Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
1708

Хто такий Павло Скоропадський

Упродовж багатьох років авторка статті вивчала різні матеріали, що стосувалися широкомасштабного гетьманського руху, особисто знала осіб із найближчого оточення Павла Скоропадського, а також його сина - гетьманича Данила.

Хто такий Павло Скоропадський? Представник давньої шляхетської родини, що бере своє коріння від Рюриків і Гедеміна, аристократ за походженням – демократ за переконанням.

Він здобув блискучу європейську освіту, найкраще володів німецькою й російською мовами, гірше – українською.

Скоропадський - флігель-ад'ютант російського царя, за відвагу нагороджений найвищими військовими відзнаками, генерал-майор, командувач І-го Українського корпусу, який після лютневого перевороту йому вдалося українізувати.

Прекрасний військовий стратег, який всупереч наказам зумів уберегти Київ від розправи більшовицьких банд під командуванням Євгенії Бош.

Видатний державотворець – з не менш видатною стратегією розвитку Української держави. Людина виняткової честі і слова, самодисциплінований до пересади.

Під час еміграції Скоропадський присвятив своє життя звільненню України від окупантів, відстоюючи інтереси поневоленої України, гідно репрезентував її за кордоном. Союз гетьманців-державників налічував сотні тисяч українських поселенців у багатьох країнах світу, зокрема в передвоєнній Канаді мав свою парамілітарну силу - дивізію літаків.

Він користувався величезним авторитетом у світі, зокрема у військово-аристократичних колах Німеччини. Перед його появою в берлінському клубі для найвищих військових чинів швейцар виголошував: "Панове, прошу встати! Його ясновельможність гетьман України Павло Скоропадський!".

Скоропадський сприяв звільненню Січових Стрільців з таборів військовополонених, рівно ж – звільненню Степана Бандери, Андрія Мельника з їхніми найближчими сподвижниками з нацистських концтаборів.

Він ставав в обороні українських православних церков на Холмщині, в обороні кожної покривдженої людини.
Гаслом гетьмана було - "Бог і Україна". Саме цим найвищим ідеалам він присвятив своє чесне й праведне життя.

У книзі "Спонука до чину" ("Каменяр", Львів, 1996 рік), історичному нарисі написаному авторкою цього матріалу і її батьком - Григорієм Онуфрівим, греко-католицьким священиком, який 26 квітня 1945 року здійснив чин погребення гетьмана Павла, всупереч вільному трактуванню історії деякими журналістами, охарактеризовано складну добу, в якій прийшлося жити й творити Скоропадському.

Там, зокрема, сказано: “Під час відновлення державності 1917-20 роках в Україні протистояли дві цілком різні політичні сили – консервативна і соціалістична.

З відстані часу тодішнє поняття "соціаліст" асоціюється з революцією, тобто з насильством і терором, а тому все більше втрачає свій романтичний ореол, набираючи ознак регресу та руїни.

Адже той розбурханий соціалістично-гуляйпільський натовп нічого не творив, а навпаки – нищив моральні та матеріальні цінності. Розмаїтого забарвлення соціалістичні провідники передовсім орієнтувалися на викривлене поняття соціальної справедливості, тобто на свої маячні ідеї, а отже, на інтернаціональну єдність під зверхністю Росії.

Володимир Винниченко з його орієнтацією на Москву створював нездорове оточення навколо Симона Петлюри. Згодом той же Винниченко ладен був служити зайдам-більшевикам при бажаному для нього розподілі портфелів (...).

Сам же Симон Петлюра надто довго шукав свого шляху до української державності, позбуваючись із часом усіх тодішніх характерних хвороб – марксизму, космополітизму в масонському обличчі, пацифізму, безбожництва(...).

Отже, Україна програла свої визвольні змагання, через нехтування соціалістичним проводом державотворчих сил старого ладу, через неабиякий сентимент до російських соціал-революціонерів, через наслідування Києвом поступу Москви до осатанілого більшевизму”.

Не менш вагомими, в тій же мірі - фатальними, стали згодом і міжнародні чинники. Але спершу про внутрішньо українські справи.

Центральна Рада залишила у спадок експропріацію земель великих землевласників, скрізь орудували люмпенізовані, більшевицькі банди, було розпущено військові формування, державна казна виявилася пустою і т.д.

Окрім того, Україна постала перед примарою введення німецького окупаційного режиму, позаяк не виконувала договору щодо поставок продовольства в Німеччину.

Саме в такий важкий час Конгрес хліборобів, за участю 6432 делегатів, проголосив Павла Скоропадського гетьманом України.

Варто згадати, що в зовнішній політиці гетьман Скоропадський спирався на єдиного й потужного союзника - кайзерівську Німеччину. Доки в Німечинні не вибухнула революція, доти Україна мала на міжнародній арені сильну підтримку. З упадком уряду кайзера Вільгельма ІІ, Україна опинилася віч-на-віч із ворогом Антантою, традиційним союзником будь-якої Росії.

Навколо України звужувалося вороже кільце: Польща, Румунія, більшовицька Росія. Вкінці гетьман Скоропадський, шукаючи підтримки в Антанти, підписав, задля порятунку України, декларативну федерацію з небільшовицькою Росією.

Гетьманат - тодішня форма державного устрою України - базувався на монархічних засадах із включенням широких елементів народовладдя. А тому було закономірним те, що Павло Скоропадський формував особисто всі чотири уряди.

В основному гетьман Скоропадський (він правив всього 7,5 місяців) спирався на заможний хліборобський рух – партію "Українська громада".

Щодо провідних соціалістичних діячів (соціал-демократів, соціал-революціонерів, соціал-федералістів, до останніх належав Михайло Грушевський), то попри великі старання й численні пропозиції Павла Скоропадського, ніхто з них не захотів увійти в жоден із гетьманських урядів.

Щобільше, Винниченко й Шаповал почали відразу ж перемовини з більшовицькою Росією на предмет повалення легітимної влади в Україні.

Симон Петлюра теж шукав союзників, щоб у свою чергу здійснити переворот в Україні. Такі союзники згодом знайшлися: Січові Стрільці під проводом Євгена Коновальця (до речі, до кінця свого життя провідник ОУН жалкував, що дався втягнути в авантюру Петлюри).

Промовистим є той факт, що Симон Петлюра, випущений під чесне слово з тюрми (ув’язнений за антидержавну діяльність) Скоропадським, зламав через три дні своє слово, піднявши протигетьманське повстання в Білій Церкві.

Ось що про це повстання сказав голова УАПЦ митрополит Василь Липківський: “То був найбільший злочин в нашій історії. (...) Вони (провідники) лукавством і неправдою підняли несвідомих на бунт, зруйнували молоду державу нібито через те, що вона була буржуазна, а своєї бідняцької на руїнах не збудували...”

Директорія виявилася неспроможною устояти перед наступом ненаситних ворогів-сусідів, які розшматували Україну, при тім - більшість її території була окупована червоною Москвою.

Проте гетьманат мав неабиякі здобутки на зовнішній арені. 30 країн визнало Українську державу, відкрито 23 українські дипломатичні представництва в інших країнах.
До складу України було повернуто у статусі автономії Крим.

Укладено договори про політичний, військовий і торговельний союз із козацькими урядами Дону й Кубанщини, договір із Грузією, встановлено дружні відносини з Білорусією, Литвою.

Зроблено конкретні заходи щодо повернення до складу України Бесарабії, етнічних земель Сіверщини, повітів - Мінського, Могилівського, Курського, в цілому - Воронізької губернії, а також Холмщини та Підляшшя.

Проведено переговори на предмет визнання червоною Росією Української держави та проведення делімітації кордонів з Росією.

Утім, це не завадило гетьману Скоропадському висловити ноту протесту (вперше в історії більшовицької імперії) з приводу незатихаючого терору в Росії.

На внутрішньому відтинку за часів правління гетьману, було прийнято 400 законодавчих актів із наведення ладу в державі, зокрема приборкано анархію й прояви більшовизму.

Завдяки вмілому господарюванню, поповнено державну скарбницю, повернено право на приватну власність, зокрема землю, але з обмеженням – не більше 25 га.

Введено в дію закони про права й обов'язки громадян України, засновано два українських державних університети в Києві й Кам'янець-Подільському.

Українізовано три наявних університети й політехніку, відкрито більше 150 українських гімназій, створено багато українських шкіл, дано поштовх для небувалого розвитку українського книгодрукування.

Засновано Головне управління мистецтвом і народною культурою, відкрито суто українські – архіви, бібліотеку, музей, картинну галерею, оперний і драматичний театри, засновано капелу бандуристів тощо.
Надано автокефалію українській православній церкві.
Утворено найвищий орган судочинства – Сенат.

Запроваджено військову повинність, укомплектовано кадри восьми корпусів, флоту, авіації, узаконено вільне козацтво у кількості восьми кошів (112 полків), видано наказ про формування Академії Генерального штабу, про відкриття вищих військових шкіл, а також майбутню українську армію забезпечено військовим майном і амуніцією.

Опрацьовано проект земельної реформи - закупівлю державою від землевласників зайвої землі та продаж її за поміркованими цінами малоземельним.

Затверджено закон про вибори до державного Сойму (станове народовладдя), зорганізовано обов'язкові курси для державних службовців з метою вивчення державної, тобто української мови і т.д.

Корупції в оточенні гетьмана Скоропадського не було! Позаяк до влади прийшли майновиті люди (Липинський, Дорошенко, Шульгин, Костяківський, Василенко, Міхновський та ін.), які не тільки найбільше дорожили своїм чесним іменем, але й жертвували своїми статками на розвій української справи.

У цьому контексті варто б згадати видатну меценатку Єлисавету Милорадович, тітку гетьмана Скоропадського, відому культурно-освітню діячку, яка, зокрема, пожертвувала величезні кошти на відкриття й функціонування Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові.

Що ж до самого Павла Скоропадського, то будучи винятково порядною особою, до всього ще й дуже багатою, він не потерпів би біля себе будь-якого здирництва.

До речі, в умовах еміграції родина Скоропадських жила на невелику пенсію гетьмана, яку йому надавав уряд Німеччини, а також завдяки чималому городові, де гетьманова Олександра, вона ж - дочка царського генерал-ад’ютанта Дурнова й княжни Кочубеївни, сама вирощувала всіляку городину. (Вивезених дорогоцінностей вистачило хіба на те, щоб купити в Берліні будинок з чималим городом).

З часом у родині Скоропадських знаходили притулок чи опіку колишні політики й військовики УНР та гетьманату, поодинокі українські інтелігенти, колишні Січові Стрільці, політичні біженці-націоналісти з Галичини, патріоти з Карпатської України тощо.

Усі діти гетьмана Скоропадського - Марія, Єлисавета, Данило, крім хворого Петра, а згодом наймолодша Олена (Скоропадська-Отт) - жертовно й самовіддано працювали на українську справу.

Гетьманич Данило - відкритий і простий у поводженні з людьми - був неабияким інтелектуалом, великим українським патріотом, знаменитим політиком, справжнім провідником, незаперечним авторитетом в українському й чужомовному світі. (Не даремно 22 лютого 1957 року його отруїла ворожа агентура, а наступного дня - 23 лютого він помер - коментар НО).

Наглядним епізодом, який підтверджує культивування родиною Скоропадських християнських засад, є опіка гетьманової Олександри, гетьманівни Єлисавети та Марії над одинокими матерями, колишніми остівськими дівчатами, насильно вивезеними в Німеччину.

Жінки-аристократки не тільки працювали в зорганізованих ними садочках, влаштовували благодійні акції серед німецьких багатіїв з метою збору харчів та одягу для українських дітей, але морально й фізично підтримували занепалих духом матерів.

Вочевидь, Україна мала в особі Павла Скоропадського великого державного мужа, завдяки якому могла б стати однією з найпотужніших і найзаможніших країн світу.

Могла б, коли б українці спільно працювали заради України, коли б політики відчували особисту відповідальність перед своїм народом, коли б не думали про задоволення власних амбіцій, а працювали б задля тих, хто довірив їм свою долю.

----------------------------------
В тему:

Гетьман Павло Скоропадський

Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи

Перший Український корпус. Місце народження — Меджибіж

Третій Гетьманат

Поширити цю сторінку: