’являтися пам’ятки Буго-Дністровської культури. Процес розвитку Буго-Дністровської культури був досить складний і динамічний, а її трансформація в Трипільську культуру неминуче мусила мати характер стрибка, зумовленого і значними історичними, економічними й культурними зрушеннями, і участю в цьому процесі нових етнокультурних компонентів”.
Спадковість Трипілля від Буго-Дністровської культури простежується не лише в техніці нанесення і в специфічних композиціях орнаменту, але також і в морфологічній близькості культової антропоморфної пластики. Він стверджує про можливу генетичну залежність Боянської культури від Буго-Дністровської. Трипільська культура — всуціль хліборобська. У ній ральне землеробство переважало над мотичним. Молочне тваринництво розвинене ще на ранньому етапі. Розведення великої рогатої худоби, яку використовували як тяглову силу (багато скульптурок бичків, модельки саней з їхніми головами про це свідчать) сприяло її економічному зростанню. Сіяли пшеницю плівчасту, двозернянку, спельту, голозерний ячмінь, просо, горох, сочевицю. Зернотерки стояли в кожному житлі. Збирали плоди фруктових дерев. Засівали ниву необмолоченими колосками. (Певно, так краще зберігалася внутрішня родюча сила зерна).
Проведені споропилкові аналізи дали змогу відтворити рослинний світ, що був шість тисячоліть тому. Тоді біля осель червоніли мальви, росли кропива, подорожник, серед пшениць синіли волошки. На берегах річок — верби, густі кущі ліщини, вільхи. У дубово-грабових гаях водилися зубри, олені, ведмеді, кабани, вовки, лисиці, зайці. Високого рівня культура ковальських операцій обробки міді зумовила серійне виготовлення зброї, знарядь праці, рибальства, різних прикрас. Добування кремнію на вироблення сокир, ножів. Однак головне ремесло — гончарство як окрема галузь. Зналися трипільці на рецептах глиняних мас. Вражають масштаби виробництва гончарської продукції. На середньому етапі трипільське суспільство застосувало гончарний круг. Це дозволяло виготовляти посуд різних об’ємів у великій кількості.
Археологи вирізнили 17 типів посуду різного призначення — кухонний, господарський, ритуальний і виявили в житлах близько 300 посудин для побутових потреб. Умільці володіли секретами високоякісного випалювання посуду у двоярусних горнах. Існували гончарні центри. Відомі спеціальні майстерні у трипільських селищах Уланівка, Шкарівка, Веселий Кут (Черкащина), Кліщів, Тростянець (Поділля). Велика кількість деревини давала змогу виготовляти ткацькі, кушнірські верстати, хатнє начиння — столи, стільці, крісла, а також руків’я до мотик, сокир, ножів, скребачок. У пошані було різьблення по дереву, дерев’яна скульптура.
Для будівництва своїх осель трипільці зрубували дерева кам’яними й мідними сокирами. Будинки мали каркасно-стовпову конструкцію. Стіни робили з дерева або виплітали з лози, а потім обмазували глиною, додаючи до неї полову. Археологи виявили (К. Зіньківський) у житлах трипільців кілька поверхів. На перекриття між ними використовували дерево, обмазуючи його глиною. Перший поверх був господарський, а другий — житловий. Традиційно підлога й стіни фарбували у червоний та білий кольори і розписували складним геометричним орнаментом. Відповідно вхід у житла чи поріг також орнаментували, що слугувало їм оберегами від проникання ворожих сил. Кімнати опалювалися відкритими вогнищами та печами, як це робили багато віків українці Полісся.
Задивлені у високе зоряне небо, трипільці-мислителі на пошану йому зводили храми. Стіни, стелю, підлогу розписували червоних кольорів орнаментами, що мали символи кола, трикутників, зміїв. Фасади храмів вивершувалися символічними зображеннями рогів биків (священної істоти мешканців лісостепу), які водночас нагадували й кінці місяця-молодика. В кожному будинку, де проживала родина з 7—9 осіб, стояли вівтарі з хрестоподібними жертовниками для справляння релігійних обрядів і ритуалів. Вівтар також фарбували червоним кольором і прокреслювали орнамент космічного змісту.
Найбільші трипільські міста існували понад шість тисяч років тому, і в них було 10000—15000 мешканців. Щільно забудовані житла слугували потужними укріпленнями від нападів. Через 60—80 років наставав період, коли житла (а в них було багато посуду, ритуальних статуеток людей і тварин) обов’язково спалювали, і руїни їхні ставали притулком для душ предків — їм належало все, що вціліло від вогню. Мешканці освоювали нові угіддя, благодатніші для хліборобства й суспільних інтересів. Уже на ранньому етапі Трипілля, на думку академіка С. Бібікова, суспільство мало риси патріархальності, хоч досить поширений погляд серед науковців, що для того часу був притаманний матріархат. Великі сім’ї з 10—14 осіб дрібнилися на малі.
Трипільські суспільства, починаючи з середнього етапу, дослідники зараховують до ранніх комплексних (складних) суспільств, політико-організаційний зміст яких визначають як “вождівство”. Їхні типові риси — великі поселення (міста), монументальні культові центри та монументальні поховальні споруди. Сакральний зміст трипільських орнаментів відображує суть обрядів (це доводить археолог Н. Бурдо).
Духовна діяльність трипільців спрямовувалася передусім на підсилення існуючого Світового ладу і протистояння Хаосові. В цій неперервній діяльності визначальним було підтримання могутньої потуги безсмертної людської душі, якій заповідалося зрівнятися з Богом. У сюжетах трипільських орнаментів, розміщених у середньому ярусі, який уособлює Верхнє Небо, вималювано рух сонця, фази місяця, зорі, а поміж них у напівовалах — образ людини з космологічними ознаками. За поняттями наших прапращурів — оріїв, людина є складовою одвічних космічних процесів як носій Божественної Дії.
Творці трипільських орнаментів передавали прийдешнім поколінням знання про Світобуття, які вони успадкували від попередніх епох. Образна мова доби неоліту через тисячу років функціонує в розписах трипільців, а від них — у пізніших культурах. В орнаментиці вони не допускали випадковостей чи довільних фантазувань. Схеми розпису посудин у плані утворюють великі знаки хреста, трикветра або свастики (сварги). Використовувалося від 2 до 9 вироблених сюжетних схем розпису. У чітко визначених зонах виписували певні знаки. Розвинена знакова система мала знаки-блоки, що були базою для ієрогліфічної писемності, а їх налічується кількасот.
Тему писемності трипільців, невід’ємну складову цивілізації, слід розглядати як дуже важливу ділянку, що потребує фундаментальних досліджень. До з’ясування цієї наукової проблеми долучимо й нашу думку. Археолог, директор Тальнівського музею історії хліборобства Вадим Мицик ще в 70-ті роки минулого століття у розкопах житла знайшов фраґменти посудин, на денцях і на стінках яких по сирій глині прокреслені, а на інших уламках писачком ретельно промальовані знаки за структурою літер. Це – піктограми й графічні символи. Особисто мені випало прискіпливо й дуже точно скопіювати їх.
Пов’язувати їхнє походження з Месопотамією немає підстав. Ці знахідки уважно вивчав В. Даниленко і назвав знаки на посуді буквами трипільського письма. Розвинена знакова система давніх хліборобів (об’ємні символи у формі конусів, півсфер, кульок, зображення тварин, речей) імовірно, була призначена для ведення господарського обліку. Ці знаки віднаходили і в культових місцях — у вівтарях осель.
Виникнення великих міст — результат нагромадження величезного економічного, культурного та інтелектуального потенціалу, пов’язаного зі становленням відтворювальних форм господарства: землеробства і тваринництва. Головним стимулом до їхнього утворення була потреба, як вважає М. Відейко, не для боротьби з войовничими степовиками (вони якраз малочисленні й непотужні), а для необхідності контролю над територією, порядкування природними та людськими ресурсами. Трипільські поселення-гіганти Черкащини (площею: Вільхівець — 110 га, Доброводи — 250 га, Майданецьке — 270 га, Небелівка — 300 га, Тальянки — 450 га) виконували функції адміністративних, військових, ідеологічних осередків. А плани їхньої забудови (за принципом кола чи еліпса) — це ознаки зародження монументальної архітектури, яка виникає на ранніх етапах розвитку людського суспільства.
Монументальна архітектура вирізняється узагальненістю об’ємних площин, образною символікою і значущістю художнього змісту. Двоповерхові будівлі, різні оборонні споруди давні зодчі мудро вписували в довкілля. Соціальний устрій трипільських поселень (приклад — Побужжя) подібний до суспільств мотичних землеробів Дворіччя, Африки, Центральної Америки і свідчить про наявність закономірностей у явищах, які ми спостерігаємо на підставі матеріалів археології, історії, етнографії. М. Відейко доходить висновку, що “саме трипільці звели одні з перших міст Європи” — поселень-гігантів.
Розрахунки демографічного росту, виникнення кризи перенаселення зумовлювали причини міграції людності. Класифікація трипільського суспільства, зважаючи на рівень його економічного розвитку, зводиться до культурно-господарського типу мотичних землеробів. Який же внесок Трипільської цивілізації у спадщину багатотисячолітньої історії людства? Це закладення основ господарських систем, на базі яких існували суспільства й народи пізніших часів — до історичних українців включно. Це здобутки матеріальної культури: типи жител, знарядь праці, технології металообробки, гончарства, житлобудування. А найвагоміший — багатий світогляд, пов’язаний із продуктивними формами господарювання, хліборобською міфологією та обрядовістю.
Таких надбань трипільці досягли, маючи виняткову мудрість і хист використовувати природні ресурси. І переконливо довели, що цивілізацію можна побудувати цілковито власними силами. Чому зникла унікальна цивілізація? Дослідник наголошує на обмеженості знань і можливостей її носіїв, щоб перебороти суспільно-економічну кризу в другій половині IV тис. до н. е. А яка ж доля носіїв Трипільської культури? Вони розчиняються у наступних культурних суспільствах. Насамперед ідеться про добу ранньої бронзи — у культурах шнурової кераміки, кулястих форм, ямної. До цих міркувань додамо: найпомітніші ознаки, власне, основи свого 2700-літнього способу життя, світосприйняття, образного мислення давні хлібороби-трипільці залишили у духовній культурі українців (звичаях, обрядах, народному мистецтві), у забудові осель із використанням природних матеріалів, у хліборобстві.
Готуючи видання, присвячене творцям трипільської цивілізації та археологам, які відкрили світові захопливі сторінки праісторії України, М. Відейко скромно назвав його путівником для зацікавлених. Першу науково-популярну книжку на цю тему видала 1941 року в Києві Тетяна Пассек. Через 60 років маємо другу, об’ємнішу й глибшу, написану з науковою достовірністю. Уважно вчитуючись у матеріали археологічних досліджень, у ґрунтовні аналізи, в археологічний словник, розглядаючи ілюстрації, маємо підстави стверджувати, що автор подарував допитливому читачеві справді малу енциклопедію Трипільської цивілізації. Праця збагачує читача історичною правдою і тому заслуговує на особливу подяку. Водночас не можна не пошкодувати, що це вкрай потрібне видання вийшло мізерним накладом — усього 1000 примірників.
Фантастика зачіпає теми, яких не наважуються торкатись вчені та політики. Френк Герберт написав роман про безкомпромісну війну людей та людиноподібних тварин – і показав, як люди можуть перемогти.
Трипільська цивілізація. Яка вона?
Світ:
Спецтема:
Археологи вирізнили 17 типів посуду різного призначення — кухонний, господарський, ритуальний і виявили в житлах близько 300 посудин для побутових потреб. Умільці володіли секретами високоякісного випалювання посуду у двоярусних горнах. Існували гончарні центри. Відомі спеціальні майстерні у трипільських селищах Уланівка, Шкарівка, Веселий Кут (Черкащина), Кліщів, Тростянець (Поділля). Велика кількість деревини давала змогу виготовляти ткацькі, кушнірські верстати, хатнє начиння.
07031001e.jpg
Про Трипільську культуру впродовж останніх років ведеться багато дискусій у наукових колах, поміж політиків, ідеологів. Точаться суперечки в середовищі її шанувальників. У 2003 році товариство “Просвіта” провела кілька наукових конференцій із метою глибше осягнути таємниці цієї видатної цивілізації, що бентежить уяву прискіпливих дошукувальників правдивої історичної давнини нашої Вітчизни. І цілковито відповідаючи вимогам часу, провідний археолог Інституту археології України, кандидат історичних наук Михайло Відейко виніс на громадський суд свою працю “Трипільська цивілізація” (К.: 2003, Індустріальний союз Донбасу).
Зауважимо насамперед: уже понад століття вчені, не лише українські, а й багатьох країн світу, намагаються переконати людство, як постала ця унікальна археологічна культура, що проіснувала 2700 років винятковою етнокультурною цілістю й, безсумнівно, вплинула на формування та духовний розвиток європейських народів. Автор у своєму коротенькому вступному слові цього вельми ошатного видання з великою кількістю ілюстрацій (а це насамперед витвори трипільців: кераміка, жіночі й чоловічі статуетки, моделі храмів, жител, реконструкції зведених упритул будинків, знаряддя праці, численні фото розкопок, що вже стали важливими історичними документами) неспішно веде зацікавленого читача-мандрівника глибинами прадавньої історії українського простору між Дніпром і Дністром.
Він констатує: “Шість тисяч років тому на землі, яку сьогодні називають Україною, стояли величезні поселення — міста. Коли “історія починалася в Шумері”, їхні руїни вже давно були сховані під різнотрав’ям степу між Бугом і Дніпром. Люди, яких ми називаємо трипільцями, заклали підвалини цивілізації на нашій землі. Вони одними з перших тут почали вирощувати хліб і плавити метал, збудували тисячі селищ, десятки міст. Вони прагнули вічного життя, молячись і приносячи пожертви Вищим Силам, створили дивовижні магічні орнаменти, які зачаровують нас і сьогодні”.
Науковець підкреслює значущість археологічних джерел, аби повніше дізнатися про давнину: мільйони фраґментів кераміки, десятки тисяч посудин, вироби з кремнію, металу, розкопані й зафіксовані вченими залишки колишніх поселень і поховань є тими свідченнями, що відбивають, певним чином, давно забуті сторінки дописемної історії або “праісторії” людства. Тому й особливу вагу для наукового світу мають питання методики та правдивості історичних реконструкцій на підставі виключно археологічних матеріалів.
Зауваживши, що Трипільська культура не залишила після себе ні пірамід, ні величних храмів, ні кам’яних палаців, а її матеріальна спадщина, всі свідчення існування понад шість тисячоліть заховані в землі, автор наголошує: “Нині ця культура заслуговує на те, щоб бути описаною як важлива складова цивілізації Старої Європи”. У цьому виданні персонально названо, мабуть, усіх — у трьох поколіннях їх набирається більше півтори сотні — учених, археологів, краєзнавців, шукачів історичної давнини (а серед них багато справжніх подвижників ХІХ—ХХ століть), кожен із яких самовідданою працею написав власну сторінку величезної книги з найменням українське Трипілля.
Ознайомлення читача з відкриттям і вивченням Трипільської культури М. Відейко починає з перших археологічних розкопок, чітко й хронологічно послідовно розгортає панораму досліджень трипільських поселень, які проводилися рік за роком, детально висвітлює відкриті пам’ятки за періодами: на початку ХХ ст., 1920—1941 рр., повоєнні масштабніші, що проводилися 1945—1970 рр., і відкриття Трипілля як цивілізації мідного віку, що велися з 1971 до 1993 рр. У суспільній свідомості вже не одне десятиліття стоїть закономірне запитання: а чи є Трипільська археологічна культура справді цивілізацією?
Англійські та американські вчені, як і наші вітчизняні (зокрема й радянських часів), вважають, що її археологічними ознаками є: міста, монументальна архітектура (храмові комплекси), писемність, реміснича спеціалізація, суспільна диференціація, отримання в достатньому обсязі додаткового прибутку, що зумовлює повноцінне існування. І дослідник високого фаху М. Відейко, маючи інформацію з численних археологічних джерел, упевнено нині стверджує: “Так, ми маємо справу з цивілізацією… археологічні джерела є лише віддзеркаленням минулих подій, причому досить фраґментарних…” Отже, великою мірою, неповних. Та й замало для нього, скажімо, лише археологічних даних. Потрібні колективні напрацювання в царині етнографії, лінгвістики, мистецтвознавства, міфології, фольклору, астрономії – “…кожен дослідник має право на складання власного портрета давніх цивілізацій”.
На початку 70-х років ХХ ст. завдяки застосуванню нового методу комплексних досліджень (аерофотозйомка у поєднанні з геомагнітним картографуванням) на Черкащині стали відомі великі міста — поселення-гіганти, які визначили обшири Трипільської цивілізації. Понад 20 років (1971—1993) досвідчений археолог М. Шмаглій проводив комплексні дослідження в Майданецькому, відкопавши багато трипільських жител. Із ним у ці роки працювали М. Відейко, К. Зіньківський, В. Мицик.
Восени 1897 р. Вікентій Хвойка на пагорбах і долинах навколо містечка Трипілля (саме звідси й назва археологічної культури) і сіл Верем’я, Халеп’я, Жуківці, Щербанівка, Стайки, Стрітівка та ін. відкрив перші сліди хліборобської цивілізації, яка простяглася від Чернівецької області — на заході і до Київської — на сході, займаючи площу 200 тисяч квадратних кілометрів. Матеріали з розкопок пам’яток цієї давньоземлеробської культури кінця ХІХ і перших двох десятиліть ХХ ст. увійшли в золотий фонд трипіллязнавства, без вивчення яких нині не можна уявити її правдиву картину. Хронологічно по етапах десятиліть ХХ ст. простежено-проаналізовано праці багатьох археологів. Цілком природно в деталях окреслювалася цілісна масштабна картина досліджень доби енеоліту мальованої кераміки в іменах, які майже не згадуються в наукових трактатах, оскільки чимало вчених було піддано репресіям 30-х років.
М. Відейко акцентує: на межі 20—30-х років ХХ ст. найґрунтовніші праці О. Кандиби, Т. Пассек і Г. Шмідта з дослідження кераміки Трипілля-Кукутені стали основою періодизації трипільських пам’яток, визначених у 1941 р. безпосередньо Т. Пассек, що практикується і понині. Сам автор, з урахуванням доповнень інших дослідників, у своїй книзі подає детально опрацьовані й найточніше визначені — “абсолютна хронологія” — періоди й етапи існування культури Трипілля-Кукутені, як тепер науковий загал іменує давню історію України. Аналізуючи прикметні ознаки Трипілля, автор наголошує на тому, що воно виникло як результат синтезу багатьох культурних традицій Старої Європи: в кераміці, пластиці раннього періоду трипільців західних територій вбачаються риси культур Вінча, Кріш, Боян, Тиса, Лендель та ін., давніших у часі.
На південному заході відчутні впливи землеробських неолітичних цивілізацій балкано-дунайського реґіону. А ось доктор археології Валентин Даниленко, який багато років фундаментально досліджував палеоліт, неоліт і енеоліт України, дає своє визначення цій проблемі: “Ми маємо всі підстави вважати Трипільську культуру початкового етапу спадкоємницею тієї території, що свого часу була охоплена дотрипільською Буго-Дністровською культурою. Йдеться насамперед про Буго-Дністровську частину Північно-Західного Причорномор’я, але й, можливо, про румунську Молдавію, де почали з’являтися пам’ятки Буго-Дністровської культури. Процес розвитку Буго-Дністровської культури був досить складний і динамічний, а її трансформація в Трипільську культуру неминуче мусила мати характер стрибка, зумовленого і значними історичними, економічними й культурними зрушеннями, і участю в цьому процесі нових етнокультурних компонентів”.
Спадковість Трипілля від Буго-Дністровської культури простежується не лише в техніці нанесення і в специфічних композиціях орнаменту, але також і в морфологічній близькості культової антропоморфної пластики. Він стверджує про можливу генетичну залежність Боянської культури від Буго-Дністровської. Трипільська культура — всуціль хліборобська. У ній ральне землеробство переважало над мотичним. Молочне тваринництво розвинене ще на ранньому етапі. Розведення великої рогатої худоби, яку використовували як тяглову силу (багато скульптурок бичків, модельки саней з їхніми головами про це свідчать) сприяло її економічному зростанню. Сіяли пшеницю плівчасту, двозернянку, спельту, голозерний ячмінь, просо, горох, сочевицю. Зернотерки стояли в кожному житлі. Збирали плоди фруктових дерев. Засівали ниву необмолоченими колосками. (Певно, так краще зберігалася внутрішня родюча сила зерна).
Проведені споропилкові аналізи дали змогу відтворити рослинний світ, що був шість тисячоліть тому. Тоді біля осель червоніли мальви, росли кропива, подорожник, серед пшениць синіли волошки. На берегах річок — верби, густі кущі ліщини, вільхи. У дубово-грабових гаях водилися зубри, олені, ведмеді, кабани, вовки, лисиці, зайці. Високого рівня культура ковальських операцій обробки міді зумовила серійне виготовлення зброї, знарядь праці, рибальства, різних прикрас. Добування кремнію на вироблення сокир, ножів. Однак головне ремесло — гончарство як окрема галузь. Зналися трипільці на рецептах глиняних мас. Вражають масштаби виробництва гончарської продукції. На середньому етапі трипільське суспільство застосувало гончарний круг. Це дозволяло виготовляти посуд різних об’ємів у великій кількості.
Археологи вирізнили 17 типів посуду різного призначення — кухонний, господарський, ритуальний і виявили в житлах близько 300 посудин для побутових потреб. Умільці володіли секретами високоякісного випалювання посуду у двоярусних горнах. Існували гончарні центри. Відомі спеціальні майстерні у трипільських селищах Уланівка, Шкарівка, Веселий Кут (Черкащина), Кліщів, Тростянець (Поділля). Велика кількість деревини давала змогу виготовляти ткацькі, кушнірські верстати, хатнє начиння — столи, стільці, крісла, а також руків’я до мотик, сокир, ножів, скребачок. У пошані було різьблення по дереву, дерев’яна скульптура.
Для будівництва своїх осель трипільці зрубували дерева кам’яними й мідними сокирами. Будинки мали каркасно-стовпову конструкцію. Стіни робили з дерева або виплітали з лози, а потім обмазували глиною, додаючи до неї полову. Археологи виявили (К. Зіньківський) у житлах трипільців кілька поверхів. На перекриття між ними використовували дерево, обмазуючи його глиною. Перший поверх був господарський, а другий — житловий. Традиційно підлога й стіни фарбували у червоний та білий кольори і розписували складним геометричним орнаментом. Відповідно вхід у житла чи поріг також орнаментували, що слугувало їм оберегами від проникання ворожих сил. Кімнати опалювалися відкритими вогнищами та печами, як це робили багато віків українці Полісся.
Задивлені у високе зоряне небо, трипільці-мислителі на пошану йому зводили храми. Стіни, стелю, підлогу розписували червоних кольорів орнаментами, що мали символи кола, трикутників, зміїв. Фасади храмів вивершувалися символічними зображеннями рогів биків (священної істоти мешканців лісостепу), які водночас нагадували й кінці місяця-молодика. В кожному будинку, де проживала родина з 7—9 осіб, стояли вівтарі з хрестоподібними жертовниками для справляння релігійних обрядів і ритуалів. Вівтар також фарбували червоним кольором і прокреслювали орнамент космічного змісту.
Найбільші трипільські міста існували понад шість тисяч років тому, і в них було 10000—15000 мешканців. Щільно забудовані житла слугували потужними укріпленнями від нападів. Через 60—80 років наставав період, коли житла (а в них було багато посуду, ритуальних статуеток людей і тварин) обов’язково спалювали, і руїни їхні ставали притулком для душ предків — їм належало все, що вціліло від вогню. Мешканці освоювали нові угіддя, благодатніші для хліборобства й суспільних інтересів. Уже на ранньому етапі Трипілля, на думку академіка С. Бібікова, суспільство мало риси патріархальності, хоч досить поширений погляд серед науковців, що для того часу був притаманний матріархат. Великі сім’ї з 10—14 осіб дрібнилися на малі.
Трипільські суспільства, починаючи з середнього етапу, дослідники зараховують до ранніх комплексних (складних) суспільств, політико-організаційний зміст яких визначають як “вождівство”. Їхні типові риси — великі поселення (міста), монументальні культові центри та монументальні поховальні споруди. Сакральний зміст трипільських орнаментів відображує суть обрядів (це доводить археолог Н. Бурдо).
Духовна діяльність трипільців спрямовувалася передусім на підсилення існуючого Світового ладу і протистояння Хаосові. В цій неперервній діяльності визначальним було підтримання могутньої потуги безсмертної людської душі, якій заповідалося зрівнятися з Богом. У сюжетах трипільських орнаментів, розміщених у середньому ярусі, який уособлює Верхнє Небо, вималювано рух сонця, фази місяця, зорі, а поміж них у напівовалах — образ людини з космологічними ознаками. За поняттями наших прапращурів — оріїв, людина є складовою одвічних космічних процесів як носій Божественної Дії.
Творці трипільських орнаментів передавали прийдешнім поколінням знання про Світобуття, які вони успадкували від попередніх епох. Образна мова доби неоліту через тисячу років функціонує в розписах трипільців, а від них — у пізніших культурах. В орнаментиці вони не допускали випадковостей чи довільних фантазувань. Схеми розпису посудин у плані утворюють великі знаки хреста, трикветра або свастики (сварги). Використовувалося від 2 до 9 вироблених сюжетних схем розпису. У чітко визначених зонах виписували певні знаки. Розвинена знакова система мала знаки-блоки, що були базою для ієрогліфічної писемності, а їх налічується кількасот.
Тему писемності трипільців, невід’ємну складову цивілізації, слід розглядати як дуже важливу ділянку, що потребує фундаментальних досліджень. До з’ясування цієї наукової проблеми долучимо й нашу думку. Археолог, директор Тальнівського музею історії хліборобства Вадим Мицик ще в 70-ті роки минулого століття у розкопах житла знайшов фраґменти посудин, на денцях і на стінках яких по сирій глині прокреслені, а на інших уламках писачком ретельно промальовані знаки за структурою літер. Це – піктограми й графічні символи. Особисто мені випало прискіпливо й дуже точно скопіювати їх.
Пов’язувати їхнє походження з Месопотамією немає підстав. Ці знахідки уважно вивчав В. Даниленко і назвав знаки на посуді буквами трипільського письма. Розвинена знакова система давніх хліборобів (об’ємні символи у формі конусів, півсфер, кульок, зображення тварин, речей) імовірно, була призначена для ведення господарського обліку. Ці знаки віднаходили і в культових місцях — у вівтарях осель.
Виникнення великих міст — результат нагромадження величезного економічного, культурного та інтелектуального потенціалу, пов’язаного зі становленням відтворювальних форм господарства: землеробства і тваринництва. Головним стимулом до їхнього утворення була потреба, як вважає М. Відейко, не для боротьби з войовничими степовиками (вони якраз малочисленні й непотужні), а для необхідності контролю над територією, порядкування природними та людськими ресурсами. Трипільські поселення-гіганти Черкащини (площею: Вільхівець — 110 га, Доброводи — 250 га, Майданецьке — 270 га, Небелівка — 300 га, Тальянки — 450 га) виконували функції адміністративних, військових, ідеологічних осередків. А плани їхньої забудови (за принципом кола чи еліпса) — це ознаки зародження монументальної архітектури, яка виникає на ранніх етапах розвитку людського суспільства.
Монументальна архітектура вирізняється узагальненістю об’ємних площин, образною символікою і значущістю художнього змісту. Двоповерхові будівлі, різні оборонні споруди давні зодчі мудро вписували в довкілля. Соціальний устрій трипільських поселень (приклад — Побужжя) подібний до суспільств мотичних землеробів Дворіччя, Африки, Центральної Америки і свідчить про наявність закономірностей у явищах, які ми спостерігаємо на підставі матеріалів археології, історії, етнографії. М. Відейко доходить висновку, що “саме трипільці звели одні з перших міст Європи” — поселень-гігантів.
Розрахунки демографічного росту, виникнення кризи перенаселення зумовлювали причини міграції людності. Класифікація трипільського суспільства, зважаючи на рівень його економічного розвитку, зводиться до культурно-господарського типу мотичних землеробів. Який же внесок Трипільської цивілізації у спадщину багатотисячолітньої історії людства? Це закладення основ господарських систем, на базі яких існували суспільства й народи пізніших часів — до історичних українців включно. Це здобутки матеріальної культури: типи жител, знарядь праці, технології металообробки, гончарства, житлобудування. А найвагоміший — багатий світогляд, пов’язаний із продуктивними формами господарювання, хліборобською міфологією та обрядовістю.
Таких надбань трипільці досягли, маючи виняткову мудрість і хист використовувати природні ресурси. І переконливо довели, що цивілізацію можна побудувати цілковито власними силами. Чому зникла унікальна цивілізація? Дослідник наголошує на обмеженості знань і можливостей її носіїв, щоб перебороти суспільно-економічну кризу в другій половині IV тис. до н. е. А яка ж доля носіїв Трипільської культури? Вони розчиняються у наступних культурних суспільствах. Насамперед ідеться про добу ранньої бронзи — у культурах шнурової кераміки, кулястих форм, ямної. До цих міркувань додамо: найпомітніші ознаки, власне, основи свого 2700-літнього способу життя, світосприйняття, образного мислення давні хлібороби-трипільці залишили у духовній культурі українців (звичаях, обрядах, народному мистецтві), у забудові осель із використанням природних матеріалів, у хліборобстві.
Готуючи видання, присвячене творцям трипільської цивілізації та археологам, які відкрили світові захопливі сторінки праісторії України, М. Відейко скромно назвав його путівником для зацікавлених. Першу науково-популярну книжку на цю тему видала 1941 року в Києві Тетяна Пассек. Через 60 років маємо другу, об’ємнішу й глибшу, написану з науковою достовірністю. Уважно вчитуючись у матеріали археологічних досліджень, у ґрунтовні аналізи, в археологічний словник, розглядаючи ілюстрації, маємо підстави стверджувати, що автор подарував допитливому читачеві справді малу енциклопедію Трипільської цивілізації. Праця збагачує читача історичною правдою і тому заслуговує на особливу подяку. Водночас не можна не пошкодувати, що це вкрай потрібне видання вийшло мізерним накладом — усього 1000 примірників.
Історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна” в с.Трипілля
Трипільські витоки містобудівних традицій у давніх слов’ян
Від Атлантиди до Трипілля і далі
Зверніть увагу
Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта (+аудіо)