Загальновідомо що діяти на упередження проблем й негараздів є ознакою мудрости й переймання майбутнім. Не мені першому доводиться констатувати непритаманну цивілізованому суспільству дійсність: для більшості можновладців й посадовців владний Олімп перетворився в нагоду коштом державного бюджету “розкручувати” (точніше брутальним і нахабним чином врізатись в пам"ять) власні, не гідні анінайменшої пошани персони, та створені під власне ім"я політико-економічні середовища.

Божевільний гін за новітніми, недоступними навіть вибагливому західному споживачеві здобутками в царині розваг та побутового добробуту, змусив остаточно зачерствіти їхні душі. Наhод (іменем котрого вони аргументують кожен свій вчинок) — потрактовується як знаряддя втілення в життя їхніх злочинних забаганок. Але ігнорація проблеми жодним чином не свідчить про її відсутність. Доречною буде аналогія з хворобою тіла. Мазохістське прагнення “перетерпіти біль”, й ненадання своєчасної медичної допомоги, спричинить розростання до загрозливих здоров"ю і навіть життю розмірів. Нинішні негаразди й геть не заздрісне буття зайвий раз переконують в істині цих далеко невтішних тез.

Запопадливе запобігання перед грошовитими транснаціональними потугами, та свідоме заплющення очей не недоліки й негаразди, вже відгукуються нам безробіттям, падінням рівня добробуту, масовою втечею за кордон, недовірою до владних структур, й як наслідок — перевагою смертності над народжуваністю.

Вурдулацькі методи збору податків з підприємців не рятують систему від закономірного загнивання, а її адептів від морального розкладу. Єдиний порятунок - безугавні, й щораз більші інвестиції. Це зайве свідчення безхребетності нинішньої влади, та її цілком антинаціональної суті. Не їм і не їхнім нащадкам доведеться сплачувати борги й відсотки.

Поза увагою політологів й громадскості залишається й той факт, що кожна позика супроводжується й кількома параграфами політичних вимог, котрі можновладці з лакейською настирністю втілюють в життя. Одна з них - “поборення всіх без вийнятку ознак ксенофобії й нетолерації за расовою, релігійною, національною й мовною ознаками”. Згадане запопадливе запобігання перед транснаціональними колами, зобов"язує їх з піною на вустах рапортувати про дійсно-таки жорстоке поборення всього, що залишається поза межами їхнього унапрямлення та контролю.

Без нашої згоди нам безальтернативно (задля брехливого симулювання існування демократії) відвели роль формальних статистів-виборців. Чинні прояви патріотизму потрактовують як “неповагу до потреб та прав меншин”, а на згадку про їхню протиприродність й штучність накладено найсуворіше табу. Водночас, зумисне деформоване й штучно спотворене трактування демократії (загал примусили асоціювати її з нахабною й необмеженою вседозволеністю), уможливлює безперешкодне функціонування в Криму мусульманських екстремістів, буйний квіт в великих містах національних кримінальних угруповань, безперешкодну торгівлю нелегальними мігрантами контробандним крамом, а позбавлений змоги належним чином прогодувати себе й родину українець вимушений виживати (саме виживати а не жити) в нинішніх складних й незаздрісних умовах.

Мусимо визнати, що нерадісні реалії багатьох провокують до свідомого порушення заповіджених Творцем, й витворених людством й державою норм, законів й приписів. Я жодним чином не берусь виправдовувати скиглячих (коли щиро, а коли й лицемірно проте показово) й нарікаючих на відсутність праці з належною й гідною для прожиття оплатою крадіїв й грабіжників. Народна мудрість “ліпше бути окраденому аніж злодієм” та Божа Заповідь “не вкради”, для більшості українців є надійною перепоною від перетину межі за котрою відвіку шановані чесноти сприймаються в збоченому, й цілковито протилежному значенні. Попри один з найвищих (і не лише в Європі, а світі) відсотків від загальної кількості населення засуджених та ”конфліктуючих з законом”, українці не здеградували на радість недоброзичливцям остаточно. Сумне тому підтвердження — жахлива кількість жебраків. Зневірившись в пошуках правди, втомившись очікувати обіцяне “налагодження внутрішньої ситуації”, нащадки славних і чубатих запорожців визбірують на узбіччях битих шляхів копійки, й ховаються від реалій буття в алкогольній нірвані. Різати один-одному горлянки задля привласнення створеного працею ближніх майно (принаймні поки-що) ніхто не вважає ознакою героїзму.

Українці так і не стали законодавцями мод в злодійській царині. Переважна більшість нинішньої, відверто паразитуючої на тілі нашого народу кримінальної еліти (“узаконені крадії” рос. “вори в законе”) є вихідцями з Кавказу. Жодним чином не ставлю перед собою за мету принизити й виставити в негативному світлі нарід котрий подарував світові Костянтина Гамзахурдіа, Шота Руставелі та Чабуа Аміреджибі. Проте факт лишається фактом. Аби зрозуміти причини ідеалізації розбишацьких та крадійських традицій в кавказькому регіоні, варто дослідити його історичне минуле й географічне розташування. Кам"янистий й неродючий грунт, брак прісної води, а головне безугавні наскоки войовничих сусідів, провокували до адекватної на дії нападників реакції. Кровна помства й збройне заволодіння чужою отарою баранів й овечок перетворились в форму й засіб виживання.

Співплемінники вчинивших такі дії не засуджували. Проте наголошую ще раз: це жодним чином не свідчить про цілковиту деградацію й сприйняття аномалії як норму. Драконівські (як для цивілізованого світу) але цілковито виправдані й вкрай необхідні методи поборення нинішнього організованого крадійського руху в Грузії режимом Саакашвілі, зайве тому, й як на мене, гідне запровадження й в Україні свідчення. Попри нетолерацію більшості його вчинків й поглядів, щиро зичу йому суцільних гараздів на цій вкрай нелегкій ниві. Водночас, з сумом й болем мушу константувати що нинішні українські реалії є плідним грунтом для проростання цілком не притаманних для автохтонів збочень. Аби не бути голослівним, дозволю собі засмутити вас конкретними прикладами. Ніщо не перешкоджає перевірити чи відповідають факти про котрі оповім нижче дійсності.

Приклад перший. Норми кримінального світу (“поняття”) вимагають від його чільників активної діяльності в закладах пенітенціарної системи. Cвідчу, що в часі перебування під вартою за сфальсифікованими звинуваченнями (в період з травня по грудень 2007р.), весь тюремний рух Київського слідчого ізолятору (Лук"янівської в"язниці) унапрямлювала трійця грузинів “крадіїв в законі”, Каха, Резо, й Спартак. Ще один кандидат на “коронування” Зураб, “наглідав” за лікарняним відділенням. (Доречі, факт утримання арештанта в камері для хворих, жодним чином не свідчить про наявність в нього хвороби.)

Окрема мова про адміністрацію СІЗО, котра (зрозуміло що за неабияку матеріальну винагороду) надавала крадіям змогу пересуватись з камери в камеру, вирішувати спірні питання (“розводити рамси”) й конфліктні ситуації, давати вказівки підконтрольним кримінальникам стосовно дій і поведінки або реакції на події, збирати “крадійський” й “людський” “общак” (загальну касу), й самостійно вирішували куди витрачати зібрані кошти. В моїй присутності Каха показовою для оточуючих проте невживаною серед цивілізованих людей лайкою змусив замовкнути наглядача котрий намагався перешкодити його співплемінникові перегукуватись з утримуваними в інших камерах арештантами.

Приклад другий. В червні 2007р., вироком Печерського районнного суду м.Києва, до одного року позбавлення волі був засуджений громадянин Грузії Сабахташвілі Торніке Михайлович 1981р.н. Досудове розслідування й прокуратура звинуватили його в пограбуванні (ст.186 ч.2) Карного Кодексу України. Пояснення дані в КК свідчать, що “грабіж — це відкрите викрадення чужого майна в присутності власника або інших осіб, які усвідомлюють вчинення викрадення”, а кара за вчинення цих дій передбачає покарання у вигляді позбавлення волі терміном від чотирьох до шести років. Логічним і доречним буде запитання: якими міркуваннями керувався суд, караючи таким мізерним терміном грабіжника? Чинне законодавство (стаття 69 КК), дозволяє з-за певних пом"якшуючих обставин карати терміном позбавлення волі нижчим, ніж передбачено статтями КК. Судячи з розповідей Торніке-батоно (а мені протягом двох місяців, з травня по липень 2007р. “насолоджуватись” його сусідством в камері №13 Київського слідчого ізолятору), задля зібрання “вагомих підстав й аргументів”, його рідними було затрачено близько шести тисяч доларів США. Сабахташвілі не соромився й не боявся оповідати, що грузинська діаспора відразу “знайшла спільну мову” з працівниками відділу карного розшуку й слідчим, а згодом судом й прокуратурою. В часі утримання в СІЗО нащадок зухвалиих абреків отримав київську реєстрацію, а до матеріалів кримінальної справи було долучено довідку про наявність більше десятку хвороб (серед них цукровий діабет, цироз печінки, гепатит С, й ін.). Досудове розслідування й суд затягнулись більше ніж на вісім місяців, а після винесення вироку, його довгий час не переводили до камери засуджених. Воно й зрозуміло: в камері для підслідних утримувані частіше отримують харчові передачі, й Торніке активно закликаючи підтримувати “крадійські традиції”, вигравав в азартних іграх (переважно в заляканих сільських простаків) вислані рідними ковбаси, огірки й цибулю.

Довідавшись про мої переконання, він дозволив собі відвертість, й сьорбаючи чефір вголос розмірковував: Ви хахли самі винні: у вас тут все продається. І земля, і судді, і міліціонери, і жінки. Розмови немає, гадаєш нахабніли б ми, якби ви самі цього не дозволили? Ти один, а більшість мовчить і навіть не нарікає. Подумай, за кого, і чи варто груди підставляти?

Від правди не втечеш. Наділені владою всім задоволені. В мутній водичці легше рибу впіймати. Але чому мовчить загал? Невже всим задоволені?