Двері старої хати відкриває білобородий дід у синіх трусах. За кілька хвилин виходить у спортивних штанах. У руках тримає документи. Запрошує на поламану лавку під стіною хати. Поправляє гнилу дошку. Скаржиться, що не має грошей полагодити.

— І сил нема город обробити, — киває на зарослу бур’яном леваду. Сідає за поламаний стіл на трьох ніжках. Показує видрукуване оголошення: ”Дощі по договору. Ціна: одна гривня з кожних двох орних гектарів за 30–60 мм дощів за 15 днів”.

Витягає з прозорого файлу пожовклі від часу папірці. Показує свою угоду від 2003-го з казахським фермером Селик Баєм Муленовим.

— Диви, Каролінск Каргандінської області с. Нуркен, — зачитує без окулярів. — Область науки: биолокация (лозоходство), с телепортацией циклона с осадками. Исполнитель обязуется с 28 июня по 31 июля выдать количество осадков на пахотные земли заказчика на 50% больше зафиксированных в последние 10 лет на данный период”.

Нижче стоїть ціна в доларах та тенге, національній валюті Казахстану.

— Мне эти тенге не нужны. Это для них, чтоб понятно было, — за інерцією по-російськи продовжує дід. Усю свою роботу і навіть пенсію Горбатюк рахує в доларах. В Україні просить за гектар, скроплений дощем, по 10 центів. У Казахстані, під час засухи, правив півдолара.

Володимир дістає ксерокопію газети. У ній описано, як бородатий чоловік з України об’їжджав господарства у Казахстані й підписував угоди. Сказано, що над полями справді пішли сильні дощі.

— Але казахи зі мною не розплатилися, — скаржиться. — За все врем’я тільки один чесний чоловік попався. Потомок древніх козаков у Ростові був, добрєйшей душі чєловєк, Іван Сєргєєвич Крайніченко. Узимку позвонив, снігу на свої 7 тисяч гектарів просить. Наперед вислав ціну тонни зерна. Приїхав, а там уже начальники 5 областей зібралися. Притягнув я йому сніг на поля, всім понравилося. Жив у кращій гостініці, в якій письменник Михайло Шолохов зупинявся. А інші не захтіли платити, хоч їхні поля теж під снігом були. Мені, аби вернутися додому, ше банку крові прийшлося здавати.

Горбатюк довго жив у Казахстані. 24 роки тому Володимир був у комі, пережив клінічну смерть. Каже, в таких людей відкриваються надзвичайні здібності.

— Лежу якось під грушею, а коло фіртки дві молодиці бідкаються, шо городи горять. Вдруг начинаю ощущать, шо мої мислі хлинули по напрямку розмови тих молодиць. І вирісовується переді мною радуга — багато пучків. Один відділився, а другий — лише наполовину. Так, наче цифра ”півтора”. І от через півтора суток хлинув лівень.

Цікавлюся, чому не забезпечив дощі в травні, під час засухи.

— А ти попрацюй рік без зарплати, — сердиться дід. — Я мушу їсти і пити, інколи й нерозведений вживаю, — глухо посміюється. — Мені треба енергію постоянно підпітувати. На міждународному з’їзді екстрасенсів у Тбілісі 2003 року сказали, шо я — один із небагатьох, хто пользується позитивною енергією.

При згадці про з’їзд Володимир усміхається.

— Ті екстрасенси крепущо хапалися за живіт і реготали — тако, шо аж кутні зуби було видно. Кричали: ”Ну и нахалюга ж ты, ну и обманщик! Когда нам не хватало на хлеб, мы тоже жульничали по мелочи, но так...”. Бо вони можуть воздействовать на предмети лише в радіусі 10 метрів.

Питаю, чи рухає предмети.

— Це мелочі, я таким не займаюся, — відмахується чоловік. — Я не цирковий артіст розважати публіку. Можу притягти циклон на кілька областей. У договорі є графа, шо замовник не буде мати претензій, якшо такі самі дощі підуть на сусідньму полі.

Горбатюк пропонує агропромисловому міністерству виділяти йому гроші на погоду.

— Дотації для фермерів виділяють, то хай би організовано замовили погоду для них, — каже він. — По 10 центів із гектара ріллі за погоду цілий рік — це ж смішно. А який урожай буде!

Зізнається, що розмовляти з начальством важко.

— Павліченко Анатолій був багато років у селі Флорино головою колгоспу, очолював сільське господарство в районі. Я помагав йому безліч разів. Прошу: дайте мені два дня, і буде хлюпать. Але спочатку заплатіть. Бо як зроблю шо, то потом недєлю чи й двє пузирі пускаю — чуть живий після мощнейшего витоку енергії.

Начальник управління агропромислового розвитку Вінниччини Анатолій Павліченко, 56 років, добре пам’ятає земляка Володимира Горбатюка.

— Така цікава людина, чудо, — посміхається, почувши ім’я. — Розказували, що щаблі на драбині підпиляв. Дружина його лізла на горище, впала, так і померла. Дивак. У священики хтів висвятитися, геть і бороду відпустив.

Про приманювання дощів Павліченко також знає.

— Горбатюк у Криму брав офіційне повідомлення у гідрометцентрі. Що з такого-то по таке число в такій-то місцевості 8 років не йшли дощі. Заключив договір, із гектара взяв по гривні. У них досі заборгованність перед ним величезна. Розказували, що дощі таки пішли.

На запитання, чи вірить у надзвичайні здібності земляка, Павліченко відповідає трохи спантеличено.

— Хто його зна? Я ще начальником районного відділу був. Скосили ми горох, тільки перевернули — дощі пішли. Він звоне: каже, що може помогти. Як і обіцяв: на другий день дощ перестав. На третій знов нема. Каже: три дні потримаю, а більше не можу. Але нам і того хватило.

Павліченко починає сміятися, згадуючи, як Горбатюк писав у гідрометцентр.

— Хтів, аби йому офіційну сводку на місяць дали. А він би все навпаки зробив. Начальник спочатку щось відписував, а тоді ховався від нього, бо надоїв.

Після випадку з покосами гороху Павліченко послугами Горбатюка не користувався.

— Дорого він бере, — зауважує. — За гарну погоду загадав 15 кілограмів м’яса. Каже, енергії багато тратить. Бо робить погоду не тільки в одному господарстві, а на всій європейській частині України. Довелося йому трохи продуктів підкинути. Він же не обробляє город, лєнтяй.

-----------------------
В тему:

Воанергес, тобто сини грому

Маги, волхви, егрегори, сили, боги

Євангелія наполовину сфальсифіковані