«І сказав Господь до Самуїла: «Послухай голосу того народу щодо всього, що він сказав тобі; бо не тобою вони погордували, але Мною погордували, щоб Я не царював над ними…»

1 Царів.— 8:7

«О люди, люди, небораки, Нащо здалися вам царi?

Нащо здалися вам псарi? Ви ж таки люди — не собаки!»

Т. Шевченко

Вступ

Приступити до написання цієї роботи cаме зараз, одразу ж після виборів українського Президента, автора спонукає сумне та вельми небезпечне, з його точки зору, нерозуміння більшістю людей тих основоположних речей, від яких безпосередньо залежить їх власне існування. З цим нерозумінням йому особливо часто доводилось зустрічатись у останнїй час, як технічному учаснику виборчої кампанії, котрий мав можливість поспілкуватися з багатьма різними людьми. Ото ж він зміцнився у думці, що дуже багато наших співгромадян практично повністю живуть у якомусь дивному, віртуальному, ілюзорному та перевернутому до гори ногами світі.

Цей світ переповнений їх власними суб’єктивними уявленнями, міфами, вигадками, слухами, страхами і т.п. Тобто всім отим, що звичайно виникає у соціумі, коли він виявляється позбавленим потрібного обсягу точної, адекватної та якісної інформації, яка життєво необхідна людям для впевненої орієнтації у світі та прийняття вірних рішень. Все це, подібно до величезного кривого дзеркала з «кімнати сміху», спотворює сприйняття людьми оточуючої реальності та нерідко приводить їх до фатальних помилок. Окрім того, цей ефект ще й свідомо посилюється, цілеспрямовано корегується певними політичними силами, котрі зацікавлені саме у цьому. Ось чому багатьом чорне раптом починає здаватися білим, погане — добрим, низьке — високим, порочне — добропорядним… А от типова азіатська деспотія — цілком цивілізованою європейською демократією.

Зустрічі та бесіди з людьми показують, що дуже багато наших співвітчизників, звично користуючись такими ключовими політологічними поняттями, як «влада», «держава», «демократія», «народ», «суспільство», «партія», «закон» та іншими, — нерідко не вникають у їх справжній зміст. Вони навіть можуть взагалі не замислюватись над тим, наприклад, що справжня демократія — це, по суті, влада не вузького кола обраних народом «представників» (наприклад, президента чи депутатів парламенту), а cаме всіх громадян країни у їх колективній, сукупній єдності — всього народу. Що держава — це ще далеко не все суспільство. Й, тим більше, не народ. І навіть не країна, а всього лише інститут (організація) експлуататорського класу, який паразитично панує у даній країні. Що держава, як апарат класового панування й узаконеного насильства над народом, існує не одвічно. Та що вона закономірно й неминуче повинна коли-небудь в майбутньому таки згинути назавжди. Разом із повним усуненням експлуатації народу купкою внутрішньо чужинних йому соціальних паразитів…

Іноді вражає, як часто люди у нас приймають існуючий стан речей за певну природну норму. Вони можуть навіть не підозрювати про те, що десь на Землі існують зовсім інші, більш досконалі та по-справжньому людськівзаємовідносини. Що там, не так вже й далеко від нас, інші люди не борються постійно з ворогами або труднощами, яких самі собі ж створюють, а просто повноцінно існують, реалізують себе, працюють у своє задоволення та радіють повсякденному життю. Що суспільству для того, щоб воно могло нормально функціонувати та розвиватися, не обов’язково садити собі на шию якогось «царя», котрий би над всіма панував, «творив закони», увесь час командував та вказував кожному громадянинові, що саме та як тому треба робити. Та що у самому нашому суспільстві, вже з самого початку його утворення, існують такі природні регулюючі «механізми», які «автоматично» впорядковують наше життя. Саме вони можуть дозволити нам, — якщо ми дійсно станемо рухатись шляхом самоорганізації та самоуправління, — жити взагалі без будь-яких «царів», цілої свори їхніх міністрів і чиновників. Причому, жити навіть набагато краще, вільніше, заможніше та щасливіше, аніж із ними…

Ще Ісус Христос мудро cтверджував, що справжнє Царство Боже (під яким він, насамперед, розумів нове та досконале суспільство) знаходиться не десь ззовні, а всередині нас самих. А от М.Булгаков, нібито доповнюючи Його, словами проф.Преображенського з «Собачого серця, дуже влучно примітив, що причина всякої соціальної руїни — це насамперед «руїна» в головах самих людей. Отож, мабуть, з обома цими твердженнями нам слідує повністю погодитись. Адже дійсно, не тільки наше буття визначає нашу свідомість, але й наша свідомість, у свою чергу, також визначає наше буття. І цей процес є взаємно обумовленим.

Отож, сьогодні ми, українці, у всій своїй цілісній сукупності, живемо дуже погано, насамперед, тому, що неправильно й викривлено відчуваємо, осмислюємо і розуміємо те, що існує і діється навкруги нас. А тому й невірно діємо. Від чого й страждаємо. Саме тому, якщо ми насправді хочемо завтра жити набагато краще, ніж сьогодні, нам обов’язково потрібно було б спочатку самим змінити себе зсередини, а потім вже намагатись що-небудь реформувати ззовні… Проте, чи всі з нас зараз це усвідомлюють? Та ба!..

Напевне, цілком правомірно говорити й про те, що будь-який соціальний прогрес стає неможливим, коли суспільство припиняє постійно удосконалювати та істотно поновлювати свій світогляд, етику і систему понять. Якщо воно не пpагне також до того, щоб це нове ставало надбанням всіх його членів. Ось тому автор вважає вельми актуальним та важливим для нас, — і саме тепер, коли наше суспільство застрягло у перехідному періоді від однієї історичної епохи до іншої, — особливу та першочергову увагу приділити, так би мовити, «виправленню імен» (цей термін належить Сунь-цзи). Або ж, інакше кажучи, — прискореній виробці для себе якісно нового світогляду, уточненню та приведенню до нового порядку всього нашого понятійного апарату, масовому переходу до нових способів мислення та більш високих рівней свідомості, а також досягненню на цій основі взаємного порозуміння, злагоди та дружнього однодумства між людьми…

Отже, головною темою цієї роботи є демократія (від грецького demos — народ та cratos — влада — народовладдя). У суспільних науках її звичайно прийнято розглядати як «одну з основних форм правління, політичної та соціальної організації суспільства, засновану на визнанні народу джерелом влади, його права брати участь у вирішенні державних справ, що сполучається з широким обсягом прав та свобод» [1]. Також підкреслюється, що «демократія — політичний режим, який розвивається та прогресує в історії та звичайно пов’язаний з республиканською формою держави» [2].

Це, так би мовити, загальновживане визначення демократії. І з цієї сторони демократія дуже докладно розглядалась багатьма авторами, у багатьох роботах та на протязі багатьох років. Ми ж тепер хочемо поглянути на це соціальне явище з іншого боку — з позицій системного підходу. Cаме тому надалі ми станемо розглядати демократію як один із специфічних проявів у людському суспільстві т. зв. «феномену надсистемності». Тобто того природного феномену, який добре відомий фахівцям у галузі системних досліджень.

Про «феномен надсистемності»

Сутність «феномену надсистемности» укладається в наступному. Абсолютно все, що є у цьому світі (в тому числі, звичайно ж, і кожний з нас, людей), являє собою певні системи — відносно відокремлені від оточуючого середовища, суцільні комплекси взаємодіючих компонентів (елементів та частин). Взаємодіючи між собою, системи утворюють т. зв. «надсистему», тобто систему більш високого рівня організації. Будь-яка надсистема — а вона є цілісною сукупністю не тільки систем, що входять до неї, але також їхніх взаємних зв’язків та відносин — володіє, у порівнянні зі своїми компонентами, новою якістю та новими властивостями, власними автономними метрикою, специфічними законами збереження та функціонування, більшою кількістю ступенів свободи й таким іншим. Окрім того, як вказує В.Г.Афанасьєв, «при утворенні цілісної системи не тільки виникає нова якість, не лише змінюються властивості вихідних компонентів, але й нерідко, при відомих умовах, створюються і нові частини, яких до утворення цілого були відсутні» [3]. Але головне, що має надсистема — це її власне нове відображення реальності, що істотно відрізняється від індивідуальних відображень систем-компонентів, котрі її складають.

Можна говорити про те, що надсистема, яка володіє новою якістю та новим відображенням реальності, володіє також і деяким «колективним розумом», котрий безпосередньо керує всіма її компонентами. «Колективний розум — пишуть В.В.Дружинін, Д.С.Конторов та М.Д.Конторов, — формується та розвивається за іншими законами, ніж індивідуальний, із-за кількісної (інформативності) та якісної (фізичної природи) розбіжності мови зв’язку (при посередництві мови електричних імпульсів у мозку і в основному вербальної та вазомоторної мови між людьми). Розбіжність фундаментальна. Сказане стосується будь-яких живих систем (наприклад, груп тварин), включаючи біосферу в цілому. Прикладів багато: мурашкова сім’я може існувати тільки при чисельності, яка не менше порогової, що здатна колективно запам’ятати всю сукупність життєвих функцій, впроваджуючи їх за допомогою наслідувального механізму (при меншій чисельності сім’я гине, одна мурашка нездатна утримати у пам’яті послідовність дій навіть для однієї функції — харчування)» [4].

Надсистема, як і всяка система взагалі, виникає та існує заради здійснення якоїсь певної мети, котра є загальною для всіх її компонентів. Тому вона обов’язково має власну цільову функцію, яка більш-менш рівномірно розподіляється між всіма системами, що входять до неї. І якщо окремі її компоненти, котрі орієнтовані на свої власні цільові функції, в якійсь мірі їх знають, вони не можуть (за своєю природною обмеженістю) точно знати про цільову функцію всієї своєї надсистеми.

«З антропоморфної позиції можна cтверджувати, — відзначають ті ж автори, — що системи діють «розумно» та «свідомо». Надсистема ж орієнтована на свою цільову функцію, яку вона «не знає»: цільова функція розподіляється між системами… Можна cтверджувати, що надсистема теж діє «розумно», але «не свідомо»… Аналогія напрошується: нейрон у мозоку, людина у соціумі… Тільки у виняткових випадках людина усвідомлює суспільну тенденцію та ніколи не осягає її у повному обсязі: вона розподілена у соціумі (надсистемі) та не може вміститись у одній голові, яка б мудра вона не була. Велике щастя — зрозуміти хоча б головне у суспільному розвитку та слідувати цьому головному. Тих, хто осягає ідею та мету розвитку, пропагують та проголошують істину, називають пророками. Тих, хто, пізнав істину, доводять її до інших та спонукають до дії, ведуть за собою, називають вождями» [5].

Надсистема часто може зовсім не мати спеціальної локалізованої системи управління. Проте, не дивлячись на це, вона все ж таки здійснює управління своїми компонентами. Відбувається це не явно, тобто не шляхом прямої віддачі яких-небудь чітких команд чи розпоряджень, а нібито непрямо — через процеси взаїмодії (т.зв. «розподілене» управління). Причому, звичайно компоненти надсистеми навіть не розуміють, що «згори» ними управляє Дещо або Дехто (тобто надсистема). Вони вважають, що це нібито вони самі приймають ті чи інші рішення та діють самостійно на основі своїх власних відображень ситуації.

Таким чином, як вказується, «феномен [надсистемності] полягає у тому, що надсистемне відображення є незбагненним для систем, що входять до складу надсистеми, хоча б із огляду ресурсних факторів: надсистемне відображення не збігається з системними навіть у тому випадку, коли останні тотожні.. Група людей (навіть з двох людей), котра самоорганізована у надсистему, мислить як ціле, як надсистема та незбагненно для кожного окремо. Сприяння ситуації групою інше, ніж кожним окремо. Якщо одна людина і може пояснити іншій своє розуміння ситуації (не завжди), ніхто не може у повному обсязі усвідомити групове відображення… Чим більше (за чисельністю) та інформативніше (за комунікабельністю) спільнота, тим складніше індивід осягає суспільну тенденцію» [6].

Зі сказаного вище слідує ряд цілком логічних висновків.

1. Цільова функція надсистеми є розосередженою між всіма її компонентами. Жодний з них (ані якась їх окрема група, ані, тим паче, якийсь один з елементів) ніколи не може відобразити цю функцію у всій її повноті. Тому, об’єктивно, жодний з компонентів надсистеми (в тому числі й спеціалізований управлінський компонент), виявляється не в змозі оптимально та ефективно управляти виконанням іншими надсистемними компонентами цільової надсистемної функції, яка є загальною одночасно для всіх. На це здатна тільки об’єднана, суцільна сукупність всіх компонентів надсистеми.

2) Надсистема немовби «згори» й безпосередньо (але здебiльшого неявно) сама управляє всiма своїми складовими компонентами. То ж будь-якi спецiальнi органи управлiння, що створенi компонентами «знизу», за причиною їхньої «запрограмованої» обмеженостi індивідуального вiдображення, вольовим чином обов’язково вносять у функцiонування надсистеми рiзного роду «регулюючi» завади та обмеження. Наслiдком такого «регулювання» може стати катастрофiчне порушення умовно «стихiйних» процесiв самоорганiзацiї, саморегуляцiї та обмiну в надсистемi, а також неможливiсть для бiльшостi компонентiв нормально взаємодiяти та iснувати в нiй надалi. Отож, чи не найголовнiшим обов’язком всякої системи чи елементу соцiального управлiння являється невтручання (або ж дуже обмежене, обережне i помiрковане втручання) у самодiючi надсистемнi процеси.

3) Не лише вiд кiлькостi, але й від внутрiшньої якостi компонентiв, що беруть участь в управлiннi, прямо залежить ефективнiсть функцiонування надсистеми та її результативнiсть у досягненнi своєї вищої мети. Тому, абсолютно зрозумiло, що чим бiльш внутрiшньо досконалими та розвиненими всi вони будуть, тим краще і ефективнiше надсистема стане функцiонувати, реалiзовувати сво• призначення i просуватися до своєї провiдної мети.

4) Участь максимально можливої кiлькостi досконалих компонентiв у процесi управлiння надсистемою, свобода і повнота можливостей у реалiзацiї ними своїх власних цiльових функцiй забезпечує надсистемi найбiльшу життєздатнiсть, ефективнiсть, єднiсть та цiлiснiсть, до яких вона з «залiзною» необхiднiстю саме й пpагне.

Про «систему систем»

Сучасна наука про системи розглядає весь світ, що нас оточує, як одну величезну, єдину та цілісну надсистему найвищого рівня організації — т.зв. «систему систем», або ж Суперсистему, яка включає до себе абсолютно все, що існує у світі.

Системи, які складають цю всесвітню надсистему, розташовуються у ній не хаотично, а згідно до строго визначеного ірархічного порядку. Місце, значення та роль кожної з систем у цій вселенскій ієрархії визначається рівнем її системної організації (колективної єдності), ступенем її власного внутрішнього розвитку (досконалістю) та тією часткою загальної цільової функції, що виконується нею у Суперсистемі.

Практично кожна з існуючих у світі систем являє собою надсистему (або колективне ціле) для систем більш низького рівня організаціі, які входять до неї. Окрім того, вона ж є складовим компонентом (елементом, підсистемою, системою) надсистеми (колективності) рівня більш високого. Так, наприклад, кожна людина, як цілісна біологічна істота, є надсистемою по відношенню до всіх своїх атомів, молекул, клітин та органів. Але одночасно, як істота соціальна, вона є універсальним складовим елементом для суспільних систем, котрі є по відношенню до неї надсистемами, — починаючи від своєї сім’ї та закінчуючи, як мінімум, всім людством. Ми говоримо тут «як мінімум» тому, що кожний з нас цілком може розглядатись і як складовий компонент світових надсистем ще більш високих рівнів організації, включаючи й Суперсистему.

Окрім ієрархії надсистем існує також ієрархія їхніх цілей. Тут має місце певна закономірність, згідно до якої провідна мета системи є одним із завдань її надсистеми. А провідна мета цієї надсистеми, у свою чергу, є одним із завдань її надсистеми, до якої вона входить. І так далі. Отже, для людини, як складового елемента одночасно численності різних надсистем, пріоритетними цілями (навіть тоді, коли вона і не здогадується про їх існування), завжди виступають cаме ті з них, які відносяться до цільової функції надсистем найвищого рівня, і особливо — Суперсистеми.

Давно вже було примічене, що діяльність людини або людської спільноти стає тим успішніше та ефективніше, а саме їх існування більш довгочасним та процвітаючим, чим більш високими цілями вони керуються. Дійсно, як вже говорилось вище, повністю відобразити і усвідомити цільову функцію навіть власної надсистеми (не кажучи вже про Суперсистему) ані окрема людина, ані навіть якась складна сукупність людей, не можуть. Проте, через свої спостереження за оточуючим середовищем та за перебігом природних процесів, людина все ж таки набуває змоги пізнавати деякі об’єктивні закономірності та причинно-наслідкові зв’язки, фіксувати та накопичувати цю інформацію у вигляді певних систематизованих знань, а потім якимось чином пеpедавати їх наступним поколінням.

Таємні знання древніх

Знаннями про існування, закони та способи функціонування різних надсистем, в тому числі й Суперсистеми, та їх роль в управлінні справами людських спільнот люди володіли вже у найглибшій давнині. Звичайно ці знання вважались священними, прихованими, таємними, езотеричними. Саме тому ними у найбільш повному обсязі (у всякій спільноті) завжди володіли представники, мабуть, найпривілейованішого соціального класу духовної еліти: брахмани, жерці, пророки, священники, маги, шамани, знахарі…. Тобто ті, хто мав частину наданої їм «згори» духовної влади і сили, а також мав змогу безпосередньо спілкуватися з надсистемами того або іншого ієрархічного рівня.

У людській історії надсистемам присвоювали численну кількість імен. Але частіше за все їх називали «богами», «духами», «силами», «небом», «долею» й т. ін. Їх по праву вважали й називали «Вищими Силами», котрі незримо і неявно, але реально і впевнено керують людськими справами. Тому постійне місце перебування цих сил люди, як правило, переносили на «Небо», або ж у так званий «Світ Невидимий», — «інший», «потойбічний», «горній», «духовний», etc.^… Й у цьому, слід зауважити, є певний реальний смисл. Адже, як вже вказувалось вище, всяку систему (надсистему) складають не лише якісь певні речовинні компоненти, але також ті, котрі мають відношення до взаємодії цих компонентів між собою та з оточуючим світом: різного роду сили, зв’язки, відносини, процеси, властивості й таке інше. І хоча для пересічної людини (при її безпосередньому спостереженні у звичайних умовах) вони, як правило, залишаються невидимими, навряд чи хтось серьозно візьметься заперечувати їх об’єктивне існування.

Отож, у давнині люди, у всій своїй масі, були все ж таки більш поміркованими, ніж тепер. Тому навіть наймогутніші правителі повинні були визнавати над собою владу та волю своїх надсистем (богів). Вони чітко знали, що будь-яка непокора або неповага до богів та порушення їхньої Вищої Волі (тобто принципів та законів функціонування надсистем) неминучо веде до справедливого «божого гніву» та суворого покарання. Cаме так сприймались древніми людьми різного роду особисті та соціальні катастрофи: раптова загибель, революції, війни, голод, мор, стихійні лиха і т.п. Отож, природно прагнучи всього цього уникнути і зберегти своє земне життя якомога довше, древні люди завжди намагались пізнати думки й волю своїх богів, та прагнули не діяти всупереч ним.

Стародавнє китайске вчення про Дао,

як філософія соціального життя та управління

У цьому відношенні дуже цікавим був стародавній Китай, де навіть виникло своєрідне вчення про Суперсистему — даосизм. Його фундатором був видатний китайський філософ Лао-цзи, який жив у VI ст. до н.е. Основи цього вчення він виклав у своєму славнозвісному трактаті «Дао де цзін» («Книга про Шлях та Потенцію»). Слід спеціально сказати, що особлива увага у цьому трактаті приділяється проблемам ефективного управління державою, удосконаленню організації суспільного життя, гармонізації взаїмодії влади з народом. З самого тексту «Дао де цзін» стає зрозумілим, що головною метою цього трактату, яку переслідував автор, було запропонувати суспільству нову та більш досконалу модель взаїмовідносин між людьми та показати ідеальний образ «досконалого уряду». Не зважаючи на лапідарність формулювань, езотеричні знання про закономірності функціонування природних та суспільних систем, котрі викладені Лао-цзи в цьому трактаті, являються настільки глибокими і фундаментальними, що не втрачають свого значення та привабливості навіть у наш час.

Центральним пунктом вчення Лао-цзи є Суперсистема, яку він називає «Дао» («Шлях»)^. «Дао, — вказує А.Н.Чанишев, — визначається як першоначало, першооснова та завершення всього існуючого і такого, що утворилось не тільки у Піднебесній, але й у всьому всесвіті. Але Дао — не тільки першоначало та першооснова, але й всезагальний закон світобудови» [7].

До основи соціально-політичних та етичних поглядів Лао-цзи покладена ідея про те, що все приватне та соціальне життя людей, а також способи державного управління безумовно повинні бути приведені у точну відповідність до принципів Дао. «Дао, — cтверджує він, — це початок, за допомогою якого управляють країною» (п.59). Серед основних принципів Дао називаються такі: справедливість і свобода, людинолюбство (гуманність) і добропорядність, простота і природність у всьому, ненасильство і нешкідливість, миролюбство і дружність, віддане служіння влади народу і загальному благу, економність і турбота про інших, стриманість і розважливість у діяннях, постійність і добросердя, шляхетність і скромність.

У трактаті також вказується на найбільш істотні вади всякого управління, якщо воно не засновується на принципах Дао. Серед них можна було би виділити такі.

1. Відсутність у влади справжнього людинолюбства.

2. Надмірно активна, даремна і нікчемна управлінська діяльність уряду, при якій і народ стає нещасливим, і країною неможливо управляти.

3. Видання урядом безлічі законів, котрі все забороняють і регламентують. Це з неминучістю приводить народ до бідності та інших злидней. Також надмірне зростання кількості урядових законів і наказів прямо пов’язане з постійним зростанням злочинності в країні.

4. Надмірні податки, що стають безпосередньою причиною того, що народ голодує й бідує.

5. Безвідповідальність і здирство (по нашому — корупція) державних чиновників. Їхнє «злодійське безмежжя», яке характеризується, з одного боку, «розкішшю палаців і вбрання», а з іншої — «полями, що поросли бур’янами, і порожніми зерносховищами».

6. Здійснення правління шляхом всіляких жорстокостей та насильств щодо народу, що викликає відповідну реакцію підданих.

7. Відірваність і відокремленість влади від народу. Неувага та презирство уряду до простого народу і його життєвих потреб.

8. Войовничість і агресивність по відношенню до сусідніх країн.

9. Негативні особисті якості правителів, як то: гордість, пихатість, зухвальство, брехня, лицемірство, схильність до насильства, жорстокість, бажання панувати, жадність, користолюбство й лихоїмство, нестриманість, непоміркованість у словах і справах і таке інше.

Все це, за словами Лао-цзи, являє собою «неправдивий шлях», джерелом якого є «людське омилення» (самообман).

Найкращим з усіх цей мудрець вважав такий державний устрій, при якому уряд не втручається у справи людей і надає народу можливість жити власним життям, тобто майже повну свободу. Наслідування законам Дао, стверджує Лао-цзи, зобов’язує правителів стримуватися від втручання у природний хід речей і здійснювати т.зв. «недіяння». Його, однак, не слідує розуміти як повну бездіяльність. Просто це «недіяння» припускає діяльність особливого роду, що засновується на точному дотриманні законів Дао. Справжня влада, що самовіддано служить народові, насамперед всіляко враховує його інтереси і потреби, прагне саме їх задовільнити в першу чергу. Вона діє обережно, обачливо і лише при крайній на те потребі. Особливо це відноситься до ситуацій, коли владі потрібно застосовувати якісь насильницькі засоби впливу. Але навіть і в цьому випадку влада повинна застосовувати ці засоби з небажанням, діяти з крайньою обережністю і вчасно зупинятись, не припускаючись до зайвої у цій справі старанності або до надмірної жорстокості.

Головний зміст управлінської діяльності, вважає Лао-цзи, полягає у тому, щоб влада, подібно до Дао, виконувала у суспільстві материнські функції:«народжувала речі», а потім їх вигодовувала, зрощувала, виховувала, удосконалювала, робила зрілими, доглядала за ними, всіляко їх підтримувала. «Створювати і не присвоювати, творити і не хвалитися, являючись старшим, не панувати, — от що називається найглибшою Потенцією» (п. 51). Мудрець був щиро впевнений, що забезпечення народу щасливого, безтурботного і заможного життя — то є найпершою і особливою функцією всякої «правильної влади».

Звичайно, у своєму трактаті Лао-цзи прямо нічого не говорить про демократію, як ми її розуміємо сьогодні. Але у нього все ж таки доволі чітко простежується думка про примат народу (як певної надсистеми) над правителями, про переважання народних інтересів і прав над інтересами і правами урядовців, про виключно службову роль останніх по відношенню до народу. Також Лао-цзи висуває категоричну вимогу до правителів, щоб вони суворо дотримувались природних законів, не втручались самочинно у процеси саморегуляції суспільства, ніяк не обмежували його вільне та спонтанне функціонування.

Християнське езотеричне знання про Єдиного

Якщо ми тепер звернемось до історично та культурно більш близького до нас філософсько-релігійного вчення — раннього християнства, то й тут ми зустрічаємось з цілим комплексом зашифрованих, езотеричних знань про Суперсистему та закони її функціонування. Наприклад, кодекс основних функціональних законів Суперсистеми спочатку подається у Старому Заповіті під виглядом коротких формулювань — десяти заповідях. Вони викладені, так би мовити, у декілька популяризованому вигляді для того, щоб їх зміст був доступним для розуміння стародавніх юдеїв (Вих.— 20:1-17). А значно пізніше, вже у Новому Заповіті, деякі з найважливіших надсистемних законів викладаються у відомій Нагорній проповеді Ісуса Христа (Мф.— 5:1-8:1; Лк..— 6:20-49).

Свідоцтва тому, що раннє христианство у своїй сутності є класичним езотеричним (тобто таємним або «внутрішнім») вченням, яке не було призначене для всіляких профанів, ми знаходимо у різних місцях самого Нового Заповіту. Наприклад, Ісус, називаючи «святим» та «перлами» саме таємні знання, наказує учням-апостолам: «Не давайте святого псам, та не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас» (Мт.—7:6). Про езотеричний характер вчення прямо свідчить і таке зауваження апостола Павла: «А ми говоримо про мудрість між досконалими, але мудрість не віку цього, ані володарів цього віку, що гинуть, але ми говоримо Божу мудрість у таємниці, приховану, яку Бог перед віками призначив нам на славу, яку ніхто з володарів цього віку не пізнав» (1Кор.—2:6-8)^.

Як вказує св.Діонісій Ареопагіт (а деякі, до речі, вважають його безпосереднім учнем ап. Павла), Першопричиною всього сущого у Всесвіті є Бог, який визначається у Біблії численністю імен. Але найчудовішим з них, вважає він, є ім’я «Єдине». ««Єдиною» ж, — пише цей автор, — Причина всього сущого називається у силу того, що, не виходячи за межі Єдиного, своєю винятковою єдністю вона перевершує будь-яке єднання, а тому в сущому й немає нічого, що було би непричетним до Єдиного; більш того, — не тільки все суще, але й будь-яка складова частина сущого причетні до Єдиного та існують тільки у силу буття Єдиного… з якого все походить, у якому все з’єднується, яким все виконується, до якого все прагне, завдяки якому все існує, cтверджується й перебуває у незмінності, досконалості та збереженні, і у всьому сущому не знайдеш нічого, що не належало би до цієї божественної Єдності, від якої Божество понадприродно й називається Єдиним» [8].

Він також пише, що Бог «оспівується богословами як Справедливість, оскільки кожного за гідністю приспілковує до краси, пропорціональності, благоустрою, та, будучи причиною свободи вибору дій для всіх та кожного, промислительно обмежує їх можливості, наділяючи кожного відповідними здібностями… всьому посилаючи свої дарування, але кожному згідно до його гідності, зберігаючи тим самим у кожного властиві йому від природи здібності… Але, окрім того, божественна Справедливість оспівується і як глобальне Спасіння, оскільки спасаючи чистоту та своєрідність кожної істоти від змішення з іншими, вона зберігає кожній її сутність та призначення, і, таким чином, для кожної тільки воно є причиною збереження властивого йому роду діяльності (розосередження цільової функції надсистеми між всіма її компонентами! — О.Б.)» [9].

Діонісій називає Бога «началом всякого єднання, що об’єднує все суще, — божественним Світлом, прародителем та творцем всякого однодумства та злагоди». Він пише, що Бог, «об’єднуючи Всесвіт немовби певними нерозривними узами, які об’єднують все розрізнене (системою взаємозв’язків та взаємовідносин! — О.Б.), відділяє, визначає та зміцнює все безладне та невлаштоване, не допускаючи, щоб розрізнене, цілком поділившись, зникло у безмежності та невизначеності, або перебувало залишеним Богом, позбавленим властивого йому прагнення до єднання та безладно перемішаним між собою» [10].

У іншій своїй роботі, котра була спеціально призначена лише для посвячених у приховані таємниці християнського вчення (саме про це прямо говориться у передмові до неї) Діонісій cтверджує таке: «Бог як Причина всього сущого є позамежним до всього сущого; не будучи ні безсутнім, ні млявим, ні безсловесним, ні безрозсудливим, Він, проте, не є чимось тілесним, оскільки форма, образ, якість, кількість та об’єм у Нього відсутні й Він не перебуває у якомусь визначеному місці; у Нього відсутні як чуттєве, так і зорове сприйняття, бо ж Він не тільки нічого не сприймає, але й не є чимось із того, що сприймається почуттям… це не душа й не розум, а оскільки свідомість, думка, уява та уявлення у Нього відсутні, то ж Він і не розум, і не мислення й ані збагнути, ані визначити… і обійняти Його думкою — неможливо… Він не є ані чимось не-сущим, ані чимось сущим, і ані сущє не може пізнати Його у Його бутті, ані Він не пізнає сущє у бутті сущого, оскільки для Нього не існує ні слів, ні найменувань, ні знань» [11]. І тут, до речі, Діонісій описує християнського Бога майже так само і в таких же термінах, як це задовго до нього зробив Лао-цзи, описуючи своє Дао!

Отже, ці декілька невеликих уривків з праць Діонісія Ареопагіта показують нам, що містичне християнське богослов’я вже у сивій давнині володіло такими глибокими і важливими знаннями про Всесвіт, як єдину і цілісну функціонуючу систему, які вельми зближують його з сучасною наукою. Причому, зближують з нею навіть набагато більше, ніж з отим «зовнішнім», примітивним та обмеженим «побутовим» християнством, яке поширене навкруги нас донині. В усякому разі, опис і розуміння Діонісієм Бога, його функціональних якостей, обмеженої можливості відображення його людьми і такого іншого, — вельми нагадує нам сучасні наукові погляди на Суперсистему і «феномен надсистемності», про які вже писалося вище.

Надсистемна революція Ісуса Христа

Загально відомо, що соціально-політичним ідеалом раннього християнства є Царство Боже. Фактично, як це слідує з самого Нового Заповіту, воно являє собою привнесений з Неба (або зі світу надсистем вищого рівня) на Землю новий світовий соціальний порядок. У одній з попередніх наших робіт, яка присвячена проблемі нового українського суспільно-політичного ідеалу, нам вже доводилось писати про те, що за своїм, так би мовити, державно-політичним устроєм Царство Боже є демократичною Духовною Республікою^. Верховна законодавча та судова влада в ній належить винятково Богові (Суперсистемі), а виконавча — рівномірно розосереджена між всіма її громадянами. Новозаповітне Царство Боже улаштоване як духовна община вільних та рівноправних людей на основах всеохватної братерської любові та загального блага. Воно функціонує у повній відповідності до Божої волі (тобто не суб’єктивних і дуже сумнівних людських, а універсальних і об’єктивних природних законів). Ця Духовна Республіка є немовби останньою та найдосконалішою формою організації людського суспільства — фактично, кінцевої метою та результатом всієї його прогресивної еволюції. Тоді кожна окрема людина стає неначе «богом» або ж «царем» — суверенною, самокерованою, досконалою, внутрішньо цілісною, всіляко розвиненою та абсолютно вільною особою. Вона, як і справжній Бог, не знає жодних матеріальних чи будь-яких інших обмежень (хіба що, окрім морального обмеження себе самої), володіє максимальною кількістю можливостей для своєї повної самореалізації, разом і нарівні з усіма іншими членами суспільства справедливо вирішує спільні проблеми. Ось чому в цій Духовній Республіці «будь-яке начальство та всяка влада і сила» повністю скасовуються (1Кор.— 15:24).

Сьогодні дуже розповсюджена думка, що нібито християнство лояльно відноситься до всякої держави та державної влади. Оскільки вважає, що «немає влади не від Бога» (Рим.—13:1). Але ж, чи так це є у дійсності? Адже, як ми знаємо, соціально-політичним ідеалом первісного християнського вчення не є земна держава (й тим більше не всяка земна держава), а вільна та самокерована братерська духовна община —эклесія (тобто демократичне народне зібрання)^. В ній взагалі не може існувати ніякої іншої влади, окрім влади сукупного зібрання всіх його рівноправних членів, що керує сама собою під егідою найвищого Божого авторитету.

Окрім того, у Новому Заповіті неодноразово підкреслюється, щонайголовнішою соціальною функцією всякої справжньої та праведної влади, яка дійсно походить від Бога, є її рабське та дбайливе служіння своїм співгромадянам та суспільству. Наприклад, у «Євангелії від Марка» наводиться висловлювання Христа про те, що «ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, — нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, — нехай буде всім за раба» (Мр.—10:42-44). У «Євангелії від Луки»: «…Хто найбільший між вами, нехай буде як менший, а начальник — як слуга» (Лк.—22:25-26). Отже, Ісус рішуче заперечує будь-які людські взаємовідносини, що базуються на авторитарному пануванні одних і примусовому підпорядкуванні всіх інших, на всякому рабстві та експлуатації людини (адже вона є «образ Божий»!) ким то не було. Він прямо вказує на неприродність та неприпустимість існування на землі такого перевернутого стану, який порушує загальносвітовий порядок та гармонію, пояснюючи це такими словами: «…Що бо високе в людей, те пред Богом гидота», — пояснює Христос (Лк.—16:15).

Тут раннє християнство послідовно розвиває старозаповітні погляди та традиції, згідно до яких єдиним законним верховним правителем людей є лише Бог. А от земні держави та державні влади виникають у результаті самохітнього викривлення людьми встановленого «згори» світопорядку та відходу їх від Бога. Якраз звідси й походить те мерзенне для Бога державне рабство, як і багато інших бід народу, котрі стають його тяжкою розплатою за власні ж безпечність, нерозумність, непоміркованість та гріх (1Цар. — 8:1-22). І ось тому раннє християнство, як і старозаповітні пророки, розглядає земні держави та влади як породження власної людської помилки та гріха.

Російський православний філософ М.Алексєєв писав з цієї нагоди, що у дійсності християнство «зовсім не закликає підкоритися всякій державній владі та вимагає підпорядковуватись лише владі праведній (не кланятися «звірині», ані «образу її», не приймати «накреслення на чоло своє та на руку свою» (Апок.— 20:4)^; що воно може співчувати падінню беззаконних влад та навіть закликати до нього; що, нарешті, воно може дійти при визначених умовах взагалі до заперечення держави та влади як установ Антихристових» [12].

Отже, можна стверджувати те, що соціально-політичне вчення Христа має дуже радикальний, революційно-демократичний характер. Адже, як це слідує із Нового Заповіту, Ісус спеціально прийшов на Землю дві тисячі років тому, щоб рішуче відкинути існуючий тут «сатанинський» соціальний порядок та замінити його на новий, «небесний», надсистемний — набагато більш досконалий та природний.

Христова надсистемна революція — особливого роду. Її, виходячи з наших сучасних уявлень, цілком можна було б визначити як мирну соціально-демократичну революцію, у якій домінує духовно-моральний фактор. Такі ж — мета і засоби. «Тому що, — пояснює це апостол Павло, — наша боротьба не проти крові та плоті, але проти начальств, проти влад, проти правителів світу темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Єф.—6:12). Отож, досягти своєї революційної мети Ісус пpагне не силою зброї чи іншого насильства (як це, на жаль, звичайно заведене у нас на Землі). Шлях його великої боротьби пролягає через рішуче і послідовне, але мирне і ненасильницьке впровадження у суспільство нової надсистемної ідеології, такого ж нового мислення, нових людських стосунків, які базуються на діяльній і нелицемірній любові до Бога (Суперсистеми) та людей (її складових елементів). Також цей шлях пролягає через справжнє просвічення і обожнення (тобто через внутрішнє самооновлення, самозвільнення та самопереображення) всякої людської особистості, що по-справжньому пізнала велику й вічну надсистемну Істину та Закон.

Класична демократія за Аристотелем

Раніше ми вже визначили, що реальне існування у світі «феномену надсистемності» об’єктивно зумовлює обов’язкову необхідність залучення до справжнього управління всякою соціальною надсистемою всіх (або ж, як мінімум, переважної більшості) тих компонентів, що її складають. Окрім того, надсистема зобов’язана забезпечити повну свободу, аж ніяк не обмежувати, нічим не перешкоджати, а також створити максимум сприятливих умов для реалізації кожним своїм окремим компонентом тих його приватних цільових функцій, які є частиною загальної цільової функції. Тільки тоді надсистема (байдужо, чи то звичайна сім’я або все людство в цілому) буде у стані з найбільшою ефективністю виконувати свою цільову функцію, відповідати своєму призначенню, нормально функціонувати, розвиватись, а тому й довше самозберігатись у даній своїй унікальній якості (до чого вона, власне, з необхідністю й пpагне).

Узагальнюючи сказане, зауважимо, що реальна, постійна, рівна та пряма участь в управлінні соціальною надсистемою всіх її живих компонентів-систем, а також дбайливе створення всередині надсистеми комплексу належних умов, котрі необхідні для вільного саморозвитку та спонтанної самореалізації кожного з компонентів — це якраз і є тим, що ми могли б назвати справжньою демократіїю; або ж визначити як, фактично, владу певної суцільної єдності над самою собою.

Дуже близько cаме до такого системного розуміння демократії підійшов великий вчений древності Аристотель (IV ст. до н.е.), який по праву може вважатись одним з батьків сучасної політичної науки. Він визначив, щоосновним началом всякого демократичного устрою є свобода. «За загальноприйнятою думкою, — пише Аристотель, — тільки при цьому державному ладі всі користуються свободою, бо ж до неї, як cтверджують, пpагне всяка демократія. А одне з умов свободи — по черзі бути керованим та правити. Дійсно, основне начало демократичного права у тому, що рівність здійснюється у кількісному відношенні, а не на основі гідності; якщо справедливість — у цьому, то, звичайно, верховна влада належить народній масі, і те, що вирішене буде більшістю, повинне вважатись рішенням остаточним та справедливим (тут та далі виділено нами — О.Б.)»[13].

Другим началом та ознакою всякого демократичного ладу, що явля-ється наслідком свободи, Аристотель називає можливість громадян жити cаме так, як цього кожному хочеться (тобто самоуправління); тому, що відсутність можливості жити як хочеться, зауважує Аристотель, — це є прямим слідством та ознакою рабства. Далі Аристотель перераховує ряд установлень, які слід визнати демократичними, а саме:

— усі посадові особи призначаються зі всього складу громадян;

— всі управляють кожним, взятим окремо, кожний — всіма, коли до нього дійде черга;

— або всі посади заміщаються за жеребом, або за вийнятком тих, які вимагають наявності особливого досвіду та знання;

— заняття посад не зумовлене ніяким майновим цензом або зумовлено цензом найневисокішим;

— ніхто не може займати одну й ту ж посаду двічі, за вийнятком військових посад;

— всі державні посади — за виключенням лише тих, де потрібні спеціальні знання (наприклад, військові) — короткострокові;

— судова влада належить всім;

— судді обираються з усіх громадян та судять у всіх справах, або ж у більшій їх частині, cаме по найважливішим та істотнішим, як то: з приводу звітів посадових осіб, з приводу політичних справ, з приводу приватних договорів;

— народне зібрання (законодавчий орган держави, у роботі якого беруть участь всі громадяни) здійснює верховну владу в усіх справах, в тому числі приймає або скасовує закони;

— жодна державна посада такої верховної влади не має ані у якій справі, або, принаймні, має її лише з самого обмеженого кола справ.

Ще однією особливістю демократичного ладу Аристотель називає те, що всі одержують винагороду: народне зібрання, суд, посадові особи…

Аристотель вказує, що державний лад, який визнається демокра-тичним по перевазі, виникає на основі справедливості. З демократичної точки зору, під справедливістю розуміється наявність у всіх громадян рівної за кількістю долі політичної влади. «Адже рівність, — пише він, — у тому… щоб верховна влада належала не одним, але всім у рівній мірі (за кількістю). Таким чином… у державі здійснюються рівність та свобода»[14]. Коли ж вся законодорадча влада зосереджена у руках не всього народу, а лише деяких (хоча б навіть і законно обраних народом) осіб, то лише одне це вже є характерною ознакою олігархічного ладу, або ж«влади окремих» [15].

Лицемірство сучасної «реальної демократії»

Одразу ж скажемо, що лицемірством сучасної «реальної демократії» ми називаємо так звану «представницьку демократію» (опосередковану, непряму) — розповсюджену сьогодні у світі форму здійснення соціальної влади. Вона, фактично, справжньою демократією якраз і не являється. Адже при ній владу реально здійснює не народ (тобто не вся об’єднана та цілісна сукупність членів спільноти (громадян) — «єдиний і суверенний» носій загальної надсистемної цільової функції), як це мало би бути при справжній демократії, а тільки деякі обрані особи. А це, по суті, саме і є тією «владою окремих», що, за Аристотелем, являється основною ознакою всякої олігархічної форми правління.

Отже, всюди, де має місце опосередковане відправлення вищої влади «від імені та за дорученням народу» окремими особами, ми об’єктивно маємо справу з олігархією, або ж «ерзац-демократією», котра лише маскується під справжню демократіїю. Така «ерзац-демократія», залежно від географії, може мати менше або більше формальних демократичних ознак. Але від цього cуть її, як певної моделі суспільного устрою, практично не міняється. Навіть «одягнувшись» на словах у найліпші шати демократії, олігархія все одне на ділі залишається олігархією — тобто «владою окремих», одних і тих же привілейованих осіб, які так чи інакше узурпували владу в суспільстві.

Фактично, сьогодні повсюди у світі переважна більшість формально рівноправних та вільних громадян різних країн (у тому числі й у «оплоті світової демократії» — США) у дійсності являються позбавленими свого законного права на політичну владу та рівної долі цієї влади, яку вони змушені час від часу пеpедавати якійсь одній особі або невеликій групі осіб — політичним олігархам. І мало кому сьогодні приходить у голову думка про ненормальність такого стану, який означає практичну відсутність навіть у так званих «демократичних» (а насправді — олігархічних) країнах Заходу не лише справжньої демократії, але й також її невід’ємних супутників — справжніх свободи, рівноправ’я і справедливості.

«Звичайно ж, демократія, — визнають автори «Введення до політології», — влада народу… виступає нормативним ідеалом, привабливою утопією, а не характеристикою реальних демократичних держав. Тут і міститься внутрішня суперечність. Cуть суперечності у тому, що влада народу в повному смислі означає самоуправління народу, а звідси витікає і заперечення політичного панування, владних структур, форм та методів примушення та других атрибутів держави, однією з форм якої виступає реальна демократія. Авжеж, справжне народовладдя несумісно з існуванням держави. Але у реального життя ніде та ніколи не існує без держави. І відмирання держави у сучасних умовах (як і на найближчу перспективу) — утопія» [16].

Таке та подібне до цього скептичне ставлення сучасних політологів та політиків до прямого та безпосереднього народовладдя, до можливості народу жити без держави та її функціонерів, як до чогось повністю нереального, утопічного й безперспективного (адже це, примітимо, дуже вигідно правлячим у світі олігархічним групам, котрі корисливо намагаються «заморозити» існуючий тут status quo), фактично, «усипляє» цілі народи та паралізує їхню власну волю до самовладдя над собою. Тому багато людей, особливо у нас, починають помилково приймати за деяку ідеальну норму не пряму, а саме існуючу зараз на Заході «реальну демократію». Зі всіма її супутніми атрибутами: централізованими державами, монархами, президентами, парламентами, конституційними судами, бюрократією, податками, поліцією, etc. Тоді всі свої сили вони починають спрямовувати на те, щоб раз на декілька років добровільно вручити свою законну частку влади якому-небудь черговому «царю» або «найрівнішим» представникам-парламентаріям. Замість того, щоб активно пpагнути вже сьогодні на практиці здійснити отой «недосяжний» демократичний ідеал, ставши, таким чином, самими для себе «царями» та міністрами…

Явна невідповідність між демократичним ідеалом та сучасною «реальною демократією», що зберігається та свідомо оберігається у недоторканості політичними олігархами, викликає до життя таке явище, яке можна було б визначити як приховану девальвацію демократичного ідеалу (або ж його поступове знецінення). Це знаходить свій вияв у такому специфічному перегляді сучасними політиками та політологами смислу самого терміну «демократія», коли поняття «здійснювати на ділі» починає підмінятись поняттям «визнавати на словах» (див. на початку роботи сучасне визначення демократії). І от вже цілком законним та достатнім виявляється формально прийняти у вузькому колі «деяких обраних» конституцію країни, що нібито визнає джерелом влади народ, права людини і т.п. демократичні атрибути, а також якось (нехай навіть і авторитарними методами) провести процедуру обрання депутатів парламенту та президента. І тоді — о, диво! — навіть найвідвертіша східно-деспотична тиранія (не кажучи вже про типову олігархію) в очах світової спільноти «раптом» перетворюється на цілком респектабельну «демократичну республіку»!..

Ось такими є підступна cуть та фарисейське лицемірство сучасної «реальної демократії», що цинічно підміняє собою демократію справжню, пряму, дійсно народну, яка одна являється безпосереднім виразом об’єктивно існуючого у нашому системному світі «феномену надсистемності».

Про демократію та авторитаризм

як діалектичні протилежності

Можна зі впевненістю cтверджувати, що вся політична історія людства є історією безперервної боротьби двох протилежних тенденцій суспільного розвитку, двох образів мислення та ідеологій, двох основних способів організації особистісної та соціальної взаємодії — демократизму та авторитаризму^. Причому, перший з них виступає як прогресивна та провідна сторона даного діалектичної протиріччя. Другий же є стороною регресивною і веденою, що ворожо й активно протистоїть та протидіє демократії.

Являючись безпосереднім виявом об’єктивно існуючого у світі «феномену надсистемності», повна та пряма демократія є між тим вищою та кінцевою метою розвитку всього людства — великої соціальної надсистеми, яка одночасно включає до себе всі народи та всіх людей, що населяють нашу планету. Найбільш повно цю вищу мету та прогресивну перспективу людського розвитку, на нашу думку, відображає гуманістичний соціально-політичний ідеал раннього християнства, про який вже писалось вище. Нагадаємо ще раз, що cуть його укладається у досягненні кожною окремою людською істотою та всім людством в цілому кінцевого стану т. зв. «обожнення». Тобто мова іде про стан абсолютно вільний, незалежний, самокерований, гармонійний та щасливий. Такий стан, при якому ніхто та ніщо вже не перешкоджає вільному функціонуванню та найбільш повній творчій самореалізації всякого окремого індивіда та цілого суспільства. Досягається ж таке «обожнення» шляхом цілеспрямованого прогресивного самооновлення та самовдосконалення людьми своєї власної внутрішньої природи, а також їх свідомим приведенням у відповідність до надсистемних законів Світобуди характеру та способів своєї соціальної взаїмодії.

Як свідчить історична практика, соціальними системами, що є найбільш життєздатними, ефективно функціонують та прогресивно розвиваються, завжди виявляються ті, у яких найбільш повно та оптимально реалізуються основні демократичні принципи — свобода, народовладдя, рівноправ’я, справедливість, etc. Справа в тому, що для будь-яких соціальних систем, на відміну від всіляких інших, одним з основних принципів існування та розвитку є принцип максимуму ефективності (тобто корисності, продуктивності, дієвості). Це означає, що доля будь-якої спільноти — чи то сім’я, чи підприємство, партія або ж країна — прямо залежить від того,наскільки вона корисна, перш за все, для власних співчленів, а також для своєї надсистеми. Бо ж всяка соціальна спільнота саме й утворюється, за великим рахунком, як соціальний іструмент спільної дії задля підвищення ефективності дії індивідуальної. Йому від природи належить через реалізацію надсистемних інтересів та цілей ефективно втілювати у життя коренні інтереси та цілі абсолютно всіх своїх членів. Інакше в її існуванні, об’єктивно, немає жодного сенсу чи потреби.

При авторитаризмі ж, як формі та способі організації взаємодії у людській спільноті, найбільшу користь від її функціонування завжди отримують «окремі» — саме ті, у чиїх руках знаходиться реальна соціальна влада і право розпоряджатись суспільними ресурсами. Між тим, інтереси та цілі переважної більшості членів спільноти тут можуть або реалізовуватись в останню чергу, або ж взагалі повністю ігноруватись. Це з неминучистю викликає у цієї більшості незацікавленість в існуванні та функціонуванні улаштованої таким несправедливим чином спільноти, яка є для неї неефективною (або ж ефективною у дуже незначній мірі).

Окрім того, при авторитаризмі основним принципом організації системних зв’язків та відносин є централізована субординація^. Тобто система жорсткого, лінійного та вертикального підпорядкування всіх системних компонентів тим, що стоять вище за них у соціальній ієрархії. Причому, вищестоящою тут звичайно виявляється лише дуже обмежена меншість компонентів, яка одна користується у системі максимумом прав, ступенів свободи та можливостей.

Найбільш істотною вадою такої авторитарної субординації (як і взагалі авторитаризму) є те, що при ній значно ускладнюється управління системою. Не в останню чергу це відбувається за рахунок безперервного зростання та ускладнення жорстко централізованої лінійної управлінської структури, а також постійного посилення її втручання у спонтанну життєдіяльність цілої системи, у приватні справи всіх інших її компонентів. Як неминучий наслідок цього — в системі сповільнюється та порушується нормальне протікання обмінних процесів, затримується та спотворюється передача життєво важливої для неї інформації, знижується її реактивність та адаптивність, в ній постійно зростають фактори нестабільності та невизначеності. Завдяки переважанню зв’язків субординації такого роду, у системі також виникає численність інших негативних проблем, які, наростаючи подібно до снігової грудки, у кінцевому рахунку приводять систему до повної дестабілізації, дезорганізації, дисфункціональності та занепаду^. Нарешті, якраз панування централізованих лінійних зв’язків жорсткої субординації об’єктивно і неодмінно породжує в соціальних системах несвободу, нерівність, несправедливість, свавілля та зловживання владою, які так характерні для будь-яких авторитарних спільнот.

Авторитаризм, який є також особливим типом людського світогляду, психології, культури мислення та спілкування, специфічним засобом управлінської діяльності й т.ін.^,— базується на помилковому та дуже спрощеному технократичному уявленні, що окремі люди та ціле суспільство нібито являються такими собі «живими машинами». Тому всяка авторитарна особа, — і особливо та, що володіє якоюсь значною владою, — щиро переконана, що у соціумі не лише припустимі, але й навіть вельми бажані «машинні», лінійні відносини за принципами: «наказ — виконання», «я начальник — ти дурак» і т.п. Така особа, що звичайно схильна до волюнтаризму і свавілля, завжди пpагне до того, щоб зосередити у своїх власних руках всю повноту влади, до усунення інших людей від вирішення питань спільної діяльності, до придушення їх ініціативи, до впливу на них переважно примусовими і насильницькими методами [17].

Але ж справа в тому, що будь-які соціальні системи (включаючи, звісно, й кожну окрему людину) за своєю природою не являються лінійними системами, подібними до простих технічних систем! Як і всілякі морфологічно складні системи, вони «відмінні нелінійністю, великим (>1½)числом ступенів свободи, наявністю кумулятивних та компенсаторних зворотних зв’язків, коли дуже слабкі впливи можуть бути підсилені до високого рівня, а сильні впливи — послаблені до нуля, тому міри причин та наслідків не можна зіставити… Наявність пам’яті формує [у цих систем] можливість вибору та невизначеність наслідку, а кожна нова дія доповнює пам’ять» [18].

Окрім того, як вказує В.Г.Афанас’єв, нелінійність, неоднозначність причинних та инших залежностей, стохастичний характер зв’язків, взагалі характерні для складних систем, свій найбільш повний вираз одержали якраз у системах соціального типу, де залежність носить всебічний, глибокий, багатозначний та багаторівневий характер. «Будь-яка соціальна система, — пише він, — представляє собою найскладніший клубок залежностей. Причина у суспільстві завжди є не лише причиною, але й одночасно наслідком. Вона відчуває зворотній (прямий або непрямий) вплив власного наслідку… Мало того. Кожна з соціальних систем утворена з цілого ряду систем менш високого рівня та сама є підсистемою більш високого рівня… Поведінці підсистем, компонентів приналежні різні частки загальносистемної закономірності, необхідності. Звідси й імовірніснаповедінка і системи, і підсистем, і компонентів…» [19].

Ось чому завжди, коли людськими спільнотами беруться управляти авторитарні особи, які звичайно й поняття не мають про ці нелінійні особливості соціальних систем, про природні системні закономірності та процеси, що в них відбуваються, — справи там дуже скоро починають йти все гірше й гірше. Ці авторитарні особи являються, як правило, дуже самовпевненими. А тому вони просто не в змозі зрозуміти та визнати природний характер своєї «компонентної» обмеженості у відображенні об’єктивної реальності та цільової функції всієї надсистеми. Вони також внутрішньо не можуть погодитись з об’єктивною обмеженістю власних можливостей лінійно впливати на нелінійну систему. Тому вони помилково вважають, що неуспіх їхнього управління пов’язаний не з їхніми власними (в першу чергу внутрішніми) вадами, а з якимись зовнішніми та «ворожими» по відношенню до них факторами протидії. Наприклад, з недостатньою концентрацією у їхніх руках всіх соціальних ресурсів, політичної влади та її засобів, зі слабкою централізацією і регламентацією суспільного життя, малою кількістю й нерозвиненістю структур та органів управління, завадами з боку інших гілок чи органів влади, недбалістю та тупістю підлеглих… Виходячи з цих удаваних причин, та за будь-що намагаючись їх усунути, вони починають активно діяти, видавати масу всіляких об’єктивно непотрібних законів та указів, утворювати все нові й нові бюрократичні відомства і структури, всіляко посилювати свій авторитарний тиск на суспільство. Але своєю безглуздою управлінською метушнею вони тільки ще більше дестабілізують та дезорганізують систему, вперто підштовхуючи її до неминучої катастрофи. Адже, спираючись на власну авторитарну і центрократичну логіку, вони починають шукати рятівний вихід з критичної ситуації зовсім не там, де він знаходиться у дійсності. Між тим, вірне і ефективне управлінське рішення розташованє у напрямку, що є прямо протилежним тому, в якому вони старанно прикладають свої нібито «організуючі» та «розбудовчі» зусилля…

Демократія ж, на відміну від авторитаризму, потребує наявності у її суб’єктів зовсім іншого світогляду, способу мислення, культури та управлінської методології. Окрім того, для демократичної соціальної структури характерне переважання системних зв’язків не централістської субординації, як це має місце при авторитаризмі, а широкої й розвиненої,децентралізованої координації^. Остання ж є таким комплексом горизонтальних системних зв’язків, при якому компоненти системи самі й на віх рівнях узгоджують та корелюють свою діяльність. І роблять це лише у тій її частині, де вона торкається одночасно всіх. Таким чином, координація виступає важливим фактором підтримання динамічної рівноваги соціальної системи, робить її більш стійкою, менш підлеглою різним випадковим і цілеспрямованим руйнуючим впливам ззовні та зсередини. Навіть існуючі у системі відносини субординації при справжній демократії придбувають зовсім іншого характеру. Тут нагорі соціальної ієрархії опиняється вже не пануюча невелика меншість осіб, чи взагалі одна едина особа, а колективність вищого для даної системи рівня організації — народ, або ж вся суцільна сукупність громадян. Тому, cаме завдяки переважанню зв’язків координації та наявності верховного положення народу (що, між іншим, повністю відповідає і принципу надсистемності, і нелінійній природі соціальних систем), демократична організація суспільства виявляється набагато більш ефективною, ніж авторитарна.

Системно демократія завжди ефективніше та життєздатніше за авторитаризм ще й тому, що вона дозволяє не тільки в основному враховувати, але й реалізовувати на практиці багатоманітні інтереси та цілі більшості своїх членів через послідовне здійснення загальних, надсистемних інтересів та цілей. Стаючи корисною та вигідною саме для переважної більшості своїх компонентів, демократично улаштована система неодмінно викликає у цієї більшості значну природну зацікавленість у своєму збереженні, ефективному функціонуванні та подальшому розвитку.

Можливо, що комусь така заява видасться дивною, але демократія об’єктивно виявляється вигіднішою та кориснішою за авторитаризм навіть для найзавзятіших авторитаристів. Хоча би тому, що цей спосіб соціальної організації дозволяє їм розгрузити себе від виконання надмірної численності об’єктивно нераціональних і непотрібних функцій та операцій, оптимізувати управлінську діяльність, зробити її більш ефективною, надати їй більш цілеспрямований та творчий характер, зосередитись на оперативному вирішенні найбільш актульних та загальних проблем, прискорити обмін найбільш важливою інформаціїю у подсистемі управління, зняти з себе значну долю справедливої відповідальності за стан справ у системі, істотно знизити інформаційні, моральне та фізичне навантаження на себе, економити соціальний та особистий час…

Вище ми критикували західну (зокрема, американську) соціальну модель за те, що вона не є справжньою демократією у повному смислі цього слова, оскільки в ній не реалізований на практиці принцип прямого народовладдя. Проте, об’єктивності заради, слід визнати, що на сьогодняшній день cаме ця умовно демократична модель, незважаючи навіть на всю її недосконалість і явно «проміжний» характер, є однією з кращих у світі. Вона також є такою, що забезпечує своїм громадянам не лише відносно високий (у порівнянні з багатьма іншими країнами, особливо з Україною) рівень свободи, рівноправ’я та справедливості, але й надає їм певні сприятливі можливості для розвитку їхньої особистості та пристойний соціальний захист.

Слід також визнати, що в тих же США вже вдалось досягти просто таки вражаючої для нас економічної свободи і незалежності більшості громадян від держави, що якраз і є тривкою соціально-економічною основою для політичної демократії. Окрім того, під лозунгом «Менше держави!» там іде безперервний процес подальшої демократизації суспільства, який особливо помітен на рівні місцевого самоуправління та в економіці. І справа тут полягає не у християнській релігійності чи якомусь ще «ідеалізмі» більшості американців. Бо ж вони, навпаки, прославилися у світі своїм прагматизмом та практицизмом. Отож, мабуть, скоріше за все американці на власному практичному досвіді переконались, що справжня демократія, як політичний режим та спосіб організації соціальної взаїмодії, дуже вигідна і корисна для всіх, в тому числі й для будь-яких олігархів. Оскільки її послідовний розвиток призводить до значного зміцнення і підвищення ефективності всієї соціальної системи, посилення її авторитету і впливовості у світі. І це дає вельми відчутне зростання цілком конкретного матеріального, морального та іншого прибутку не лише для держави чи монополій, але й для великої кількості приватних осіб — пересічних громадян цієї країни.

Стосовно цього, дуже показовим є приклад найбільш успішних американських кампаній, які проблему підвищення власної ефективності та конкурентоспроможності поставили у пряму залежність від розвитку всередині себе виробничої демократії та багатосторонньої турботи про своїх

працівників. «Роль фактору управління, управлінської культури, управ-лінської філософії, — пишуть Е.Хьюдж та О.Андерсон, узагальнюючи досвід цих кампаній, — у сучасних умовах надзвичайно зросла. Пам’ятайте: посилення позицій у конкурентній боротьбі сьогодні залежить від якості управління. Удосконалення управління необхідно розглядати як один з головних факторів підвищення ефективності виробництва.Необхідно постійне залучення працівників всіх рівнів, включаючи рядових робочих та службовців, до управління, до процесу виявлення проблем та прийняття рішень… Необхідні інвестиції у людський капітал, у навчання та перепідготовку робочого, «подтягування» його мислення до рівня фахівця, виховання в ньому перш за все працівника розумової праці» [20].

Спеціально звертаємо увагу на те, що, навіть кажучи про вирішення, здавалося б, чисто виробничих і економічних проблем, практичні американці першорядну увагу приділяють не якимось матеріальним чи фінансовим, але ж саме людським та соціальним факторам. Насамперед таким, як нові управлінські мислення, філософія та культура. А також — обов’язковому притягненню кожного окремого працівника до управління підприємством, його індивідуальному розвитку, підвищенню творчої та трудової активності, вихованню почуття колективізму та формуванню у всіх працівників моральної та матеріальної зацікавленості cаме у своїй соціальній системі. Треба, мабуть, зауважити, що в цьому вірному підході дуже блискучо виявляється cутність не лише сучасної виробничої, але й взагалі всієї демократії, вищою метою якої являється загальне благо, свобода та щастя всіх членів соціальної системи.

Отже, наводячи цей приклад, ми хочемо показати: люди лише тоді досягають великих успіхів і бажаних цілей, коли у всій своїй діяльності вони свідомо (або ж хоча би інтуїтивно) слідують принципам надсистеми та дотримуються її законів. Й чим сумлінніше і ретельніше вони це роблять — тим кращих та ефективних результатів досягають.

Який політичний режим

існує в Україні сьогодні?

Дуже складну загальносистемну ситуацію, у якій тепер знаходиться Україна, ми повинні прямо пов`язувати з масовим порушенням її теперішнім керівництвом надсистемних законів та принципів. Головним чином, це пов’язане з практичною відсутністю у нас будь-якої політичної демократії (навіть у якості «реальної демократії» західного типу), а також з існуванням тут і тепер такого специфічного політичного режиму, основою для якого є особлива форма пострадянської антидемократії з органічно притаманним їй «азіатським» способом організації суспільних відносин.

Досить повна, розгорнена та об’єктивна характеристика правлячого режиму, що усталився тепер в Україні, а також існуючого при ньому способа суспільних відносин (з наведенням великої кількості конкретних фактів та цифр), надається у книзі відомого українського політика, секретаря Ради з національної безпеки та оборони (РНБО) України Є.К.Марчука «Пять років української трагедії».

В книзі, зокрема, стверджується таке: «Замість суверенної та незалежної, демократичної, соціальної та правової держави в Україні побудоване дивне та жорстоке суспільство, де офіційно проголошені слова мають протилежний смисл, а державні дії — протилежний результат. Створення такого суспільства-антисвіту супроводжується його бурхливим просуванням у минуле» [21].

Зауважуючи, що тепер мільйони людей задають собі запитання про те, яке ж суспільство було побудоване в Україні і як його можна назвати та охарактеризувати, Є.К.Марчук пише наступне: «Така складність проблеми викликана тією обставиною, що тип суспільства, створений в Україні за роки «радикальних реформ», не можна віднести до жодного з відомих у історії типів». Після перерахування деяких соціально-економічних ознак нинішнього Українського суспільства, він проводить аналогію з суспільством государственно-монополистического капіталізму, яке існувало наприкінці XIX — початку XX століть, але тільки зорієнтованого на іноземний капітал [22].

Частково з такою аналогією, дійсно, можна погодитись. Проте, на нашу думку, вона теж не надає повного та вичерпного визначення того суспільного ладу, який утвердився в Україні за вісім років її незалежності. Думається, що при визначенні природи теперішнього політичного режиму, нам слідувало би спочатку виходити з найбільш характерних ознак самої української влади та способу її взаїмодії з суспільством та громадянами.

До таких ознак теперішнього правлячого режиму можна було б віднести наступне:

1) Практично повне і позазаконне усунення народу, як конституційного суб’єкта, від політичної влади і управління країною, відмежування та відособлення держави від суспільства, відірванність та прихованість політичного процесу від громадян.

2) Відсутність гласності, народного контролю і впливу, реальної відповідальності всіх державних органів, гілок влади та установ, їх функціонерів перед громадянами за власні дії і рішення, що ними приймаються.

3) Монополізація та концентрація практично всієї повноти влади в руках інституту Президента і виконавчої гілки влади.

4) Наявність складної та громіздкої, понадцентралізованої «лінійної вертикалі» виконавчої влади, структури та органи якої на всіх рівнях підпорядковуються лише главі держави, а їх керівництво призначається та звільняється безпосередньо ним самим.

5) Надмірне посилення виконавчої влади за рахунок цілеспрямованого послаблення та фактичного підкорення їй влад законодавчої та судової. Понадширокі законодавчі та інші повноваження виконавчої влади.

6) Монополізація та підпорядкування інтересам дуже вузького кола осіб, що володіють реальною владою в країні, майже всіх засобів масової інформації — так званої «четвертої влади».

7) Значна нерозвиненість політичної системи українського суспільства. Відсутність справжніх потужних опозиційних партій та рухів, що мали би дійсно виражати народні інтереси та виступати «фактором стримання» для державної, і, особливо, виконавчої влади^.

8) Вольові, жорсткі та директивні методи управління, пов’язані зі свавіллям, примусом та насильством по відношенню до підданих, думки та бажання (як, втім, і особиста доля, і навіть життя) яких мало кого цікавлять.

Засновуючись на вищеперелічених ознаках, можна зробити висновок, що у нашому випадку ми маємо справу з явно недемократичним режимом авторитарного типу. Проте, щоб називати теперішній політичний режим класичним авторитарним, у нас недостає невеличкої «дрібниці». А саме того, що при «звичайному», «усередкованому» авторитаризмі в суспільстві все ж таки зберігаються неконтрольовані режимом сфери суспільного життя. Держава також не втручається в економіку, на ділі заохочує розвиток ринкових механізмів та трудової активності населення. Вона створює умови для утворення середнього класу та надбання широкими верствами населення власності, нормально фінансує науку, народну освіту, культуру, оборону та охорону внутрішнього порядку. Окрім того, як відзначає дехто з політологів, «авторитарна влада характеризується високим рівнем економічної, політичної та правової компетентності, що дозволяє швидко та ефективно здійснювати реорганізацію суспільних структур та концентрувати зусилля на вирішенні найбільш важливих проблем» [23]. Оскільки всього цього у нас тепер немає, то ж і говорити про наявність в Україні авторитаризму класичного типу, очевидно, не доводиться.

Але також у нас немає зараз і достатніх підстав розглядати правлячий режим як типовий тоталітарний (або авторитарний режим у крайніх та найгірших його формах). Слідує відверто визнати, що він, як і будь-який тоталітарний режим, дійсно базується сьогодні на монополізації влади та пануванні «окремих», масованому державному насильстві по відношенню до суспільства і громадян, тотальному порушенні та ігноруванні державою і її функціонерами людських і громадянських прав, etc. Проте, по-перше, він досі ще не має власної ідеології особливого роду, яка б обгрунтовувала його «законне» право на абсолютне панування у даному суспільстві та була би обов’язковою для «сповідування» всіма громадянами. По-друге, у нас формально існує багатопартійність і нібито немає якоїсь єдиної «керівної та скеровуючої» правлячої політичної партії, котра дуже тісно зрослася з державним апаратом (хоча, зауважимо між іншим, неформально така «тіньова» та закрита партія, — «партія влади», або «вузьке коло», на чолі з Президентом, — в Україні все ж таки існує) .

Проте, визначені характерні ознаки тоталітаризму, у вигляді певної стійкої тенденції, вже досить виразно проявились у ході виборчої президентської кампанії восени цього року. Мається на увазі, насамперед, встановлення владою майже тотального контролю над українськими ЗМІ, цілеспрямоване маніпулювання інформацією та суспільною свідомістю, вороже відношення виконавчої влади до ідейних опонентів (а воно у чомусь вже межує з політичним терором), застосування проти них «брудних» технологій психологічної та інформаційної війни, протизаконне системне використання в інтересах одного кандидата можливостей державних органів управління та силових структур, масове залякування громадян, жорстка вимога до них про активну демонстрацію лояльності та «всенародної» підтримки правлячому режиму напередодні та під час проведення виборів…

Отже, тепер в Україні ми маємо справу з явно недемократичним режимом особливого роду, який одночасно має ознаки і авторитаризму, і тоталітаризму. Але володіє він тими й тими ознаками не у повному їх обсязі. Враховуючи ту обставину, що, об’єктивно, сьогодні розвиток українського політичного режиму йде у напрямку від більш або менш демократичного (яким він був у 1991 р.) до класичного тоталітарного, ми вважаємо цілком можливим визначити сучасний його стан як пaрa-тоталітарну олігархію, яка за певними своїми ознаками вже дуже нагадує феодальну монархію^.

Продовжуючи далі характеризувати теперішній державний лад та систему суспільних відносин в Україні, хотілося б декілька слів сказати про ту специфіку, яка його одночасно споріднює й відрізняє від попередньої радянської моделі тоталітаризму.

1) Насамперед, й тепер продовжують зберігаютися все оті ж насилля, антилюдяність, жорстокість, свавілля, несправедливість, лицемірство та брехня як головні методи здійснення державної політики. Це особливо виявляється у визнанні загальнолюдських і демократичних цінностей, цілей і принципів, прав і свобод громадян лише на словах та у Конституції. Тоді ж як на практиці державними інституціями та посадовими особами держави систематично здійснюється їх беззаконне порушення та зневажання.

2) Як і у часи радянського тоталітаризму, реальна політична влада у країні належить не Українському народу (формальному суверену), а «номенклатурі» — малочисельному пануючому класу вищої державної бюрократії. Але тепер вже вона дуже тісно зрослася з представниками кримінального світу та олігархами «тіньового» бізнесу.

3) Державне управління надзвичайно зацентралізоване, а життя суспільства зарегульоване та зарегламентоване всілякими законами та указами, положеннями та інструкціями навіть ще більше, ніж у колишньому СРСР. Розміри та розгалуженість бюрократичного апарату, число та штати різних міністерств та відомств, а також «силових» структур держави, включаючи податкові, набагато пеpевищують навіть радянські та занадто далекі від оптимальних^.

4) За роки української незалежності значно зріс ступінь політичної та економічної неволі народу, залежності громадян від держави та її бюрократичного апарату. Приналежність до «прихватизованих» деякими державної влади та сфери офіційної політики сьогодні перетворилась на найбільш прибутковий бізнес. На цій основі створена ціла система тотальної корупції та інших зловживань державного чиновництва і політиків.

5) Триває тотальне відчуження від власності (у тому числі й від основних засобів виробництва) переважної більшості громадян країни. Останні, до того ж, не мають аніякої реальної можливості придбати або накопичити цю власність. Між тим, колишня «загальнонародна» власність, в основному, вже незаконно та несправедливо приватизована представниками державної влади, політиками, т. зв. «олігархами» та їх родичами.

6) Як і раніше, практично вся додаткова вартість вилучається у громадян державою, а потім несправедливо переподілюється в інтересах небагатьох «окремих». Таким собі «нововведенням» тут є те, що тепер разом із нею (через специфічну систему податків та «лібералізованних» цін) державою також вилучається значна частина вартості необхідної, яка обов’зково мала би йти на відтворення «живої сили» та виробництва.

7) Як відомо, раніше в СРСР практично всіх громадян спеціально примушували працювати на державу-експлуататора. Особливою ж відмінністю «рабовласницької» політики нинішнього режиму є те, що тепер майже всі громадяни, фактично, позбавлені можливості нормально працювати та забезпечувати за рахунок цього своє існування. Новим та розповсюдженим в Україні явищем стало те, що працюючі громадяни протягом тривалого часу взагалі не отримують за свій труд аніякої грошової винагороди. Або ж їхня заробітна плата настільки мала, що аж ніяк не відповідає реальним життєвим потребам.

Автор не може погодитись з Є.К.Марчуком, коли він пише, що існуючий нині у Україні тип суспільства (а точніше — суспільних відносин) не можна віднести до жодного з відомих у історії типів. Навпаки, цей тип нам дуже добре відомий. Причому, не лише з книжок, але й з нашого власного історичного досвіду. Це — отой самий тип, який К.Маркс колись назвав «азіатським способом виробництва». Він, як тип державного ладу та спосіб організації соціальної взаємодії, має в історичній науці ще одне точне визначення — східний деспотизм.

Походячи від грецького слова despoteia — «необмежена влада» — поняття «деспотизм» (деспотія) визначає систему державного ладу, або форму правління, що характеризується надмірною централізацією і концентрацією влади в руках однієї особи, беззаконним свавіллям верховних правителів та підлеглих до них державних чиновників, а також безправним станом і незахищеністю від держави переважної більшості її підданих. Але ж саме це, об’єктивно, має на увазі й сам Є.К.Марчук, коли пише: «Виконавча влада взяла на себе функції обмеження та утисків прав і свобод громадян… До цього слід додати тотальну криміналізацію влади, економіки та суспільства в цілому, коли замість писаних цивілізованих законів діє тільки право сильного. Український транзит у морок минулого такий стрімкий і цілеспрямований, що в кожної нормальної людини з’являється страх за себе, своїх дітей і онуків, за долю своєї держави» [24].

Отже, важко тут ще щось додати до сказаного Є.К.Марчуком.

Демократична перспектива України

Для нас є цілком очевидним, що пануючий в Україні пара-тоталітарний, «східний» режим сам себе прирікає до вимирання. Хоча б вже тому, що він, у силу самої своєї недемократичної природи, не в змозі забезпечити ефективного функціонування та нормального розвитку нашого суспільства, яке є невід’ємною складовою частиною світової надсистеми. Тому і в самій Україні, й поза її межами надто вже багато існує тих, хто незацікавлений у існуванні та подальшому його зміцненні.

Отож, єдиною альтернативою існуючому політичному режиму й тим авторитарно-олігархічним «реформам», котрі ним тепер впроваджуються у нас, є лише одне. Й це — швидка заміна цього політичного режиму на справжній демократичний режим, а також реальна, всебічна, прискорена та повна демократизація українського суспільства^.

Тут, напевне, обов’язково слід сказати про методи, швидкість та якість тих грандіозних соціальних перетворень, котрі нам об’єктивно потрібно було б зробити, якщо ми дійсно дбаємо про пристойне майбутнє нашої України та своє власне життя. Як відомо, сьогодні поширена думка, що нам дуже потрібні т.зв. «радикальні ринкові реформи», які нібито не проводяться. Проте, мало хто замислюється над тим, що поняття «реформи» (якщо його вірно розуміти і вживати) насправді означає не що інше, як процес незначних та поверхових перетворень, які не змінюють головного — сутності існуючої системи, її системної якості. Отже, якщо при оцінці сучасної української ситуації ми будемо виходити із точного змісту поняття «реформи», то побачимо: парадоксальність її якраз і полягає у тому, що реформи в Україні все ж таки проводяться. Але cаме завдяки проведенню цих «радикальних реформ», що мають дуже специфічну спрямованість, ми всі опинились у тому дуже жахливому та важкому становищі, з якого, об’єктивно, є тепер лише один радикальний вихід [25].

Нажаль, деструктивний процес українського «транзиту у морок минулого», про який пише Є.К.Марчук, зайшов у нас вже дуже далеко. Так далеко, що, якщо навіть сьогодні раптом і стане проводиться дійсно прогресивне реформування суспільства, воно все одно буде неефективним та не принесе нам у кінцевому підсумку бажаних результатів. Адже, крім всіх наших інших величезних «бойових» втрат, за роки незалежності нами ще була бездарно змарнована маса дуже дорогого соціального часу. Але життя навколо нас, як відомо, не стоїть на місці. І от саме тоді, коли ми, українці, нині «переможно» рухаємось назад, «у морок минулого», стрімко деградуючи у своєму загальносистемному розвитку, — багато інших народів світу дуже швидко йдуть уперед та прогресивно розвиваються. То ж, для нас сьогодні існує цілком реальна загроза відстати у своєму історичному розвитку від цих народів назавжди.

Отже, щоб цього з нами не сталося, нам зараз вкрай необхідно негайно розпочати проводити в Україні не якісь поверхові або часткові реформаторські зміни, а дуже глибокі та якісні, реальні демократичні перетворення. Тобто, хочемо прямо сказати про те, що тепер перед нами гостро стоїть історичне завдання проведення справжньої і всеохоплюючоїсистемної революції. Вона за своїм характером має бути соціально-демократичною революцією, що спрямована на докорінну трансформацію існуючих у нас суспільних відносин та значне підвищення через це функціональної ефективності всієї української соціальної системи.

Тільки така революція, як процес швидких і радикальних перетворень суспільства, дозволить нам не тільки якомога скоріше вийти із нинішньої загальносистемної кризи, але й у короткий історичний термін досягнути рівня та динаміки розвитку найбільш розвинених та передових країн світу. Якраз з цією системною революцією ми пов’язуємо наші надії на серйозні якісні зміни та досягнення нашим суспільством значно кращого системного стану вже в недалекому майбутньому.

Системність нашої революції полягає, по-перше, у тому, що вона повинна проводитись в інтересах всієї української соціальної системи та кожного з її компонентів. По-друге, вона має розповсюдитись на всю соціальну систему «Україна», на всі сфери її життєдіяльності, всі її компоненти та структури, і навіть на спосіб взаємодії з усіма іншими системами, що нас оточують. По-третє, сама революція, як специфічна діяльність по проектуванню нової української соціальної системи, повинна мати системний та цілеспрямований, планомірний характер (але «планомірний», звичайно ж, лише до тої міри, до якої нам реально дозволяє зробити це її нелінійна природа).

Ми бачимо нову українську революцію, як революцію особливого роду.Вона має не деструктивну, а принципово конструктивну природу. Саме це визначає мирні та прогресивні цілі, задачі й засоби революції. Виходячи з цього, вона не руйнує бездумно та «до підвалин» все те, що маємо нині. Навпаки, ця революція приводить у доцільний та розумний порядок, по-новому організує та удосконалює існуючу соціальну структуру, будуючи паралельно старому «антисвіту» нове українське суспільство. Вона, як Молодість, приймає з ослабілих рук старого та одряхлілого соціального ладу історичну естафету з тим, щоб з новими силами та ентузіазмом понести її далі у наше краще майбутнє.

Основною провідною метою цієї революції, як і революції Ісуса Христа, має виступати таке внутрішнє (тобто якісне, суттєве) самооновлення та самовдосконалення всієї української соціальної системи, яке б дозволило їй почати функціонувати згідно до законів та принципів Суперсистеми. Тільки таким чином Україна зможе стати динамічною, у максимально можливому ступені ефективною системою, що стане стабільно й прогресивно розвиватись.

Як відомо, об’єктивним показником прогресивного розвитку систем виступає безперервне та поступове розширення їх ступенів свободи та функціональних можливостей. Виходячи з цього, однією з найперших цілей загальносистемної революції повинне являтися цілеспрямоване та свідоме звільнення нашої надсистеми та всіх її компонентів від всяких штучних перешкод, завад та обмежень. Всебічна турбота про створення найсприятливіших умов для вільного та спонтанного функціонування і розвитку нашої системи, всіх її компонентів, а також про постійне підвищення їхньої ефективності, повинна стати найголовнішої метою діяльності та найважливішим функціональним обов’язком принципово нової підсистеми соціального управління, яка має бути створена в результаті цієї революції.

Цілісна система революційних перетворень включає до себе три головні революції-підсистеми, які проводяться одночасно та взаємно обумовлено у трьох самих важливих сферах життя суспільства: політичній, соціально-економічній та духовно-інтелектуальній (світоглядній, культурній та інформаційній ). Підкоряючись загальній провідній меті всієї революції, кожна з них, у свою чергу, має власну систему цілей та завдань.

Загально відоме, що всяка політична революція завжди має вирішувати питання про владу. Тому головними завданнями нашої політичної революції повинні являтись такі:

1. Корінне вирішення проблеми влади на користь всього Українського народу, який (згідно, до речі, з діючою Конституції) з об’єкта влади має насправді перетворитись на її активно діючого суб’єкта.

2. Обов’язково слідує створити спеціальні політичні, юридичні та організаційні засоби для надійного забезпечення здійснення народом своєї суверенної влади, для захисту демократичного ладу, суспільства і громадян від несправедливих і протиправних зазіхань будь-яких потенційних узурпаторів.

3. Має статися комплексна, якісна та повна трансформація всієї української системи соціального управління, включаючи всі гілки та інституції державної влади, а також підсистему місцевого самоуправління.

Особливим завданням тут є проведення швидкої демократизації, «роздержавлення», децентралізації та дебюрократизації управління («антибюрократична революція»). Систему державної влади потрібно змінити саме таким чином, щоб її діяльність надалі набула максимальної ефективності. Щоб вона стала дійсно потрібною і корисною всьому нашому народу та кожному українському громадянинові.

Загальні цілі соціально-економічної революції зараз бачаться такими:

1. Безумовна і цілеспрямована ліквідація тих суспільних відносин, що засновані на експлуатації, економічному або позаекономічному примусі будь-кого будь-ким.

2. Послідовне перетворенння всіх українських громадян з «державних рабів» на вільних, економічно незалежних та заможних власників. Й насамперед — вільних власників результатів своєї власної праці^. Саме вони, ці результати, є дійсною приватною власністю, яка не повинна несправедливо привласнюватись іншими шляхом використання ними насилля, в тому числі за допомогою апарату держави та офіційного права прийняття будь-яких державних законів чи рішень.

Економічні свобода і незалежність кожної людської особи — це той необхідний фундамент, на котрому неодмінно має засновуватись її політична і духовна свобода, а також майбутня українська демократія.

Духовно-інтелектуальна і культурна революція неодмінно має дещо випереджати дві інші^**. Вона вирішує завдання створення найсприятливіших умов для вільного та всебічного внутрішнього розвитку кожної людської особистості, для повної реалізації нею своїх творчих і продуктивних здібностей. Особливим та дуже важливим її завданням є інтенсивне та прогресивне самооновлення світогляду та свідомості українців, утвердження у нашому суспільстві нової демократичної індивідуальної та соціальної культури — мислення, поведінки, спілкування,etc.

Рушійною силою нашої демократичної революції спочатку мала би виступити соціально найактивніша частина Українського народу, яку складають патріотично свідомі, духовно-морально розвинуті, заповзятливі, внутрішньо вільні та самодостатні особистості. Вони неодмінно мають бути ідейно, політично та організаційно об’єднаними на засадах усвідомлених ними загальносистемних (або надсистемних) інтересів та цілей, а також спільного соціально-політичного ідеалу, основу якого укладають одвічні гуманістичні принципи: Свобода, Справедливість, Рівність, Мир, Труд, Братерство та Щастя всіх людей [26].

Проводячи всебічну та глибоку демократизацію нашого суспільства, ми обов’язково повинні розробити генеральний проект наших прогресивних перетворень та вибрати для них певну базову модель. Автор вважає, що у якості такого вихідного зразку сьогодні для нас більше за все підходить американська модель демократичного устрою суспільства, як одна з найбільш ефективних. Вона, проте, об’єктивно не позбавлена певних недоліків. Тому ця модель обов’язково має бути нами ретельно допрацьована та удосконалена з використанням кращього досвіду інших світових демократій, а також на основі наших власних демократичних традицій.

Окрім того, вже на етапі проектування нової моделі української демократії, ми одразу ж повинні орієнтуватись не на сьогодняшній, а на майбутній стан нашої надсистеми — земного людства, а також на провідну мету його розвитку, яка нам в цілому відома. Отож, якщо при закладці фундаменту нашої майбутньої демократії ми одразу ж застосуємо найпрогресивніші принципи та найбільш перспективну модель соціальної організації, оберемо вірні методи дій, що будуть повністю адекватними нашій меті, — ми обов’язково зможемо (навіть не дивлячись на значне відставання від багатьох інших країн світу, що об’єктивно існує тепер) вийти таким чином у, так би мовити, «історичний гіперпростір» і, швидко просуваючись ним уперед, значно скоротити час нашої подорожі до нашої ж демократичної перспективи.

Замість епілогу

Автор добре розуміє, як важко буває будь-якій соціальній системі швидко і якісно перебудовувати себе на новий лад. І особливо це стосується такої соціальної системи, якою є сучасна Україна, яка швидко регресує та деградує. Тому він вважає за свій громадянський обов’язок поділитись деякими думками з цього приводу. З тим, щоб можна було би полегшити й оптимізувати процес соціальних перетворень, а також запобігти різного роду втрат і помилок, які в таких випадках стають просто неминучими.Думки, що приводяться нижче, безпосередньо стосуються основних принципових підходів до системної перебудови України, в тому числі й її підсистеми управлінння, як вони бачаться у світлі проблеми, котра розглядається нами.

1. Отож, в першу чергу керівництву України потрібно було би самому рішуче змінити власні авторитарні філософію, культуру, цілі і методи управліня на справді демократичні. Лише тоді воно зможе почати щось реально змінювати в суспільстві до кращого та стане справжньою українською системою управління.

2. Будь-якая посадова влада, що встановлюється людьми, об’єктивнозобов’язана строго підкорятися і служити своїй надсистемі, котру уособлює народ (або нація, що, в принципі, є одним і тим же). Вона повинна не заважати народу вільно і спонтанно функціонувати та розвиватись у відповідності до його цільової функції. Оскільки в реальності народ, якнадсистема, самоорганізуючись і самозберігаючись, самостійно здійснює розосереджене управління самим собою через процеси взаємодії власних компонентів, найголовнішим і найважливішим завданням всякої системи соціального управління є всіляке сприяння вільному та раціональному перебігу цих процесів. Саме у цьому полягає й справжнє мистецтво, йдійсна мета системного управління.

3. При проведенні будь-яких системних перетворень, і особливо у галузі управління, щоб досягти у них успіху, необхідно строго керуватись надсистемними інтересами й цілями, а також засновуватись на трьох основних принципах: простоти, функціональності, ефективності (корисності). Завжди слідує пам’ятати, що надмірна централізація, збільшення кількості компонентів і ускладнення структури держапарату, розширення його керівних функцій та «лінейного» впливу на суспільство, — це помилковий і регресивний шлях, на якому ніколи не можна досягти підвищення ефективності соціальної системи і управління нею. Тут, навпаки, треба йти через «роздержавлення» — децентралізацію, дерегуляцію, дебюрократизацію, «відмирання» й спрощення управлінського апарату, цілеспрямоване і свідоме підвищення ступенів свободи і функціональних можливостей всіх системних компонентів, а також через послідовне їх залучення до безпосередньої участі у процесах управління. Ось той вірний шлях перетворень, що відповідає загальній прогресивній тенденції соціального розвитку всього людства.

4. Оптимальним для всякої соціальної системи являється наявність у неї підсистеми управління, що складається не більше, ніж із трьох рівней: базового (нижнього), координуючого (середнього) і загального (вищого). Для нашої країни це будуть рівні, — місцевий (населений пункт), регіональний (область) і загальнодержавний. Кількість основних функцій, а також компонентів всякої гілки чи органу управління має відповідати природній закономірності «7±2». Необхідно також слідувати правилу: одна посада — одна функція. В іншому разі, у міру зростання числа компонентів та їх функціональної нагрузки, ефективність всякого органу управління неодмінно буде падати.

5. Будь-якій системі й кожному з її компонентів для забезпечення нормальної життєдіяльності та розвитку постійно необхідні системні субстрати у вигляді речовини, енергії, інформації. Їх обсяг та якість у кожну конкретну одиницю часу мають бути не лише об’єктивно достатніми, але й декілька перевищувати поточні потреби у них, що необхідно для створення певних резервів. Нині ж в Україні існує дуже серьозна проблема, яка пов’язана з гострою нехваткою необхідних субстратів. Як у надсистеми в цілому, так і у переважного числа її компонентів. Це породжує величезну кількість інших дуже складних соціальних, економічних і політичних проблем. Тому зараз (якщо дійсно керуватись вищими надсистемними інтересами й цілями України, а не лише приватними цілями й інтересами її держапарату) слідує негайно й суттєво змінити всю діючу систему оподваткування. Фактично, мова іде про невідкладне і термінове проведення радикальної податкової революції, що мала би змінити не лише якісь розміри чи методи, але й саму філософію та цілі оподаткування у відповідності до тих рекомендацій, котрі вже надавались нами раніше[27].

Автор вважає, що катастрофічну загальносистемну ситуацію в Україні, яка існує сьогодні, в принципі, можна було би значно поліпшити вже у найближчі декілька місяців. Одначе для цього необхідні, як мінімум, дві головні умови. Перше — це наявність у нинішнього керівництва країни правильного системного розуміння й підходу до вирішення актуальних суспільних проблем, певної політичної волі та бажання дійсно змінити ситуацію до кращого. Друге — це поява відповідної волі, бажання, а також активних конструктивних дій у нашого народу. Тому, що ані Президент, ані уряд, ані Верховна Рада, ані партії (навіть всі разом взяті), а саме весь Український народ, як єдине ціле, об’єктивно є тією цілісною, потужною, самоорганізованою, самокерованою, творчою, сукупною надсистемною силою, котра дійсно здатна реально втілювати у життя будь-які позитивні перетворення. Отож, думається, що допомогти нашому народові в усвідомленні цієї великої істини про його дуже важливу історичну роль та справжнє місце у світі, пробудити його могутню і творчу надсистемну потенцію, а також направити її у дійсно конструктивне, розбудовче русло — це є тепер найголовнішим завданням для будь-якого свідомого українського патріота і справжнього демократа.

14 грудня 1999 р.

Харків

Література

1. Политологический словарь. / Под ред. В.И.Астаховой и М.И.Панова. — Х.: Прапор, 1977. — С.50.

2. Политология: Энциклопедический словарь. / Общ.ред. и сост. Ю.И.Аверьянов.— М.: Изд. Моск. коммерч. ун-та, 1993. — С.92.

3. Афанасьев В.Г. Системность и общество. — М.: Политиздат. — С.27.

4. В.В.Дружинин, Д.С.Конторов, М.Д.Конторов. Введение в теорию конфликта. — М: Радио и связь, 1989. — С.97.

5. Там само. — С.120.

6. Там само. — С.70, 127.

7. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. — М.: Выс.шк.., 1981. — С.43-44.

8. Дионисий Ареопагит. Божественные имена. / В сб.: Мистическое богословие.— К., 1991. — С.90-92.

9. Там само.— С.76-77.

10. Там само.— С.84 — 85.

11. Дионисий Ареопагит. Мистическое богословие. / В сб.: Мистическое богословие.— С.9.

12. Алексеев Н. Идея «земного града» в христианском вероучении. // Путь. — 1926, №5, октябрь-ноябрь. — С.23.

13. Аристотель. Политика. — Соч. в 4-х т.- Т.4.- М.: Наука, 1983. — С.570-571.

14. Там само. — С.572.

15. Там само.— С.516.

16. Введение в политологию: Наука о политике. / Под общ. ред. Н.И.Горлача и Г.Т.Головченко. — В 2-х т. — Т.2. — Х., 1995. — С.98.

17. Краткий психологический словарь. / Сост. Л.А.Карпенко; Под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. — М.: Политиздат, 1985. — С.6, 162-163, 343.

18. Дружинин В.В., Конторов Д.С., Конторов М.Д. Введение в теорию конфликта. — С.23.

19. Афанасьев В.Г.— С.118.

20. Цит. по: Как добиться успеха: Практические советы деловым людям. / Сост. В.Е.Хруцкий. — М.: Республика, 1991. — С.52-54.

21. Марчук Є.К. П’ять років української трагедії.— К.: ХНС, 1999. — С.12.

22. Там само. — С.13.

23. Введение в политологию: Наука о политике.— С.92-93.

24. Марчук Є.К. П’ять років української трагедії — С.14.

25. Білецький О.В. Реформи чи революція: Яких саме змін потребує Україна сьогодні? // Шлях до Нової України. — Х, 2000. — С.38-43.

26. Білецький О.В. Нова Україна: якою їй бути? (Про новий соціально-політичний ідеал). — Х., 2000. — 36 с.

27. Белецкий А.В. Снова о «тени», или информация к размышлению воинственных тенеборцев. // Вестник Международного славянского университета (Харьков).— Т.2, № 1, 1999. — С.12-16.

Copyright © A.Beletsky, 1999

Як гарну ілюстрацію до сказаного тут можна навести наступний фрагмент із бесіди Карлоса Кастанеди зі своїм вчителем доном Хуаном: «Дон Хуан окинув мене поглядом з серьозним виразом на обличчі.

— Я вже казав тобі, що це зачарований світ, — промовив він. — сили, які керують людьми, є непередбачуваними, дуже страшними, одначе й величними. Тут є на що подивитись.

Він припинив говорити і знову подивився на мене. Він, здавалось, збирався щось сказати мені ще, але передумав і посміхнувся.

— Невже ж є щось, що керує нами? — запитав я.

— Зрозуміло, існують сили, котрі ведуть нас.

— Чи можешь ти їх описати?

— Ні, не можу. Хіба що назвати їх «силами», «духами», «вітрами» або ж чим завгодно, що схоже на це» (Кастанеда К. Подорож до Ікстлану, гл.9).

 Лао-цзи таким чином описує Дао: «Дивлюсь на Нього і не бачу, а тому називаю його невидимим. Слухаю Його і не чую, тому називаю Його нечутним. Намагаюсь ухватити його та не досягаю, тому називаю Його найдрібнішим. Не треба пpагнути пізнати про джерело Його, тому що Це — єдино. Вгорі Воно не освітлене. Внизу Воно не затемнене. Воно нескінченне та не може бути назване. Воно знову повертається до небуття. Та ось називаю Його формою без форм, образом без істоти. Тому називаю Його неясним та туманним. Зустрічаюсь з Ним та не бачу обличчя Його. Слідую за Ним і не бачу спини Його (п. 14). А також: «Ось Річ, що у хаосі виникла, що раніше неба та землі народилася! О беззвучна! О позбавлена форми! Одиноко стоїть Вона та не змінюється. Всюди діє та не має перешкод. Її можна вважати Матір’ю Піднебесної. Я не знаю Її ім’я. Визначаючи ієроглифом, назову Її Дао…» (п. 25).

 До таємної мудрості Божої, про яку тут говорить ап.Павло, безумовно, належать знання про «феномен надсистемності» і розподілення загальної цільової функції серед компонентів надсистеми. Так, у своєму «Першому посланні до коринтян» апостол навіть поміщає особливий розділ (12:1-31), у якому він спеціально і досить докладно торкається саме цієї проблеми.

 Див.: Білецький О.В. Нова Україна: Якою їй бути? Про новий суспільно-політичний ідеал. — Х., 2000. — 36 с.

 До речі, cаме такий термін — «еклесія» — застосовується у стародавніх рукописах Нового Заповіту при згадуваннях про ранні християнські громади. Термін «церков», що використовується нині, приходить йому на зміну пізніше.

 До цього можна додати, що автор «Апокаліпсісу» прямо пише про суворе покарання, яке неминуче чекає на всякого, хто визнає над собою беззаконну владу царя-Антихриста: «той питиме з вина Божого гніву, вина незмішаного в чаші гніву Його, і буде мучений в огні й сірці…» (Апок. — 14: 8-11).

 У цій роботі термін «авторитаризм» більше вживається у смислі «антидемократія».

 Субординація (від лат. sub — під, після; ordinatio — упорядкування) — «зв’язок, при якому більшість елементів системи не є самостійною, а визначається іншими її елементами, підпорядковуються їм» (Філософський словник. / За ред. В.І.Шинкарука. — К., 1973. — С.241).

 «Авторитарне лідерство в управлінні фірмою, — пише відомий американський фахівець у галузі політичної теорії Роберт А.Даль, — зберігає багато практичних пороків авторитарного лідерства в управ-лінні державою. На одному полюсі авторитарні лідери подавляють критику та своїх противників, втрачають підтримку кращих умів і, із-за відсутності дієвих засобів контролю за їх рішеннями, розроб-ляють та проводять політику, що веде до поразки… На іншому полюсі лідери, які користуються строго ієрархічною владою, не мають можливості належним чином усвідомити, що робоча сила — це найбільш цінний ресурс для досягнення продуктивності і росту, для іноваційного процесу. Оскільки відокрем-ленність авторитарного лідерства фірми (як і держави — О.Б.) поєднується з бюрократизацією, опорою на технічний аналіз, настійливістю у прагненні задовільняти абстрактним критеріям оцінки своєї діяльності і переслідуванням короткострокових вигод у цілях підвищення своєї репутації, окладів і премій вищіх посадових осіб, ортодоксальна ієрархічна система управління американських фірм перевертається на рецепт економічного спаду» (Даль Р.А. Введение в экономическую демократию. — М.: Наука, 1991.— С.113).

 У цьому плані дуже цікава, на наш погляд, думка Е.Фромма, котрий прямо пов’язує авторитаризм, як антипод демократії, із садомазохистським типом людської особистості. Зокрема, він пише: «оскільки поняття «садистсько-мазохистський» має відношення до збочень та неврозів, ми вважаємо за краще вживати по відношенню до характеру термін не «садомазохистський», а «авторитарний», особливо у тих випадках, коли мова йде не про неврози, а про цілком здорових людей. Це визначення повністю є виправданим і логічним, тому що особа садомазохистського характеру завжди визначається особливим відношенням до влади. Така людина виказує своє захоплення владою та прагне отримати залежність від неї, але разом з тим вона бажає сама стати цією владою і панувати над іншими». Фромм також вказує, що «основна сутність садизму — насолода власним цілковитим пануванням і владою над іншою людиною або ж іншою живою істотою» (Фромм Э. Бегство от свободы; Человек для себя.— Мн.: Попурри, 1998.— С. 204-205, 196).

 Координація (від лат. со, сum — з, разом) — «зв’язок, при якому елементи мають самостійне значення і залежність між ними суто зовнішня» (Філософський словник. / За ред. В.І.Шинкарука. — С.241).

 Як відомо, загальна кількість членів всіх українських політичних партій, разом узятих, не перевищує сьогодні 2-х відсотків від кількості всього населення країни. Зауважимо, що тільки це вже є дуже серьозним аргументом проти проведення виборів до Верховної Ради за партійними списками…

 Пара-тоталітарний — утворено від двух слів: грець. para — біля, навколо і лат. totalis — весь, цілий, повний. Монархія (від грець. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, при якій верховна державна влада зосереджена в руках одного голови держави — монарха.

 Наприклад, в інтерв’ю газеті «День» (№228 (765) від 9 жовтня 1999 р. — С.1) Повноважний Посол Канади в Україні Д.Фрейзер зауважив з цієї нагоди таке: «В Україне зараз 87 міністрів. Багато західних країн обходяться кількістю менше третини».

 Спеціально хочемо підкреслити, що мова тут іде про необхідність швидкої і радикальної заміни не якихось певних окремих осіб чи інших системних компонентів, а саме про зміну всієї системної якості режиму, про реальне встановлення в Україні нової і прогресивної системи суспільних відносин.

 Автор у цьому питанні цілком згоден з Е.Фроммом, який у «Втечі від свободи» пише, що «сила всякої особистості у її діяльності. Пряме володіння чимось не надає сил, і не так важно, чи мова йде про матеріальні блага або ж про психічні здібності почувати та мислити. Безпосереднє привласнення якихось предметів, сліпе маніпулювання ними теж не надає особистості сил; тобто, якщо ми чимось володіємо, воно не стає нашим лише тому, що ми ним володіємо. Дійсно своїм можна назвати тільки те, що безпосередньо являється продуктом власної творчої діяльності або те, з чим ми цією діяльністю пов’язані» (Фромм Э. Указ. соч.— С.321-322).

*^* Аналізуючи соціально-політичні ідеї К.Юнга, відомий американський психолог-аналітик В.Одайник цілком слушно зауважує: «Неможливо відмінити на землі старий лад і запровадити на планеті мир і братерство за допомогою пропаганди та соціальної інженерії, дорівно як неможна це здійснити і за допомогою революцій — політичних, економічних чи гуманітарних. Революції спочатку мають проходити всередині індивиду, і немає ніякого сенсу вести розмови про мир всередині суспільства та про мир між народами до тих пір, поки окремі індивіди не досягнуть хоча би краплі свідомої злагоди між силами власної душі, які ворожують» (Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи К.Г.Юнга. / Пер. с англ. К.Бутырина..— СПб: Ювента, 1996. — С.124).