Це особливо актуально з огляду на процеси глобалізації, в які дедалі глибше втягується наша країна. Адже у світовому політичному й економічному контексті Україна не повинна втратити свого самобутнього культурного обличчя.

Українці нині є політичною нацією, до складу якої входять багато етносів. Об’єднати їх на рівні ментальності може лише спільна самосвідомість, що є обов’язковим підґрунтям формування ідентичності в кожного громадянина й усього народу. Кожна особистість, яка ідентифікує себе з Україною, повинна ідентифікувати себе з національною культурою.

Двома найважливішими чинниками та механізмами культурно-національної ідентифікації є мова (чи радше слово) й національна пам’ять.

Українське слово може й повинно існувати у трьох найважливіших культурогенних сферах: у використанні носіями мови, а рівно і в освітньому процесі, в друкованому вигляді у книжках і періодиці й у передачах телебачення та радіо.

Стосовно використання мови тими, хто мав би бути її носіями, мусимо із сумом констатувати: українське слово залишається непопулярним, його рідко можна почути навіть на вулицях столиці. А що вже казати про Дніпропетровськ чи Донецьк?! В освіті, незважаючи на те, що, відповідно до чинного законодавства, вона є україномовною, як і в побуті, не все так гладко. Майже вся (за винятком нечисленних українських шкіл чи українських класів) середня освіта у східних регіонах є російськомовною. На весь Крим ледь налічують десяток українських шкіл. Вищі навчальні заклади формально є україномовними в усій Україні. Проте й там за межами лекційних аудиторій українська залишається раритетом.

Такому стану, поза суб’єктивними чинниками, є й об’єктивне пояснення. Уся художня та майже вся навчальна література (особливо якісна), а з ними й періодичні видання, є російськомовними. Тож звідки людині набиратися українського слова, якщо на книжкових полицях магазинів стоїть Дарья Донцова й немає навіть натяку на українських авторів? Іще гірше в бібліотеках, куди нова література майже не надходить, тож читач мусить користуватися радянськими виданнями. І це при тому, що, скажімо, навчальна література радянських часів узагалі є морально застарілою.

Доповнюють сумну картину занедбаності українського слова радіо та телебачення. Які ви можете назвати найпопулярніші радіостанції в Україні? Парадокс, але це “Русское радио” та радіо “Шансон”!!! Назви говорять самі за себе. А якщо вам трапиться їх іще й послухати, то, крім реплік діджея, навряд почуєте хоч одне українське слово. Усі пісні – російською. Телебачення – окрема розмова. З одного боку, воно дійсно стає україномовним, а з іншого – набула поширення практика такої собі двомовності програм, коли ведучі говорять одразу українською та російською. Такий плюралізм, можливо, й відповідає політкоректності, але перетворює українську мову на “додаткову” та сприяє закріпленню суржику.

На моє переконання, проблема використання українського слова в побуті, науці та медіа виникає через недостатню увагу до національної пам’яті. Тут, мабуть, корінь усіх наших бід. Як люди, які не відчувають наявності в них спільного історичного та культурного минулого, можуть ідентифікувати себе як єдина нація, прагнути розмовляти єдиною мовою? Ключовою постає тема виховання.

Пріоритетом для дошкільних закладів і шкіл має стати виховання в дітей почуття любові й поваги до традицій нашого народу, його минулого, гордості за свою країну та видатних українців. У дітях потрібно зрощувати радість спільних перемог і жаль поразок українського народу, плекати любов до своєї культури. Маленький українець повинен пишатися, що живе в країні Івана Мазепи та Пилипа Орлика, Тараса Шевченка та Лесі Українки, Леся Курбаса та Марії Заньковецької, Ліни Костенко та Василя Стуса.

Окрім того, свою культуру не тільки варто, а й необхідно активно пропагувати за кордоном. Ганебним є випадок, коли в російській школі п’ятикласник назвав Шевченка видатним українським футболістом... Про видатного українського поета й художника Шевченка (який, до речі, довго жив у Петербурзі) дитина не чула.

Звичайно, формуванням спільної історичної та культурної пам’яті слід займатися на науковому рівні. 2006 року в Києві створили Український інститут національної пам’яті, проте за понад рік свого існування він не запропонував країні ні ідей, ні програм, ні доктрин, ні стратегій, які втілювали б у життя. А може, замовлення не було? Адже Кабмін Януковича виділив кошти на утримання штату лише 25 співробітників. І ними розпоряджається Державний комітет архівів, яким керує представниця КПУ Ольга Гінзбург. Тут не до національної пам’яті.

Наша дійсність засвідчує: держава повністю занедбала питання формування української політичної нації та її культурної ідентичності, що може мати незворотні наслідки. Потрібні невідкладні рішучі кроки, які дозволили б подолати тенденцію бездіяльності та регресивності влади в культурному секторі. З цією метою необхідно: створити комплексну статистичну картину функціонування української мови в різних сферах суспільного та культурного життя й розробити на цій основі реальну програму її емансипації; рішуче переорієнтувати видавничі потужності друкарень України на видання україномовної літератури, особливо наукової та підручників для ВНЗ; значно збільшити увагу засобів масової інформації, передусім телебачення та місцевої преси (які тут особливо консервативні), до популяризації української історії та культури, зокрема задля впливу на формування культурних потреб; збільшити асигнування на розвиток науки та культури, модернізацію її матеріально-технічної бази; розширити мережу театрів, філармоній, виконавчих колективів, музеїв, бібліотек, книгарень.

Лише після того, як виконають ці невідкладні завдання в культурній площині (а ми маємо впевненість, що їх виконає новий демократичний уряд!), можна говорити про створення міцного й надійного культурного підґрунтя для формування української національної ідентичності.

Олена Шустік – журналіст, народний депутат України, мешкає в Києві

--------------------------------------

В тему:

Кирило Стеценко: «Наші правителі відстають на цикл або на два цикли за своїм розвитком від рівня соціуму»

2008: Рік Сонячних Друїдів

РАдій, або Свідоме творення нового етносу

Мораль – засіб виживання і розвитку суспільств

Віталій Капранов: Із рейдерськими захопленнями закладів культури можна боротися, лише порушуючи закон