Концепція української політики щодо Росії: чітка ідентифікація ворога, економічна і культурна ізоляція, україноцентрична гуманітарна політика, ліквідація впливу «п’ятої колони», міжнародна підтримка України.

Це типова маячня цілого пост-колоніального покоління. Ця візія конфліктує з візією про українську Україну, яка може бути Україною лише тоді, коли не буде російською.

"Краще отримати єдину половину Німеччини, ніж цілу Німеччину наполовину". Цю крилату фразу сказав канцлер ФРН Конрад Аденауер після закінчення Другої світової війни. Ніяких Мінських угод, ніяких автономій, ніяких особливих статусів. Україна не має козирів, щоб зламати ситуацію. Варіантів зупинити війну насправді є три, але всі вони погані.

На відміну від росіян українці не хочуть втручатися в сусідні країни і створювати імперію, не хочуть нікого виховувати і підпорядковувати собі. Жоден українець не вважає, що його батьківщина повинна бути сильніше США, в той час як багато росіян думають саме так.

Орися Луцевич, аналітик Chatham House (Лондон) займається дослідженням громадянського суспільства та ролі неурядових фáкторів. В нашому регіоні (Україна Молдова, Грузія), коли слабкі державні інститути, велику роль відіграють громадські організації. Активісти, журналісти-розслідувачі виконують функції рушія прогресу в наближенні до європейських норм.

Будь-яка держава повинна збирати інформацію доступними методами, щоб мати більш об’єктивне уявлення про те, що відбувається. Заперечувати цей очевидний факт – просто безглуздя. Україна також шукала інформацію про «суміжні фактори».

США як ніколи потребують надійних союзників. Східно-європейські держави будують термінали для купівлі американського скрапленого газу, «стара Європа» будує Північний потік-2.

Той факт, що Росія веде так звану нелінійну війну, і в цій війні успішно використовує Інтернет, соцмережі – це вже загальновідома, очевидна річ. Але досі всі прикидалися, що цього не існує. Натомість людей, які твердили протилежне, які вважали, що нас заливають інформацією фабрикованою російськими тролями, оголосили божевільними. Проте справа не така проста, вважає відомий польський публіцист Єжи Тарґалський.

Міністерство оборони США (Пентагон) заявило, що посилить військову присутність Сполучених Штатів у північно-східному регіоні Сирії, щоб не дозволити екстремістам угруповання «Ісламська держава» захопити нафтові родовища.

Поки ЗМІ зайняті сирійською кризою і розслідуванням, щоб піддати Трампа імпічменту, відбуваються не менш (якщо не більш) значущі події, що заслуговують невідкладної уваги Америки. 3 жовтня президент Росії Володимир Путін оголосив про наступний етап російсько-китайського оборонного альянсу, заявивши, що в даний момент Росія допомагає Китаю в створенні системи раннього попередження для протиракетної оборони.

Замість миролюбних заяв про необхідність болючих компромісів були озвучені умови, радикалізму яких позаздрили б Порошенко з Парубієм. На переговорах у Мінську українські представники раптово висунули вимогу розпуску «ЛНР» і «ДНР».

Прессекретар російського президента Дмитро Пєсков у черговий раз назвав питання Криму «закритим», відреагувавши таким чином на ініціативу президента України Володимира Зеленського обговорити питання Криму в «нормандському форматі». Втім, така реакція цілком передбачувана ‒ і від Пєскова, і від будь-якого іншого російського чиновника. Після 2014 року, коли «Республіка Крим» та Севастополь були внесені до російської Конституції як суб'єкт федерації, ніхто в Росії не може відповісти вам інакше.

Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп заявив, що "привид соціалізму", який вбив понад 100 млн людей за останнє сторіччя, є однією з найбільших проблем для Америки. Тому США ніколи не стануть соціалістичною країною.

У лютому 1946 року Державний департамент у Вашингтоні, намагаючись зрозуміти агресивну поведінку СРСР, відправив у посольство США в Москві шифрограму з проханням проаналізувати радянський світогляд та його наслідки для американської політики. Відповідати довелося Джорджу Кеннану, другій людині в посольстві і головному експерту з Росії. І він відповів.

Результати всіх проаналізованих виборів в Україні і Московії радикально відрізняються. Полярність результатів голосувань є яскравим свідченням глибинної відмінності менталітету українців і московитів. Вони ніколи не були одним народом, вони не є ним зараз і, сподіваюсь, ніколи ним не будуть.