Коли хтось починає розповідати нам про нас - це смішно. Особливо в контексті розуміння зовнішнього вигляду як дзеркального відображення внутрішньої сутності.

Цитата: "... каким образом во время этого угнетения Украина ухитрилась округлиться раз в пять за счет территорий, которые никогда ей не принадлежали (Крыма, Слобожанщины, Галичины и т.д.)". Стоп! Цей викид латентної підсвідомості надрукований в тижневику "Футбол" (№16, 2003 рік), що він друкується, - ви не повірете! - в Україні.

Одразу запам’ятаємо ім’я автора. Його звати Артем Франков. Головний редактор тижневика "Футбол". Робимо висновок: громадянин Франков дуже нелюбить країну, в якій волею долі опинився. Причому нелюбить якось патологічно, не визнаючи за цією, себто нашою, країною права на території, що споконвічно їй належали, незалежно від назв окупантів.

Причина вибриків Франкова супроти нашої країни очевидна. Адже слизька іронія Франкова та інших авторів "Футболу" стосовно України носить регулярний, запрограмований характер. З номера в номер. Достатньо пригадати, як минулого року якійсь Панкратов обізвав Львів містом євреїв та словаків. А Данила Галицького чомусь визначив, як першого і останнього російського короля. Один в один нагадує московських гумористів-геополітиків одеського розливу.

До речі, при згадці про Франкова та Панкратова рефлекторно спадають на пам'ять Зінов'єв, Камєнєв та інші відомі товариші. Ідентичність так і кидається в очі. Навіть прізвища (справжні?) подібні.

Власне, а навіщо писати про Франкова і його клонів далі? І так все зрозуміло. Вєрка Сєрдючка, Франков - продукти однакової якості.

Свого часу Мері Шеллі написала про Франкенштейна. Як в воду дивилася…