Нині ж-бо ми все частіше чуємо про плани включення нашої країни в ЕЕП, про газовий консорціум з Росією та інші речі, досить далекі від європейського майбутнього, яке українцям вже здавалося таким близьким. До того ж у самому Європейському Союзі розпочалися процеси, що ставлять під сумнів його подальше розширення.

Все частіше лунають голоси скептиків, котрі радять українцям розпрощатися з мрією опинитися у складі ЕС, натомість готуватися до нової “інтеґрації” з Росією. Модним слівцем Москва у наш час означає те, що колись називала „збиранням земель”.

Hа зміну радісним сподіванням знову прийшла сувора проза життя. Україна існує не в ідеальному просторі, а між великими силами, кожна з яких має власні інтереси й захищає їх завзято, нав’язуючи слабшим від себе свої правила гри. Впродовж століть головним гравцем на наших просторах була Росія, і нині вона не збирається добровільно відмовлятися від такої ролі. Навпаки, під керівництвом Путіна правляча еліта Росії визначальною своєю метою поставила відродження імперської величі. Досить подивитися новітні російські фільми та телевізійні серіали, щоб зрозуміти, де новітні московські пропаґандисти шукають свої ідеали. Помпезність цих видовищ повинна не просто вразити глядача, а викликати у нього гордість за „велике минуле” і бажання повернути історію назад, у „благословенні” імперські часи.

Першим кроком у цьому напрямку повинно стати беззаперечне домінування Росії на просторах колишнього СССР. Завадою ж йому стали „кольорові” революції, котрі вже вибухнули у Грузії, Україні, Киргизії. А тут ще Молдова прийняла запропонований Віктором Ющенком план вреґулювання придністровського конфлікту, за яким передбачено якнайшвидше вивести російські війська з реґіону. Звичайно, Москва стурбована таким розвитком подій і робить все, щоб його зупинити. Недарма там схвально відгукнулися про дії президента Узбекистану Іслама Каримова, за наказом якого було застосовано зброю проти пов-станців у Андижані. Так само відчув підтримку Кремля і білоруський президент Лукашенко, котрого у світі вважають головною мішенню наступної „кольорової революції”.

Намагання Росії розширити свій вплив на постсовєтському просторі викликає невдоволення насамперед за океаном. США зовсім не зацікавлені у відродженні могутньої євразійської імперії, навпаки, їх влаштовує максимальне послаблення Москви. Настільки, щоб вона вже ніколи не могла конкурувати з Вашинґтоном, як це було у другій половині ХХ століття, часи „холодної війни”. Досить з американців вже зростаючої міці Китаю, котрий отримує реальні шанси перетворитися на новітню супердержаву. Нічним кошмаром для них є примара союзу між Росією, Китаєм, Індією та Іраном, плани якого час від часу обговорюються у Москві.

Основна сила Росії нині полягає не в її застаріваючій зброї, чи вкрай послабленій армії, нездатній придушити збройний опір на Північному Кавказі. Країна тримається на плаву завдяки високим цінам на сиру нафту і нафтопродукти, спричинених не в останню чергу активними діями партизан, які перешкоджають нормальному постачанню в західні країни високоякісної нафти з родовищ Іраку. Звичайно, розраховувати лише на нафтодолари дуже небезпечно, тому що ціни на енерґоносії можуть впасти, а разом з ними завалиться і російська економіка. Китайська міць має значно серйозніше підґрунтя, тому деякі політологи ведуть мову про неминучість гострого конфлікту між американською та китайською могутністю, між двома амбіційними силами.

Але на Старому континенті зародився і набирає сил не менш могутній суперник для США – поки що єдиної в світі супердержави. І це – Европейський Союз. Країни ЕС союзники Сполучених Штатів по НАТО, проте в економічному житті сам ЕС все більше конкурує зі США і навіть має певні шанси потіснити Вашинґтон на світовому ринку. А тут вже необхідно реаґувати, доки не пізно. Для об’єднаної Европи природним союзником в такій ситуації стає Росія, котра, до того ж, постачає саме туди левову частку своїх енерґоносіїв. Отака виходить геополітика. На жаль, досить несприятлива для нас.

Україна опиняється між цими силами і повинна визначатися, виходячи з реалій, а не мрій чи фантазій. Нинішня політична еліта нашої країни чудово розуміє, що перспективи розвитку держави є лише в тому випадку, якщо Україна повноцінно долучиться до процесу евроінтеґрації. На заваді ж цьому постає чимало факторів. Мова не лише про „проґресивних вітренківців” чи „братків Корчинського”. Є набагато сильніші противники европейського вибору. Проти прийому України в ЕС налаштоване населення так званого „ядра Евросоюзу”, тобто тих країн, які першими створили це об’єднання. І проблема полягає не тільки в їхньому небажанні ділитися з україн-цями своїми прибутками чи у невідповідності европейським стандартам нашого нинішнього життя. У разі членства в ЕС представникам України дістанеться дуже багато місць в органах Союзу – їхня кількість розраховується з розмірів території й кількості населення держави – члена ЕС. А засновники Евросоюзу після його розширення вже через це мають менше впливу на політику ЕС, ніж раніше.

Нових членів ЕС вважають в Союзі „аґентами американського впливу”, які роблять насамперед те, що їм радять у Вашинґтоні. Звичайно, Україну також віднесуть до таких держав, якщо вона колись реалізує свої евроінтеґраційні плани. Звідси випливає чимало проблем, подолати які неможливо без величезних зусиль і високого професіоналізму наших політиків. Україна є заручницею складних геополітичних схем і кожен її крок у будь-якому напрямку викликає спротив або Москви, або Вашингтону, або Брюсселя. Віднайти вірне рішення у такій ситуації здатні тільки дуже талановиті й досвідчені політики. Чи є такі в Україні, може показати лише майбутнє.

Його треба готувати, не шкодуючи сил. Насамперед суспільство повинно дізнатися, що дасть Україні членство в ЕС, з наведенням реальних, а не бажаних цифр. Якщо перспектива виявиться привабливою, тоді необхідно спільними зусиллями досягати европейських стандартів у багатьох галузях – від рівня життя до розвитку демократії. А цього може досягнути лише все суспільство. Якщо українці й справді хочуть в об’єднану Европу, вони мають самі наводити порядок у своєму домі. Для початку хоча б підмести у своїх під’їздах і не викидати сміття на газони чи дитячі майданчики. Велика справа починається з малих кроків. Їх тільки треба робити послідовно і безперервно, інакше годі й сподіватися на позитивні результати. Коли ж будемо пасивно чекати на запрошення України до когорти розвинутих держав, то навічно лишимося заручниками несприятливих геополітичних схем.

Ігор БУРКУТ, політолог, кандидат історичних наук

www.chas.cv.ua


----------------------------------------------------

В тему:

Україна - регіональний лідер

Можливості зростання російської економіки вичерпано

Етнополітична карта світу ХХІ століття