Чому саме в Тибеті? Чи можливо, щоб і досі у високогірному районі Гімалаїв жили носії праукраїнської культури? Чи має право на існування таке припущення, чи не віє від нього шароварщиною та твердженням, що Україна — “батьківщина слонів”?

Мішель Пессель, французький учений-етнограф, географ, письменник, мандрівник і романтик народився 1937 року. 1968-го у Сорбонні захистив дисертацію, присвячену історії Мустанга, маленького володіння тибетців у Гімалаях. 1976 року, вирушаючи у нову подорож у західний район Гімалаїв, французький дослідник навіть не уявляв, що зібрані матеріали через 20 років в оновленій і демократичній Україні стануть одним із головних пазлів у складанні історичної мозаїки, яка визначить, де розташована прабатьківщина та джерело зародження індоєвропейців.

Цікаво, що саме в цей час військовий топограф К. Шишкін на Уманщині відкрив величезні протоміста трипільської археологічної культури. Напередодні подорожі в Тибет інший відомий в Україні дослідник М. Суслопаров уперше дешифрував найдавнішу писемність світу — загадкові знаки трипільської археологічної культури. Фізик-ядерник за фахом, а за покликанням історик-краєзнавець О. Знойко ще у далеких 80-х визначає трипільську культуру як цивілізацію. Це спричинило справжній бум і паніку в консервативних та промосковськи налаштованих наукових колах. Відголоски того руху неприйняття і руйнації, штучно створеної на замовлення “правдивої комуністичної історії” Академії наук, відчутно навіть сьогодні, варто лише згадати ім’я вченого — Олександр Знойко.

Відтоді минуло 30 років. Дослідники не були знайомі, але працювали в одному напрямі. Саме завдячуючи цим людям сьогодні можемо припускати, що джерелом і духовним центром зародження індоєвропейців була територія Північного Причорномор’я — духовна Шамбала аріїв та легендарна Гіперборея — місцевість, де, згідно з міфами та легендами, народилися боги грецького, а потім і давньоримського Олімпу.

Наприкінці XX століття світову науку сколихнула сенсація — у районі Західних Гімалаїв (Ладакх), де сходяться кордони Індії, Пакистану і Китаю, живе загадковий народ, який за мовою і зовнішнім виглядом належить до індоєвропейців. Назва цього загадкового народу дрок-па, але науковцям він відомий як ардеркаро, дарди, мінаро. Згадують про нього батько історії Геродот та пізніші античні автори.

Перший, хто зацікавився можливим зв’язком між Тибетом та Європою — Микола Реріх. Він знайшов у районі Заскара кілька прадавніх поховань з останками людей, що мали видовжену форму черепа. Реріх вважав, що поховання належать представникам скіфських племен з Північного Причорномор’я. Згідно зі свідченнями іншого дослідника Ф. Франке, загадковий народ мінаро, знайдений у Тибетських горах, має європеоїдне обличчя, русяве волосся та блакитні очі.

1976 року дослідження загадкового народу зробив французький учений-етнограф Мішель Пессель. Його опис зовнішнього вигляду мінаро дуже нагадував опис середньостатичного українця: “У них (мінаро) було світле волосся, європейський тип обличчя, подовжений прямий ніс. Чоловіки прикрашали голову квітами, що надавало їм вигляду старіючих хіпі. Жінки на вигляд дуже гарні: світла шкіра, сірі очі, тонкий ніс, гарні коси”. Це одна з відповідей, чому у статуеток, які знайдено у поселеннях трипільської археологічної культури, такі подовжені та гарні прямі носи. Це доводить зв’язок трипільців з індоєвропейською спільнотою народів і Тибетом.

Не довіряти французькому дослідникові нема жодних підстав. М. Пессель навчався в Сорбонні й Оксфорді, вивчив тибетську мову, організовував та брав участь у численних наукових розвідках у найвіддаленіші куточки Гімалайських гір. Тибет і досі не достатньо вивчений археологами, а загадкові мінаро — один із малодосліджених народів світу.

М. Пессель зараховував мінаро до протоаріїв, виводячи прабатьківщину всіх європейських народів з Гімалаїв. У книзі “Золото мурах” дослідник писав, що у мінаро він бачить “наших” предків, які спустилися з вершин Гімалайських гір і саме з цієї “святої землі” прийшли в Європу. Я майже переконаний, що ми маємо справу не з власне аріями, а з останньої гілкою протоаріїв — “останніх могікан” Гімалаїв” (М. Пессель).

Якби французький науковець знав, що саме відкрили українські археологи у 70-ті роки XX століття під мальовничим українським містечком Уманню, висновки власних досліджень, мабуть, довелося б переглянути. Відомо, що Ладакх, де і мешкають сучасні мінаро, до приходу тибетців був густо заселений індоєвропейцями. На думку вчених, проникнення давньоіндійських, арійських племен на північно-західні території Індії датується другою половиною II тисячоліття до н. е. Саме тоді й занепала та зникла трипільська цивілізація.

До речі, досі на Новий рік (час зимового сонцестояння) у мінаро є звичай одягатися у козині шкури: “…двох хлопчиків одягають у козині шкури і до заходу сонця виганяють із селища. Вважають, що так виганяють гріхи всіх мешканців поселення, які накопичилися за рік”. Цей звичай дуже нагадує українську Коляду. Науковцям добре відомо, що знайдені під час археологічних розкопок роги й черепи цапів, так само, як і роги і черепи баранів — одні з прадавніх “символів віри”.

Пригадаймо і прадавній український вислів про місяць і зорі: “То цап з цапенятами ходить”. Мінаро священною і чистою вважають тільки свійську козу. Численні зображення кіз є у багатьох місцях на скелях Тибетських гір, у районі розселення мінаро. Коли в їхньому поселенні розпочинається епідемія, то біля будинків мешканців водять чорного цапа, якого потім виганяють з поселення. Вважали, що саме чорний цап забирає із собою хворобу.

На жаль, ми можемо тільки здогадуватися, яка саме мета була у наших далеких пращурів, які зображали чорну козу або цапа на своїй кераміці. Такі ж зображення кіз і навіть глиняні статуетки знаходимо серед великої історичної спадщини, яку залишила нам трипільська культура. Про культ поклоніння козі в українській традиції написано багато (Сосенко, Знойко).

Батьківщиною грецького героя, непереможного Геракла, вважали Гіперборію (Україну). Саме козиному молоку й сиру, яким годувала мати, він має завдячувати своїй незвичайній силі. Коза вигодувала і Перуна (Зевса), від якого, за Геродотом, походили скіфи. Ось що пише у книжці дослідник міфів Київської землі О. Знойко: “За міфами українців, Перун (Ілля) або його атрибут — цап ховається на межі, коли дожинають жито, тому останній сніп збіжжя зветься коза. Сніп, який ставлять на покуті на Різдво, символізує Дідуха (предка народу), одночасно це Місяць (Коляда)”. Дослідник зазначає, що для протослов’ян щорічне свято Молодика було особливо урочистим, бо Місяць вважали головним божеством. Твариною, яку водили на свято і яка уособлювала Місяць, була коза. У давньоіндійській Рігведі збереглася назва Місяця Аджа, що означає “коза”. Праслов’яни вірили, що Місяць — їхній предок і вони походять від кози. На трипільський кераміці зображення Місяця і кози трапляється доволі часто.

Мінаро (подібно до трипільської археологічної культури), на поселеннях яких археологи знайшли велику кількість жіночих ритуальних статуеток, також поклоняються жіночим божествам: богині Бабалашен і богині Абі — Лхамо. Жіночі божества у мінаро домінують.

Традиційний одяг загадкових мешканців Тибету дуже нагадує одяг трипільської доби, який ми можемо побачити завдяки історичним реконструкціям Людмили Смолякової та на численних археологічних знахідках цієї культури, вік яких сягає понад 5000 років. Традиційний одяг мінаро, за М. Песселем такий: “вузькі штани і сорочка трохи нижче талії, одяг з геометричним орнаментом, який нагадує одяг скіфів Північного Причорномор’я”.

Вивчаючи загадковий народ мінаро, протоаріїв з Тибету, можемо прослідкувати взаємозв’язок між прадавнім та сучасним населенням України й cучасними загадковими мешканцями Заскара. Відомо, що назва Умань, імовірно, походить від давньої індоєвропейської мантри “Ом Ману Падме Хум”, назва “Умань” у Тибеті звучить як “Ману Бадра (Падме)”. Вірогідно, що і сама назва нашої держави — це прадавня мантра, що позначає “Оум Крає” — “Велика держава” або Гіперборія — місце, де, за грецькими міфами, народжувалися боги. Всім тим, хто сумнівається, варто ознайомитися з виданням “Кочергина В. А. Санскритско-русский словарь: около 300000 слов — М.: Филология, 1996 — 944 с.”.

Сучасні мінаро, як українці та їхні предки, шанують “священні ліси” (згадаймо “священні дубові гаї” у слов’ян), річки і джерела, вклоняються священним каменям і менгірам (ритуальний жертовник, що стоїть на трьох точках, знайдено в печері Вертеба поблизу річки Збруч, в Умані у парку “Софіївка”; схожі жертовники є й у Тибеті). Існують у мінаро і загадкові легенди про мурах — відголоски прадавніх вірувань (легенди про “мурашину ніч”, зображення мурахи на трипільському посуді знаходимо і в Україні).

Ще сто років тому Микола Реріх писав, що менгіри, яких він бачив, подорожуючи Тибетом, дуже схожі на тих, що були в Європі у часи неоліту. Хтозна, можливо, творці і жреці відомого святилища “Кам’яна могила” переселилися в Тибет у часи бронзового віку через загрозу від кочівників.

Але цивілізація мирних хліборобів зникла, а з ними — і наймудріші з жерців, які впродовж багатьох століть створили й утримували від занепаду загадкову трипільську цивілізацію. Можливо, саме там, у високогірному Тибеті, залишилися останні нащадки того священного знання. Пошуки тривають…

---

В тему:

Свастика і таємниця імені «Україна»

Шеврони Арійської стрілецької асоціації (АРСА)

Роман Борсук: Трипілля (відео)

Фільм "Арійський стандарт" - прорив в українську свідомість!

Україна на виставці ЕКСПО-2010 у Шанхаї

Українці не можуть без космосу

Арійський Адам знаходиться у Січеславі

Душа Японії: айни очима українця і санскриту

Українські вчителі античних ромеїв та греків

Забута велич "маленької" землі

Колесо, яке знайшли на Одещині, виявилося найдавнішим у Європі

Гіперборія і Скіфський квадрат

Хліборобська сварга — за законом світового ладу

Сварга — сакральний символ України, знак планетарного духовного полюсу