Метафора з насінням і деревом красива, але вона працює лише за умови, що ґрунт справді придатний для росту. Українська реальність у тому й полягає, що цей «ґрунт» системно отруєний: правила гри, інституції, фінанси, контроль і відповідальність вибудувані так, що будь-яке здорове «насіння» або не проростає, або його швидко з’їдає система.

Зміна світогляду — необхідна, але недостатня умова. Я бачила на практиці сотні людей із новим мисленням, які приходили в громади з бажанням діяти, але швидко впиралися не в нестачу ідей чи мотивації, а в цілком конкретні механізми саботажу, імітації та пасивного спротиву. Система прекрасно навчилися «перетравлювати» правильні слова і навіть активних людей, не змінюючись по суті. Те, що робиться у нас це не про те, що активісти на місцях десь не допрацювали або не дотиснули. У системи є ТАБУ на будь-які поступки. Всі дії системи є цілеспрямованими, щоб виховати у нас так званий синдром "Вихованої (набутої) безпорадності". Це механізми самозахисту узурпованої влади - отого гнилого грунту в якому не проросте найдобірніше зерно...

Проблема в тому, що стара етатична система відтворюється не лише через світогляд, а й через інтереси, залежності та інституційні пастки. Тому очікування, що поступове «просвітлення знизу» саме собою призведе до системних змін, — це радше віра, ніж стратегія.

Я не заперечую важливість роботи з людьми й цінностями. Але без паралельної зміни правил, відповідальності та архітектури влади на всіх рівнях активні громади залишаються поодинокими острівцями, які не можуть масштабуватися. І досвід України показує: проблема не в тому, що ми мало пробували знизу, а в тому, що система вміє блокувати ці спроби доти, доки вона не змінюється цілісно.