Уляна Петрівна пам’ятає більше тисячі народних пісень. “Я взагалі пам’ятуща”, - говорить вона, ховаючи живий світлий вогник в глибині своїх теплих сивих очей. Пам’ятає вона навіть той час, коли вчилася ходити. Ніхто не вірить, а вона пам’ятає. Пам’ятає і той момент, коли років у два їй щось наснилося, і вона, прокинувшись, уперше заспівала: “На городі терниця сама тре, а до мене дівчина сама йде”. І той час, коли трошки пізніше, кружляла з піснями по хаті, аж голова запаморочилася. Дісталося тоді від мами за ті пісні.

Уляна Петрівна взагалі багато чого пам’ятає. Пам’ятає, як однієї ночі до її батька, призначеного головою сільради, прийшли “хлопці з лісу” і наказали зібрати хліба для вояків. Вона тоді, невідомо чого, прокинулася і все бачила. Бачила, як батько разом із секретарем сільради пішов у ніч по селу, будячи тишу. Назбирав тоді збіжжя, ще й допоміг прилаштувати усе на підводу. А потім хтось доніс, що голова допомагає бандитам. “Пришили політику” – хитає головою Уляна Петрівна. Ішов 1947 рік. А через два роки мати на численні запити отримала звістку, що чоловік помер.



Вона пам’ятає усі пісні, що співала її мама, Оксана Федорівна. А та всю свою журбу за нещасну вдовину долю переливала в пісню. Часто, сидячи за ткацьким верстатом, заводила вона тужливих під ритмічний перестук кросен. Уляна вбирала ті пісні, ховаючи, як найдорожчий скарб, у своєму серці. Разом з тим, переймала і мамині секрети ткацтва. І потім люди, розглядаючи тоненькі поліські серпанки, виткані руками майстрині, дивувалися: чи то пісня лягла на полотно, чи то полотно стало піснею.



Перше визнання до Уляни Кот прийшло несподівано. Вона якраз поверталася з колгоспного поля, де працювала ланковою, коли їй сказали, що з Києва приїхала фольклорна експедиція і буде записувати народні пісні. До клубу, де зібралося чи не усе село, її завели майже силоміць. Місця вже були зайняті, тож Уляна примостилася біля грубки. Так і прослухала усі виступи односельців. Усі вже збиралися розходитися, коли раптом хтось примітив її і виказав. Попросили заспівати. На сцену вона тоді так і не вийшла – заспівала з місця, від грубки. Та так заспівала, що поважні гості з Києва примовкли і ловили кожен звук її чистого високого голосу. А тоді попросили заспівати ще, і ще, і ще...



Вона і справді знала більше тисячі народних пісень. Та й нині пам’ять чіпко тримає кожну з них, береже для нащадків перлини народної мудрості. Колись у неї був зошит, у якому Уляна Петрівна записала просто перші рядочки пісень. Писала по розділах: колядки, щедрівки, стрітенські, постові, веснянки, великодні, юр’ївські, троїцькі, весільні, побутові. Набралося тисяча і шість пісень. “Раніше люди буди безграмотними, але мудрими, - повагом говорить майстриня, - Бог їх наділяв талантом, що усе по господі уміли робити своїми руками: і віз, і ткацький верстат, і ступу зерно товкти, і жорна, і куфри, бочки, діжки, скрині, посуд – усе, що треба в господарстві. І скрізь ішли з піснею: і на поле, і до роботи, і на весілля, і на хрестини – до кожного свята була пісня і не одна”.



Коли до неї приїхав фольклорист-етнограф Володимир Качкан, і вона показала йому цей зошит, той спочатку не повірив і почав “ганяти” її по списках, як професор студентку на іспиті. Переспівала більше сотні пісень, доки той здався: “Досить, дорогенька, не буду більше вас мучити, я вам вірю”.



Їй пророкували участь у хорі Верьовки. Але їхати до Києва було боязко, все ж таки їй було уже за тридцять, була родина, діти. Та й на місці вирішили, що нема чого таланти спроваджувати до столиці, треба уміти їх берегти. І створили в селі Крупів’я Дубровицького району, що на Рівненщині свій фольклорно-етнографічний колектив “Берегиня”, солісткою якого стала Уляна Кот.



Але велика сцена, як і всеукраїнська та міжнародна слава, не забарилася. У 1984 році Уляна Кот з колективом стала переможцем першого телетурніру “Сонячні кларнети”, потім були перемоги в радіоконкурсі “Золоті ключі”, багатьох республіканських та обласних оглядах народної творчості. Є в скарбничці Уляни Петрівни й золота медаль ВДНГ в Москві, де вона презентувала і серпанки, й голос рідної землі. А в 1985 році фірма “Мелодія” випустила диск-гігант “Співає Уляна Кот”.



Паралельно прийшло визнання і до витворів її рук. Поліську майстриню запросили до Рівненського комбінату народних промислів, почалися авторські виставки. У 1981 році Уляні Петрівні було присвоєно звання Заслужений майстер народної творчості УРСР”. Її поліські серпанки об’їздили увесь світ, і нині ткані рушники та сорочки від Уляни Кот зберігаються в музеях та приватних колекціях Києва, Львова, Алмати, Москви, Білорусі, Чехії, Словаччини, Польщі, Канади, Америки. І нині, коли в Музеї народної архітектури і побуту в Пирогові влаштовуються Дні ткацтва, багато хто спеціально розшукує “майстриню з Полісся, що так гарно співає”.



Багато записів Уляни Кот нині зберігається у фондах українського радіо, в архівах різноманітних фольклорних експедицій та народознавців. Є вони і в редакції “Української хвилі” на радіо “Свобода”. Останні були зроблені у 1988 році під час поїздки до Вашінгтона на запрошення Смітсонівського інституту. Тоді Уляна Кот представляла Україну на фольклорному фестивалі національних меншин Америки.



Про цей фестиваль у неї лишилося багато фотознімків і найтепліші спогади, особливо – від зустрічі з українською діаспорою. Ось як про це розповідає сама Уляна Петрівна: “Коли ми приїхали до Вашінгтона, нам роздали програмки, де було все розписано, щоб ми знали де і коли нам треба виступати. У перший день співали латвійці, були узбеки, туркмени, грузини, з Росії був колектив. А я біля цієї сцени свою виставку розклала: рушники, серпанки на столах порозкладала, а сорочки і спідниці висіли на манекенах. Мене вразила поведінка американців, як вони бережно до всього ставилися: підходили, довго придивлялися, брали в руки, а потім прикладали полотно до щоки. Я тільки дивувалася, але сказати нічого не могла. Вони мене про щось питають, а я їх не розумію. Стою, дивлюся на них і примовляю: “Ой, люди добрі, якби ж я знала, що ви мене питаєте, то я б вам із великою радістю все пояснила б”. І тут наче грім з ясного неба чую за спиною чийсь голос: “Добрий день, українко!”. Я аж завмерла від несподіванки, стою і повернутися боюся. І тільки підняла очі до неба та й кажу собі: “А то звідки взялася рідна мова?” Повертаюся – підходить до мене якийсь сивий чоловік і каже: “Не бійся, Уляночко, ми тут. Нас тут багато. То сьогодні робочий день, то не всі змогли приїхати, а на вихідні нас тут буде тисячі”. Обнялися ми, він щось по-своєму пояснив тим, хто мене питав, переклав мої слова, а тоді ми розговорилися. Він розказав, що побачив оголошення про те, що приїжджає співачка з України і вирішив прийти на свято. Просився у перекладачі, але керівники делегації сказали, що “нет надобности”. Але всі ці дні українці були біля мене. І це так зігрівало душу, що вам і не передати”.



В Америці Уляна Петрівна зачарувала усіх і своєю піснею, і простим мудрим словом. Співала багато, усе, що просили, і не лише українці діаспори, але й корінні американці, які виявилися залюбленими в українську пісню.



Запам’ятався їй і один конкурс, в якому вона єдина представляла Україну. Знову слово Уляні Петрівні: “Коли був конкурс, я потрапила на сцену разом із двома американками, одна чорна була, а друга – біла. І нам було завдання: одна з нас співає своєю мовою народну пісню, а хтось інший – розповідає, що вона зрозуміла. От, і мені випало говорити про те, що співає чорна жінка. А вона як вийшла, як почала бити у свої барабани, як почала трястися, як почала голосити, та таким пронизливим голосом, аж мені стало страшно. Проспівала вона, викликають мене пояснювати, а я й не знаю, що мені говорити. Стала, та й кажу: “Мені здається, що це пісня про дуже важке життя, про якесь знущання. І сама мелодія мені видалася диким криком.” Сказала я це, чую – всі замовкли. Я аж злякалася, думаю, може щось не те сказала. Аж тут ведуча підходить до мене і каже: “Да, Уляна, ты очень правильно сказала. Это песня о тяжелой жизни американских негров-рабов. Их там действительно избивали на плантациях, поэтому их песни многим кажутся диким криком”.



А я стою і думаю: «Слава Богу, що ти мені допоміг».



Коли ж заспівала Уляна Петрівна, то всі в Америці одностайно сказали, що це співає душа. І така оцінка – не лише американської слухацької аудиторії. Щира українська душа, голос рідної землі, промовляє з кожної її пісні і в живому виконанні, і в записах, яких назбиралося кілька сотень. “Є багато варіантів народних пісень, але я намагаюся співати так, як співали саме в нашому поліському краю, в нашому селі, як співали моя мама й тато, це – наші скарби, - переконана Уляна Петрівна. - Адже кожен край має свій звичай, кожне село має свою пісню, свою інтонацію, за якою раніше можна було безпомилково визначити, звідки людина. Я й зараз кажу, коли мене керівники фольклорних колективів з інших регіонів просять дозволу перейняти пісню, що не варто міняти своє, власне на чуже. Краще пошукати щось цікаве і неповторне у своїх краях”.



Записів Уляни Кот існує справді багато. Але ще більше невиспівано, невимовлено. Скільки казок, традицій, звичаїв, обрядів вона знає! І не просто знає, а відчуває, розуміє всю глибину народної мудрості, що передавалася з покоління до покоління. Усе дбайливо записує у свій зошит “Минуле мого села”, щоб було що лишити для внуків. У розмові Уляна Петрівна раз по раз переходить на пісню. Дещо я записала на свій репортерський диктофон. “Пишіть усе, - радить майстриня, - черпайте з мене, поки є час. Шкода буде забирати це з собою”.



Свого часу Уляна Кот стала ініціатором створення у селі дитячої фольклорно-етнографічної студії “Серпанок”, куди прибігали і школярі, і дошкільнята, і з величезним задоволенням виспівували-переймали народні пісні. Студія існує й нині, тепер нею керують вихованці Уляни Петрівни. Начебто, усе гаразд, однак болить душа: народна пісня, навіть на селі, все більше зникає з побуту, витісняючись супермодними чужими мотивами. Зникають із життя прадавні народні традиції та обряди, на яких виросло і набралося мудрості не одне покоління. І душі людей спустошуються, розгублюються, а потім і розвіюються по світах. Та й на сцені, навіть сільській, народна пісня лунає все рідше. І люди замикаються в собі, а не витримає чиясь душа, заспіває, - озираються подивовано: напилась людина, чи що? “Що з нами коїться?” – запитує Уляна Петрівна, і це питання зависає в повітрі. А й справді, що?



Сидимо в затишній хатині Уляни Петрівни, що примостилася під самим лісом на краю села, п’ємо запашний чай із лісових трав та ягід біля грубки, де “Бог живе”, гортаємо сторінки родинного альбому. Ось мала Улянка з братами та сестрами на руках у мами й тата. Ось – вона з мамою за верстатом. Ось – у незмінній вишиванці й корсетику вона на різноманітних виставках, форумах, концертах. Ось - уже її діти, онуки, правнук. Очі Уляни Петрівни зволожуються - доля порозкидала дітей по світу: один син в Іспанії на заробітках, інший пустив коріння в Білорусі, третій живе в райцентрі, дочка вийшла заміж у Підмосков’я. Ні, вона не скаржиться, вона рада за дітей. І все ж...



На прощання Уляна Петрівна подарувала іще одну пісню, власну. “Хоч думки будуть линуть по світу, як зозуля шукати діток, та не зрадьте мого заповіту – повертайтесь у рідний куток,”- співається у ній. Попросила дати цю пісню комусь із відомих співаків – може, заспівають. І, може, почують її мільйони дітей, що порозліталися з материнського гнізда, частіше навідуватимуться до рідних. А ні – то хоч подумки прилинуть на крилах пісні, зігріють материнське серце.



Поверталася я додому засніженою сільською дорогою, а в пам’яті лишилися слова Уляни Петрівни: “Ото буває, як стане дуже сумно одній у хаті, чи схопить щось за серце, стисне туга, то підіпруся собі біля грубки – та й співаю. І біда відступає, легше стає на душі”. Ось таке її життя – як нескінченна виспівана пісня, де поєдналися і радість, і туга, і біль, і сподівання на краще. Пісня, яку варто послухати і зберегти у своєму серці.

Гравець: 
Народний Оглядач

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка