На сьогодні до фінської ініціативи приєдналися Велика Британія, Франція, Німеччина, Латвія, Литва, Польща, Швеція і Сполучені Штати. А ще Європейський Союз і НАТО. Дивно, цього не зробила сусідня Естонія, що спричинило політичний скандал у Таллінні.

На церемонії підписання документів про роботу Центру міністр закордонних справ Фінляндії Тімо Сойні назвав гібридні загрози пріоритетом для європейської та транс-атлантичної спільноти. Це правда, але більшість людей цього не усвідомлює.

Зусилля Заходу, спрямовані на протидію гібридній війні, досі залишалися такими незначними, що їх було складно й помітити. Наразі функціонує малоактивне координаційне об’єднання ЄС Hybrid Fusion Cell у складі Розвідувального і ситуаційного центру ЄС Європейської служби зовнішніх справ (EEAS). Об’єднання, очевидно, підтримує зв’язок із відповідним утворенням у складі НАТО, яке, своєю чергою, навіть не має назви. У більшості країн гібридній війні росіян протидіють розвідка та служби безпеки.

На цьому етапі таємність не є чимось поганим. Адже розвідувальні служби РФ — важлива складова гібридних атак Кремля проти Заходу. Тож не оприлюднювати значну частину нашої первинної реакції на ці атаки — адекватне рішення. Навіть дивлячись на ситуацію зі своєї позиції (маючи обмаль інформації), розуміємо, що наші спецслужби поспіхом напрацьовують досвід у боротьбі з російськими вибриками: повертають ветеранів, які давно вийшли на пенсію, але знають, що робити, і навіть звертаються по пораду до людей із-поза меж своєї системи.

Ці зусилля вже дають плоди. Москва роками вигравала від того, що діяла непомітно й анонімно. Сьогодні так не вийде: тепер ми можемо відстежувати спроби росіян, інфільтруватись у їхні мережі, проводити підставні операції, аби збивати їх із пантелику й відволікати їхню увагу.

Наші розвідка та служби безпеки повинні робити все це й радити тим, хто відповідає за ухвалення рішень. Найкращий спосіб відбивати гібридні атаки — розбудувати сильну, стійку культуру безпеки, яка охопить усе су­спільство. Адже російський вплив може просочуватись у ЗМІ, фінансову систему, владу, наукові кола й громадські організації, власне, будь-куди.

Утім, на цій території шпигуни почуваються не найкомфортніше. Так і має бути. Ми не подолаємо путінізму, якщо путінізуватимемо власне суспільство. Нам не треба, аби ректори університетів, бізнесмени, редактори чи політики діставали інструкції від працівників спецслужб. Розвідка може щонайбільше давати підказки й застерігати, але остаточні рішення слід приймати незалежно.

За часів холодної війни, коли кремлівські гроші викликали алергічну реакцію серед більшості прошарків нашого населення, а пропаганда Кремля мала сміховинний вигляд, ця проблема була в нас під контролем. До кінця холодної війни радянський вплив обмежувався затхлими кабінетами академіків, ідеологічно заангажованими профспілками в деяких європейських країнах і запилюженими осередками міжнародного комуністичного руху. Так само й сьогодні ми маємо зосередитися на тому, аби загнати путінський вплив у його природні осередки: право- та ліворадикалів і тих, хто безсоромно зациклений виключно на грошах.

Фінляндія добре надається для того, щоб обмінюватися подібним досвідом і відшліфовувати необхідні навички. Як зазначив Сойні, його країна спеціалізується на «комплексному урядовому підході». Він ґрунтується на спів­праці між державними установами, бізнесом та громадянським суспільством.

Ця модель бере початок у Другій світовій війні та повоєнному періоді, коли Фінляндії доводилось обережно торувати шлях, балансуючи між униканням радянського втручання й непровокуванням Москви відвертим опором. Росіянам не вдалося проникнути в ключові фінські структури навіть у ті десятиліття, коли Радянський Союз вважав країну найбільш слухняним капіталістичним сусідом.

Новий проект стартує цього року. Скромний річний бюджет організації становить €1,5 млн. Цікаво, чи приймає вона доброчинні внески?