1 травня 1966 року близько сьомої години ранку черговий Київського полiтехнiчного iнституту йшов по Брест-Литовському шоссе. Днем ранiше, готуючись до святкування Дня мiжнародної солiдарностi трудящих, вiн розвiшував прапори i транспаранти на вулицях мiста. Закрiпили червоний прапор i на даху будинку Київського iнституту народного господарства.

Отже, черговий оглядав будинки. Раптом щось рiзануло очi. В загальнiй масi червоних прапорiв промайнули iншi кольори. На будинку Київського наргоспа замiсть звичайного для того часу червоного полотнища майорiв жовто-блакитний прапор.

Вiктор Кукса, учасник подiй: "После того, как мы задумали вывесить знамя, встал вопрос - где же вывесить это знамя? Думали, гадали, ни одно место не подходит. Думали, на вокзале на центральном. Но там у нас не получилось. Снайпер мог снять сразу. Но поскольку мой товарищ учился в этом институте, место он знал. И была еще одна такая идея. Стоп, так именно здесь же на большие праздники, которые проходят на Крещатике, собираются все студенты, все работники около завода Большевик и идут колоннами на Крещатик. Стоп, именно здесь - отличное место".

Задум був простий. Святкова першотравнева колона з представникiв робiтникiв i студентiв, яка мала пройти Хрещатиком, формувалася бiля заводу "Бiльшовик", i жовто-блакитний прапор помiтили б усi.

Бiлий як смерть черговий майже увiрвався в будинок iнституту. На прохiднiй його зустрiв вахтер. Негнучкими вiд страху пальцями вони почали набирати номер. Викликали тих, хто мав "гаряче серце, холодну голову i тверду руку" - спiвробiтникiв КДБ. А повiдомити змогли тiльки те, що "на даху iнституту замiсть червоного прапора вісить якась жовто-блакитна ганчiрка". За кiлька хвилин прибула спецбригада. Люди в штатському з побоюванням наближались до забороненого полотнища. Усi були впевненi - мiсце замiновано. Але сходи, що вели на дах, були лише облитi бензином, щоб собаки не могли взяти слiд. Прапор негайно доставили в КДБ по вулицi Володимирськiй, 33. В указi з Москви прямо було сказано - "Знайти i покарати зрадникiв!"

Георгiй Москаленко, учасник подiй: "Ну, Москву мы потревожили нормально. Потому что в тот же день 1 мая, когда там сняли знамя, прибыла специальная группа. Прибыла специальная группа, группа кэгэбистов из Москвы, для того, чтобы разобраться, кто это сделал? Ну, были приняты меры по обеспечению безопасности. Думали, что еще какие-то выступления, ждали 1 мая 1966 года".

Маховик КДБ почав стрiмко розкручуватися. Майже одразу було порушено кримiнальну справу. Прапор вiддали на експертизу. З'ясовували кожну дрiбницю. Де могла бути куплена тканина, якими нитками зшивалося полотнище, якi використовувалися фарби. Головну ж увагу придiлили iдентифiкацiї почерку. Виявилося, що прапор зшили руками з двох жiночих шарфIв. Тризуб, що був посерединi, вирiзаний з чорної саржi. Пiд ним виведений чорнилом напис "Ще не вмерла Україна, ще iї не вбито.... ДПУ".

Вiктор Кукса, учасник подiй: "Все символы были на этом знамени. Национальный гимн "Ще не вмерла Україна". Написано было "Ще її не вбито" сменили специально. Вот. Несколько слов выкинули и вставили. И поставили четыре точки. Из черной саржи был вырезан трезубец. Вообще трезубец не черный, а золотистый, Ну делали так, чтобы он читался с земли. Вот. И трезубец нашили, гимн, два цвета. Синий и желтый. И написаны на нем были три буквы. ДПУ. Демократическая партия Украины".

Хто мiг насмiлитися на подiбне? Було вiдчуття, що зграю службистiв спустили з ланцюга. Вiдклавши всi справи, почали шукати причетних у вузi, що вiдзначився. Шукали серед студентiв стацiонару, потiм серед заочникiв i тих, хто навчався на вечiрнiх факультетах, серед робiтникiв, якi проживали у гуртожитку iнституту. Майже всiх пiдозрюваних було викликано у вiдповiднi структури. Робили зразки почеркiв. Примушували писати саме тi слова, що були на прапорi. Стукачi, що iснують практично у кожнiй студентськiй групi, забули про сон та їжу. Наставивши вуха, вони прислуховувалися до всього, що говорили навколо. Стежили на настроєм та поведiнкою майже кожного студента. Особливо пильно спостерiгали за тими, хто розмовляв українскою мовою. Виникало вiдчуття, що пiймати злочинцiв, якi прикрiпили нацiональний прапор України на даху iнституту, для спiвробiтникiв КДБ стало справою честi.

У нiч на 1 травня останнiй трамвай вирушив зi станцiї Святошин у бiк заводу "Бiльшовик". Двоє молодих людей вийшли на передостаннiй зупинцi. Один з них притискав до грудей куртку, у яку було загорнуте жовто-блакитне полотнище. Йшли повiльно, остерiгаючись пiзнiх перехожих. Наблизились до Київського iнституту народного господарства. Увiйшли у двiр. Порадившись, вирiшили, що один має залишиться бiля сходiв. Iнший - пiднявся на дах.

Вiктор Кукса, учасник подiй: "Ну, Григорий, посмотрел где-то древко. И как можно сюда залезть. Либо повесить его на крыше института. Приехали мы вот сюда. Поскольку я уже взялся залазить на крышу, знамя я взял за пазуху. Надеваю рукавички, на ноги одел женские чулки такие вот, и пополз. Полез до самого верха. Когда влез на крышу, увидел, что залазить то - трудно".

Обережно, зiгнувшись, пiдповз до червоного прапору. Дах був похилий. Тому тримався за краї металивих листiв, щоб не зiрватися вниз. И все ж доповз до полотнища, великого, що майорiло на вiтру. Ножом зрiзав радянський прапор, майже пiд древко.

Вiктор Кукса, учасник подiй: "Вытащил я сине-желтый флаг. А как же его прикрепить? Ну, был там где-то кусок бинта, который на обрывке остался. Я его тут же ножом разрезал. Проколол дырки в своем флаге. И так его взял и прицепил. Ну, таким же методом я снова слез по плоской крыше, по лестнице. Спустился я. Посмотрел на флаг. И что вы думаете, настолько было красивым это зрелище..."

А наступного дня рано-вранцi молодi люди поїхали подивитися на справу рук своїх. Прапора вже не було. Можна лише уявити, що дiялося в державнiй системi безпеки. Передчуваючи, що недовго залишилося насолоджуватися свободою, друзi сфотографувалися на пам'ять у парку iменi Пушкiна. На фотографiї вони - молодi й гордi. Гордi за те, що зробили.

Стукачi закiнчили свою брудну роботу. Пошуки винних тривали майже рiк. I от 21 лютого 1967 року були арештованi двоє чоловiкiв. 29-лiтнiй студент вечiрнього вiддiлення Київського iнституту народного господарства Георгiй Москаленко i його друг - 27 лiтнiй робiтник Вiктор Кукса.

Георгiй Москаленко, учасник подiй: "Позвонили с управления нашего, монтажного, сантехнического. Срочно подойдите к нам в контору. Я пришел. Мне представились. Вот эти люди хотят с тобой поговорить. Там был оперативный сотрудник КГБ, как это называлось тогда. Ну, он сказал, к Вам есть вопросы. Будьте любезны, проедемте с нами в управление. Ну, я сказал своему начальству, что я уехал. Передал все бумаги, которые у меня были. Сел в бобик. И повезли меня на улицу Розы Люксембург. Там и было областное управление КГБ".

Навiщо було всi так ускладнювати? Можливо для того, щоб остаточно заплутати слiди. З Вiктором Куксой було простiше. Його викликали у вiддiл кадрiв орагнiзацii, де вiн працював. I коли вiн увiйшов i закрив за собою дверi, двоє мiцних хлопцiв узяли його пiд руки, посадили у "Волгу" i доправили до будинку обласного КДБ по вулицi Рози Люксембург.

Вiктор Кукса, учасник подiй: "Там вели с нами допросы. Переночевали мы там одну ночь. И когда стало ясно, что КГБ вышло на верный след, нам нечего было упираться. Потому что по почерку были найдены авторы, которые сделали эту надпись на флаге. Вот и начали давать показания".

Кримiнальну справу за N 12 порушили "за фактом вивiшування в нiч на 1 травня 1966 року прапора українських буржуазних нацiоналiстiв на даху будинку Київського iнституту народного господарства".

Москаленко Георгiй Митрофанович. 1938 року народження. Одесит. Батько - портовий робiтник, мати - куховарка. 1955 року переїхав у Київ, де жив у гуртожитку за адресою: провулок Виноградорский будинок 3 кiмната 20. Працював слюсарем. Учився в Київському iнститутi народного господарства на вечiрньому вiддiленнi.

Кукса Вiктор Iванович. 1940 року народження. Родом з села Саварка Богуславского району Київської областi. Батько - голова сiльради, у роки вiйни - радянський пiдпiльник. Закiнчивши школу, переїхав у Київ. Пiсля повернення з армiї пiшов працювати будiвельником. Проживав за адресою: провулок Виноградорский, будинок 3 кiмната 20.

Закон збереження енергiї можна трактувати простiше: "Нiчого не з'являється невiдомо звiдки i зовсiм не зникає". Юнiсть наших героїв припала на перiод "хрущiвської вiдлиги". У тi часи було чимало лiтератури, яка хоча б трохи могла пiдняти залiзну завiсу. А вiдповiдi на тi питання, що не могли знайти в офiцiйнiй пресi, шукали в "самвидатах". Iнтелiгенцiя й студентство 60-х рокiв майже припадали до приймачiв, коли лунали позивнi радiо "Свобода". Проте цiєї iнформацiї було замало. Пошепки, на кухнi, розповiдали один одному про арешти, так званих, "шестидесятникiв". Але були в тi часи не лише тi, хто скаржився на життя, а й тi - хто хотiв нагадати людям, що вони українцi i мають знати iсторiю своєї Батькiвщини.

Георгiй Москаленко, учасник подiй: "Ну, Тихонов говорит: кто вас надоумил? Ну, тогда я сказал, что взял пример с молодогвардейцев. Это они вывесили знамя, как призыв к воле".

Офiцери КДБ, що допитували Георгiя Москаленка i Вiктора Куксу, не вiрили, що звичайнi радянськi студент i робiтник добровiльно пiшли "на зраду Батькiвщини". Вони навiть не змогли збагнути - як цi молодi люди наважилися пiдняти бандерiвський прапор над Києвом. Отже є тi, хто їх навчив так вчинити i все органiзував.

Вiктор Кукса, учасник подiй: "Был со мной такой случай. Конечно совсем странный. Но мне было очень приятно. И по сегодняшний день я не знаю, кто из людей передал мне посылку. Это было около 10 часов вечера. Открывается кормушка, и мне говорят: подойди сюда. Я подхожу. Мне кладут в миску лук, кусочек масла, кусок колбасы, два яблока и еще чуть-чуть сахара-рафинаду. Ну, я не знаю, где-то 100 или 200 грамм. И кормушка эта закрылась. И по сегодняшний день я не знаю, кто мне передал это".

А насправдi все було значно простiше. Саме два звичайних українських хлопцi вирiшили сказати своїм спiвгромадянам, що Україна - це велика країна, а українцi - нацiя з багатою iсторичною i культурною спадщиною.

Розслiдуючи цю справу, оперативники звернули увагу на те, що молодi люди завжди розмовляли українською мовою. Але для остаточного пiдтвердження зрадництва Москаленка i Кукси до них у кiмнату пiдселили стукача. Одразу зникли всi записники з адресами та телефонами. А пiсля проведення графiчної експертизи почеркiв сумнiвiв не було - це саме тi люди, що наважилися замахнутися на радянську диктатуру.

Під час слідства співробітники КДБ першими поставили питання про те, де Кукса та Москаленко знайшли зразок легендарного тризуба. Виявилось, що хлопці відшукали десяти- та п'ятдесятигривневі петлюрівські банкноти. З них і змалювали герб. І ще, вони самі розповіли, як шукали тканину, з якої треба було зшити прапор. Синю тканину знайшли швидко. З жовтою - довелося помучитися. Радянська влада сурово стежила за тим, щоб тканини "націоналістичних кольоров" у продаж не надходили.

А ще прихопили iз собою нiж та саморобний пiстолет. Нiж узяли на кухнi в гуртожитку. Та й самопал, який змайстрували, як то кажуть для "приколу", теж був предметом спiльного студентського користування. Згiдно з розробленим планом, хлопцi збиралися скористатися самопалом як ракетницею. У випадку небезпеки мав пролунати попереджувальний пострiл.

Показовий процес не клеївся. Обидва так званi злочинцi мали вiдмiннi характеристики, не сумiснi з антирадянщиною. А Вiктор Кукса до того ж був членом ВЛКСМ. Розслiдували цю справу не один мiсяць. Хлопцiв допитували навiть 23 лютого, в День Радянської Армiї. З 13 годин 15 хвилин до 17 годин 10 хвилин. Вирок винесли на закритому засiданнi суду, яке тривало три години.

Отже, Георгiя Москаленка i Вiктора Куксу звинуватили не лише у страшному, на думку держави, злочинi - "антирадянськiй агiтацiї та пропагандi" - це стаття 62 Кримiнального кодексу УРСР, а й у
носiннi та виготовленнi холодної i вогнепальної зброї - стаття 222. Георгiй Москаленко був засуджений до трьох, Вiктор Кукса - до двох рокiв позбавлення волi у виправних колонiях суворого режиму для особливо небезпечних державних злочинцiв. Пiсля суду друзiв разом вiдправили в Мордовiю.

На зонi їх називали "Прапороносцями". В той перiод в полiтичних таборах опинилися кращi представники українського козацтва. А слова вартових - "Товариш сержант, пост #3 по охоронi державних злочинцiв i зрадникiв Батькiвщини зданий!" - багато що значили.

1991 року Україна стала незалежною. Саме про це мрiяли Москаленко та Кукса, саме цiй справi присвятили все своє життя. Не даремно кажуть - революцiї роблять iдеалiсти, що не замислюються над наслiдками i проблемами, з якими доведеться зiткнутися в майбутньому.

В 1994 року, вiдповiдно до Закону про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй, Верховний Суд України зняв судимiсть з Москаленка i Кукси. Але лише по першiй частинi обвинувачення - в "антирадянськiй агiтацiї i пропагандi". Друга частина вироку "про носiння i виготовлення зброї" залишилася.

Валерiй Кравченко, голова громадського комiтету за реабiлiтацiю "Першотравневої двiйки": "Объективно в одной из статей закона про реабилитацию жертв политических репрессий обозначен перечень лиц, которые подлежат реабилитации. Но, одновременно, при наличии состава другого преступления, которое содержится в другой статье закона, человек под реабилитацию не попадает. Так вот, в этой другой статье перечень лиц, не подлежащих реабилитации следующий: предатели родины; те, кто зверствовали на территории, оккупированной фашистами. То есть речь, в данном случае, идет про особо тяжкие государственные преступления. И я считаю, что Кукса и Москаленко под данный перечень не подходят. И, исходя из этого, следует вывод: эти два героя должны быть реабилитированы".

I тодi в березнi 2002 року українська громадськiсть вирiшила стала на захист колишнiх полiтв'язнiв. Був створений "Громадський комiтет щодо реабiлiтацiї "Першотравневої двiйки". Вiдтепер почалося листування мiж судовими iнстанцiями та представниками "Громадського комiтету". Два запроси про знаття судимостi з Москаленка та Кукси було відправлено на адресу Генеральної прокуратури. Вiдповiдi прийшли такi - "повернення без розгляду звернення". Ще один лист надiслали до Верховного Суду України, але й там вiдмовили - "ваше клопотання не може бути розглянуто у Верховному Судi України".

Вiктор Кудрявцев, заступник Генерального Прокурора України: "Справа в тому, що Москаленко і Кукса були засуджені в 1967 році за статтею 62 Кримінального Кодексу України за антирадянську пропаганду і агітацію, і за частиною 1 статті 222 Кримінального Кодексу України за придбання і зберігання вогнепальної зброї. Цей вирок був переглянутий 20 квітня 1994 року на пленумі Верховного Суду України. Згідно постанові пленуму за Статьею 62 Кримінального Кодексу Украини вони були виправдані. А що стосується засудження за частиною 1 статті 222 Криминального кодексу України, то їх дії визнані неправомірними, і вирок за цією статтею визнано обгрунтованим і законним. І на данный час їх засудження є чинным. Статтею 400 з позначкою 9 Криминального Кодексу предбачено лише одну підставу для скасування цього вироку. Це - нововиявлені обставини".

Вiктор Кукса, Георгiй Москаленко, учасники подiй: "Но я никогда не жалел о том, что было. - И я нет. - Я рад, что побывал там. - Да! И если б была еще возможность один год там посидеть, я бы с удовольствием посидел".

Молодi люди, що пiдняли жовто-блакитний прапор над Києвом, сьогоднi вже далеко не юнаки. Важко i принизливо їм, що прошли табори заради незалежностi України, оббивати пороги з проханням "про помилування". Незалежна українська держава, заради якої на їхню долю припало стiльки горя, вiдвернулося вiд своїх героїв. А у чорному списку КДБ ще багато прiзвищ людей, якi досi чекають на вирiшення своїх справ.