Вже сама тема – державний статус російської мови – впонукала до скандалу. Омріяний привід поплакатися для толерантних лібералів і познущатися із заплаканих опонентів для українофобів. І хоче реакційна ультраправа громадськість виходить з пріоритету змісту над мовою подачі (тим більше, що концептуальне, історичне та пізнавальне кіно/література в умовах толерантності практично заблоковані), видовище обіцяло бути забавним.

Відверто розчарували представники ВО Свобода Юрій Іллєнко та Ірина Фаріон. Перший дозволив себе образити представнику „політичної нації” лівому радикалу Соломатіну, друга щиро оповідала історичні хроніки Слобожанщини тим, хто цю Слобожанщину, Україну, ВО Свободу та персонально Ірину Фаріон бачили в гробу. Іллєнко з Фаріон виглядали знервовано і пафосно, тому і програли.

Намагатися щось довести тим, хто хоче тебе як не вбити то депортувати, немає сенсу. Що завадило холоднокровно препарувати представників „політичної нації”? Така екзотика.

Ну от взяти загадкового сімферопольського юнака корейської національності, який чомусь вимагав запровадження в Україні російської мови. Якась фантасмагорія. Невже нікому не прийшло у голову запропонувати цьому „політичному українцю” повернутися до сонячної Кореї з метою встановлення там японсько-корейської двомовності?

Або той сумний поет, збуджений примарою міфічного „палаша Чічібабіна” (виходячи з контексту щось на кшталт „Ноєвого ковчегу”). Не пускають злі фашисти сумного поета читати свої сумні вірші ні на радіо, ні на телебачення. І тому ображений будівничий „шалаша Чічібабіна” дійшов висновку, що слово „жид” за часів Тараса Шевченка означало щось абсолютно інше, ніж зараз.

Решта екземплярів теж не пасли задніх – Вітренко рубала на корню, Добкін освідчувався у відстоюванні інтересів РФ, Марченко тягнув ручонку наче глянцевий першокласник. Широко флангова атака „політичних українців” змусила толерантних помірковано потупити очі. Було схоже, що і Юрій Костенко і Анатолій Матвієнко не на жарт стурбовані звірствами нехороших українських фашистів.

А звірства таки були. Чого варте відкриття українських шкіл, в яких есесівські вчителі спалюють живцем дітей „політичних українців”. „Шалаш Чічібабіна” не дають побудувати!

Показово, що українофоби мають вільний доступ до засобів масової інформації.
Надаючи українофобам доступ до засобів масової інформації їх просувають до влади.
Чим більше прав і свобод отримують українофоби, тим більше з їхнього боку ненависті і подальших вимог.
Прогинання перед українофобами є сприянням українофобії.
В Третьому Гетьманаті українофобія і пацифізм будуть заборонені.