Колись щодо кліпу «Тартака» «Не Кажучи Нікому», у якому порушено тему Української повстанської армії, у мене була дискусія з одним програмним директором музичного телеканалу. Він сказав, що їхній канал політичних кліпів не показує. Тоді я здивувався… Яка ж там політика? Там же чистий патріотизм! Мені відповіли, що в нашій країні – це політика…

Водночас той телеканал показував кліпи політичної та соціальної тематики західних гуртів. Того самого Linkin Park, або System Of A Down. Аргумент медіакерівника був залізний: «В Україні мало хто розуміє, про що вони співають». Виходить, англійською співати можна, а українською – ні… А раптом зрозуміють?.. До речі, на іншому телеканалі стосовно цього самого кліпу сказали, що це чиста провокація, але раз у рік на свято його все ж таки можуть показати…

Сьогодні більшість українських радіостанцій надають перевагу «фоновому формату». Які критерії відбору? Перший – музика має не навантажувати. Другий – вона не повинна притягувати особливої уваги до себе ані аранжуванням, ані змістом. Тож тексти пісень мусять бути максимально простими, а то й примітивними. Радійників можна зрозуміти! Навіщо ризикувати, випускаючи в ефір ті чи ті «проблемні» пісні? Краще мати перевірений продукт. А надто тому, що український слухач зовсім невибагливий – він з’їсть усе, або майже все, що зготували на медійній кухні…

Торік, бувши в Аргентині, я часто слухав там радіо. У цій країні, як і в інших, крім нашої, багато вузькоспеціалізованих радіостанцій. Були ті, які крутили важку музику, латиноамериканську, класичну, просто світові хіти… Але я звернув увагу – хоч би яка радіостанція звучала, музика мені подобалась.

Про Україну, перемикаючи радіохвилі, я, на жаль, такого сказати не можу… Ми програємо Аргентині! Україна лишається постколоніальною країною. І в музиці, хоч як це прикро, також. У певні моменти у громадян з’являється інтерес до всього українського, а значить і до сучасної української музики. Але цей інтерес дуже швидко гаситься. Чому? Багато різних чинників. Але, можливо, частково й тому, що люди, які беруться популяризувати все українське, часто роблять це досить недолуго й примітивно.

Соціальна складова у музиці – один із факторів впливу на свідомість, на виховання молодого покоління. І ця складова має обов’язково бути наявна як в Україні, так і в усьому світі. Наші проблеми так чи так пов’язані зі світовими. Через музику можна достукатися до сучасної, іноді закритої у власному коконі, молодої людини. Подивіться навколо – ви побачите школярів і студентів, які з навушниками ходять містом… Вони з ними в метро, у парках, у магазинах, у кафе, на лекціях… І саме через ці навушники, через музику, яка йде з них, вони сприймають сьогоднішній світ.

Останнім часом, наприклад, «Ляпис Трубецкой» або Noize MC привернули увагу до себе й зацікавили аудиторію значною мірою саме через те, що порушують певні соціальні питання у своїх піснях. І в нас є маловідомі широкому загалу виконавці, які мають у своєму репертуарі пісні з гострими темами. Деякі з них стають більш-менш популярними, зокрема й на теренах інтернету. Можливо, пригадуєте, який інтерес у мережі пару років тому викликала пісня «І у нашому селі є БЮТ»?.. А як співали «Веселі, брате, часи настали» «Океану Ельзи»?! Її досить часто крутили по радіо. Свого часу резонансними виявилися пісні «Скрябіна» «Кинули» або «Люди, як кораблі». І зараз з’являються нові гостро соціальні пісні, але пробитися до ефіру їм стає дедалі важче.