Павло ТИЧИНА         ЗОЛОТИЙ ГОМІН

Над Києвом — золотий гомін.
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…

Предки.
Предки встали із могил;
Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять —
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, —
Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

Уночі,
Як Чумацький шлях сріблисту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють,
Човни золотії.

…З хрестом,
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Входить Андрій Первозванний.

Ступає на гори
: Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли…
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни…

Уночі
Як Чумацький Шлях срібну куряву ростеле,
Вийди на Дніпро!
…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,
Бог засіває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин Вічності падають зерна
В душу.

І там, у храмі душі,

Над яким у неосяжній високості в’ються голуби-молитви,
Там,
У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,
Натхненними, як очі предків!

Він був мов жрець сп’янілий від молитви —
Наш Київ, —

Який моливсь за всю Вкраїну —
Прекрасний Київ.

— буря!

Стихійно очі він розкрив —
І всі сміються як вино…

— блиск!
— жах!

Розвивши ясні короговки
(І всі сміються як вино),
Вогнем схопився Київ
У творчій високості!

: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.

Тисячі очей…
Раптом тиша: хтось говорить.
: слава! — з тисячі грудей.

Голуби.
То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений

Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозванний.
І засміялись гори,
Зазеленіли…

Але ж два чорних гроба.
Один світлий.
І навкруг
Каліки.Повзають, гугнявять, руки простягають

(О, які скорчені пальці!) —
Дайте їм, дайте!
Їсти їм дайте — хай звіра в собі не плекають, —
Дайте.
Повзають, гугнявять, сонце проклинають,
Сонце і Христа!

Проходять:
бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику —
Проходять:
Чорній птах — у нього очі-пазурі!
Чорній птах із гнілих закутків душі,
Із поля бою прилетів.
Кряче.

У золотому гомоні над Києвом,

Над всією Вкраїною-

Кряче.

О, бездушний пташе!
Чи це не ти розп’яття душі людської
Століття довбав?
Століття.
Чи не ти виймав живим очі,
Із серця віру.

Чого ж тобі тепер треба
В години радості і сміху?
Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?

                      Говори!

Чорнокрилля на голуби й сонце —
Чорнокрилля.

— Брате мій, пам’ятаєш дні весни на світанню волі?
З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках,
Славили сонце!
А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись сльози…

— Не пам’ятаю. Одійди.

— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?

Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, —
Невже ж ти не впізнав?

— Відступись! Уб’ю!

Чорний птах,
Чорний птах кряче.

І навкруг

Каліки.

В години радості і сміху
Хто їх поставив на коліна?
Хто простягнуть сказав їм руку,
Який безумний бог — в години радості і сміху?
Предки з жахом одвернулись.

: виростем! — сказали тополі.
: бризнем піснями! — сказали квіти.
: розіллємось — сказав Дніпро.
Тополі, квіти і Дніпро.

Дзвенить, дзвенить, дзвенить
І б’ється на шматки…
— Чи то не золоті джерела скресають під землю?
Леліє, віє, ласкавіє,
Тремтить неначе сон…
— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?

: виростем! — сказали.

: розіллємось! — Дніпро.

Зоряного ранку припади вухом до землі —
…ідуть
То десь із сел і хуторців ідуть до Києва —

Шляхами, стежками, обніжками.
І б’ються в їх серця у такт
— ідуть! ідуть! —
Дзвенять немов сонця у такт

— ідуть! ідуть! —
Там над шляхами, стежками, обніжками.
Ідуть!
І всі сміються як вино:
І всі співають як вино:

Я — дужий народ.
Я молодий!
Вслухався я в твій гомін золотий —
І от почув.
Дививсь я в твої очі —

І от побачив.
Гори каміння, що на груди мої навалили,
Я так легенько скинув —
Мов пух…

Я — невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я — молодий!
Молодий!