Хто такий Павло Скоропадський? Представник давньої шляхетської родини, що бере своє коріння від Рюриків і Гедеміна, аристократ за походженням – демократ за переконанням.

Він здобув блискучу європейську освіту, найкраще володів німецькою й російською мовами, гірше – українською.

Скоропадський - флігель-ад'ютант російського царя, за відвагу нагороджений найвищими військовими відзнаками, генерал-майор, командувач І-го Українського корпусу, який після лютневого перевороту йому вдалося українізувати.

Прекрасний військовий стратег, який всупереч наказам зумів уберегти Київ від розправи більшовицьких банд під командуванням Євгенії Бош.

Видатний державотворець – з не менш видатною стратегією розвитку Української держави. Людина виняткової честі і слова, самодисциплінований до пересади.

Під час еміграції Скоропадський присвятив своє життя звільненню України від окупантів, відстоюючи інтереси поневоленої України, гідно репрезентував її за кордоном. Союз гетьманців-державників налічував сотні тисяч українських поселенців у багатьох країнах світу, зокрема в передвоєнній Канаді мав свою парамілітарну силу - дивізію літаків.

Він користувався величезним авторитетом у світі, зокрема у військово-аристократичних колах Німеччини. Перед його появою в берлінському клубі для найвищих військових чинів швейцар виголошував: "Панове, прошу встати! Його ясновельможність гетьман України Павло Скоропадський!".

Скоропадський сприяв звільненню Січових Стрільців з таборів військовополонених, рівно ж – звільненню Степана Бандери, Андрія Мельника з їхніми найближчими сподвижниками з нацистських концтаборів.

Він ставав в обороні українських православних церков на Холмщині, в обороні кожної покривдженої людини.
Гаслом гетьмана було - "Бог і Україна". Саме цим найвищим ідеалам він присвятив своє чесне й праведне життя.

У книзі "Спонука до чину" ("Каменяр", Львів, 1996 рік), історичному нарисі написаному авторкою цього матріалу і її батьком - Григорієм Онуфрівим, греко-католицьким священиком, який 26 квітня 1945 року здійснив чин погребення гетьмана Павла, всупереч вільному трактуванню історії деякими журналістами, охарактеризовано складну добу, в якій прийшлося жити й творити Скоропадському.

Там, зокрема, сказано: “Під час відновлення державності 1917-20 роках в Україні протистояли дві цілком різні політичні сили – консервативна і соціалістична.

З відстані часу тодішнє поняття "соціаліст" асоціюється з революцією, тобто з насильством і терором, а тому все більше втрачає свій романтичний ореол, набираючи ознак регресу та руїни.

Адже той розбурханий соціалістично-гуляйпільський натовп нічого не творив, а навпаки – нищив моральні та матеріальні цінності. Розмаїтого забарвлення соціалістичні провідники передовсім орієнтувалися на викривлене поняття соціальної справедливості, тобто на свої маячні ідеї, а отже, на інтернаціональну єдність під зверхністю Росії.

Володимир Винниченко з його орієнтацією на Москву створював нездорове оточення навколо Симона Петлюри. Згодом той же Винниченко ладен був служити зайдам-більшевикам при бажаному для нього розподілі портфелів (...).

Сам же Симон Петлюра надто довго шукав свого шляху до української державності, позбуваючись із часом усіх тодішніх характерних хвороб – марксизму, космополітизму в масонському обличчі, пацифізму, безбожництва(...).

Отже, Україна програла свої визвольні змагання, через нехтування соціалістичним проводом державотворчих сил старого ладу, через неабиякий сентимент до російських соціал-революціонерів, через наслідування Києвом поступу Москви до осатанілого більшевизму”.

Не менш вагомими, в тій же мірі - фатальними, стали згодом і міжнародні чинники. Але спершу про внутрішньо українські справи.

Центральна Рада залишила у спадок експропріацію земель великих землевласників, скрізь орудували люмпенізовані, більшевицькі банди, було розпущено військові формування, державна казна виявилася пустою і т.д.

Окрім того, Україна постала перед примарою введення німецького окупаційного режиму, позаяк не виконувала договору щодо поставок продовольства в Німеччину.

Саме в такий важкий час Конгрес хліборобів, за участю 6432 делегатів, проголосив Павла Скоропадського гетьманом України.

Варто згадати, що в зовнішній політиці гетьман Скоропадський спирався на єдиного й потужного союзника - кайзерівську Німеччину. Доки в Німечинні не вибухнула революція, доти Україна мала на міжнародній арені сильну підтримку. З упадком уряду кайзера Вільгельма ІІ, Україна опинилася віч-на-віч із ворогом Антантою, традиційним союзником будь-якої Росії.

Навколо України звужувалося вороже кільце: Польща, Румунія, більшовицька Росія. Вкінці гетьман Скоропадський, шукаючи підтримки в Антанти, підписав, задля порятунку України, декларативну федерацію з небільшовицькою Росією.

Гетьманат - тодішня форма державного устрою України - базувався на монархічних засадах із включенням широких елементів народовладдя. А тому було закономірним те, що Павло Скоропадський формував особисто всі чотири уряди.

В основному гетьман Скоропадський (він правив всього 7,5 місяців) спирався на заможний хліборобський рух – партію "Українська громада".

Щодо провідних соціалістичних діячів (соціал-демократів, соціал-революціонерів, соціал-федералістів, до останніх належав Михайло Грушевський), то попри великі старання й численні пропозиції Павла Скоропадського, ніхто з них не захотів увійти в жоден із гетьманських урядів.

Щобільше, Винниченко й Шаповал почали відразу ж перемовини з більшовицькою Росією на предмет повалення легітимної влади в Україні.

Симон Петлюра теж шукав союзників, щоб у свою чергу здійснити переворот в Україні. Такі союзники згодом знайшлися: Січові Стрільці під проводом Євгена Коновальця (до речі, до кінця свого життя провідник ОУН жалкував, що дався втягнути в авантюру Петлюри).

Промовистим є той факт, що Симон Петлюра, випущений під чесне слово з тюрми (ув’язнений за антидержавну діяльність) Скоропадським, зламав через три дні своє слово, піднявши протигетьманське повстання в Білій Церкві.

Ось що про це повстання сказав голова УАПЦ митрополит Василь Липківський: “То був найбільший злочин в нашій історії. (...) Вони (провідники) лукавством і неправдою підняли несвідомих на бунт, зруйнували молоду державу нібито через те, що вона була буржуазна, а своєї бідняцької на руїнах не збудували...”

Директорія виявилася неспроможною устояти перед наступом ненаситних ворогів-сусідів, які розшматували Україну, при тім - більшість її території була окупована червоною Москвою.

Проте гетьманат мав неабиякі здобутки на зовнішній арені. 30 країн визнало Українську державу, відкрито 23 українські дипломатичні представництва в інших країнах.
До складу України було повернуто у статусі автономії Крим.

Укладено договори про політичний, військовий і торговельний союз із козацькими урядами Дону й Кубанщини, договір із Грузією, встановлено дружні відносини з Білорусією, Литвою.

Зроблено конкретні заходи щодо повернення до складу України Бесарабії, етнічних земель Сіверщини, повітів - Мінського, Могилівського, Курського, в цілому - Воронізької губернії, а також Холмщини та Підляшшя.

Проведено переговори на предмет визнання червоною Росією Української держави та проведення делімітації кордонів з Росією.

Утім, це не завадило гетьману Скоропадському висловити ноту протесту (вперше в історії більшовицької імперії) з приводу незатихаючого терору в Росії.

На внутрішньому відтинку за часів правління гетьману, було прийнято 400 законодавчих актів із наведення ладу в державі, зокрема приборкано анархію й прояви більшовизму.

Завдяки вмілому господарюванню, поповнено державну скарбницю, повернено право на приватну власність, зокрема землю, але з обмеженням – не більше 25 га.

Введено в дію закони про права й обов'язки громадян України, засновано два українських державних університети в Києві й Кам'янець-Подільському.

Українізовано три наявних університети й політехніку, відкрито більше 150 українських гімназій, створено багато українських шкіл, дано поштовх для небувалого розвитку українського книгодрукування.

Засновано Головне управління мистецтвом і народною культурою, відкрито суто українські – архіви, бібліотеку, музей, картинну галерею, оперний і драматичний театри, засновано капелу бандуристів тощо.
Надано автокефалію українській православній церкві.
Утворено найвищий орган судочинства – Сенат.

Запроваджено військову повинність, укомплектовано кадри восьми корпусів, флоту, авіації, узаконено вільне козацтво у кількості восьми кошів (112 полків), видано наказ про формування Академії Генерального штабу, про відкриття вищих військових шкіл, а також майбутню українську армію забезпечено військовим майном і амуніцією.

Опрацьовано проект земельної реформи - закупівлю державою від землевласників зайвої землі та продаж її за поміркованими цінами малоземельним.

Затверджено закон про вибори до державного Сойму (станове народовладдя), зорганізовано обов'язкові курси для державних службовців з метою вивчення державної, тобто української мови і т.д.

Корупції в оточенні гетьмана Скоропадського не було! Позаяк до влади прийшли майновиті люди (Липинський, Дорошенко, Шульгин, Костяківський, Василенко, Міхновський та ін.), які не тільки найбільше дорожили своїм чесним іменем, але й жертвували своїми статками на розвій української справи.

У цьому контексті варто б згадати видатну меценатку Єлисавету Милорадович, тітку гетьмана Скоропадського, відому культурно-освітню діячку, яка, зокрема, пожертвувала величезні кошти на відкриття й функціонування Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові.

Що ж до самого Павла Скоропадського, то будучи винятково порядною особою, до всього ще й дуже багатою, він не потерпів би біля себе будь-якого здирництва.

До речі, в умовах еміграції родина Скоропадських жила на невелику пенсію гетьмана, яку йому надавав уряд Німеччини, а також завдяки чималому городові, де гетьманова Олександра, вона ж - дочка царського генерал-ад’ютанта Дурнова й княжни Кочубеївни, сама вирощувала всіляку городину. (Вивезених дорогоцінностей вистачило хіба на те, щоб купити в Берліні будинок з чималим городом).

З часом у родині Скоропадських знаходили притулок чи опіку колишні політики й військовики УНР та гетьманату, поодинокі українські інтелігенти, колишні Січові Стрільці, політичні біженці-націоналісти з Галичини, патріоти з Карпатської України тощо.

Усі діти гетьмана Скоропадського - Марія, Єлисавета, Данило, крім хворого Петра, а згодом наймолодша Олена (Скоропадська-Отт) - жертовно й самовіддано працювали на українську справу.

Гетьманич Данило - відкритий і простий у поводженні з людьми - був неабияким інтелектуалом, великим українським патріотом, знаменитим політиком, справжнім провідником, незаперечним авторитетом в українському й чужомовному світі. (Не даремно 22 лютого 1957 року його отруїла ворожа агентура, а наступного дня - 23 лютого він помер - коментар НО).

Наглядним епізодом, який підтверджує культивування родиною Скоропадських християнських засад, є опіка гетьманової Олександри, гетьманівни Єлисавети та Марії над одинокими матерями, колишніми остівськими дівчатами, насильно вивезеними в Німеччину.

Жінки-аристократки не тільки працювали в зорганізованих ними садочках, влаштовували благодійні акції серед німецьких багатіїв з метою збору харчів та одягу для українських дітей, але морально й фізично підтримували занепалих духом матерів.

Вочевидь, Україна мала в особі Павла Скоропадського великого державного мужа, завдяки якому могла б стати однією з найпотужніших і найзаможніших країн світу.

Могла б, коли б українці спільно працювали заради України, коли б політики відчували особисту відповідальність перед своїм народом, коли б не думали про задоволення власних амбіцій, а працювали б задля тих, хто довірив їм свою долю.

----------------------------------
В тему:

Гетьман Павло Скоропадський

Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи

Перший Український корпус. Місце народження — Меджибіж

Третій Гетьманат