Основні проблеми, які світова спільнота бачить перед собою в 2003 році, принаймні в його першій половині, пов’язані з нерозповсюдженням зброї масового знищення. До створюваного в суспільній свідомості американців і європейців образу жахливого монстра Саддама Хусейна, який тільки те й думає, щоб запустити в благополучний західний світ якщо не ракетою з ядерною начинкою, то хоча б якоюсь невиліковною заразою, додаються Північна Корея й Іран, що демонстративно ігнорують посилену увагу світу до їхніх ядерних програм. Тому для громадян демократичних країн мало б бути цілком зрозумілим, що майже єдиним способом захисту “цивілізованого світу” залишається те, щоб силою заставити “країни-парії” відмовитися від своїх недобрих думок, по черзі змінюючи їхні недемократичні режими.

Першим у цій черзі, безперечно, стоїть Ірак, війна проти якого має початися в найближчі 2 місяці. Але світова громадськість не дуже хоче беззаперечно сприймати ці аргументи. Відчувається, що дійсність відрізняється від казочки про червону шапочку й злого вовка, якого вполювали добрі мисливці. Адже в казці мисливці не гострили вовкові зубів, тоді як за вже оприлюдненими висновками експертів найсильніші держави світу самі активно сприяли озброєнню Іраку – без такого сприяння він ніяк не міг би створити загрозу для світу. Та й чи справді має він таку небезпечну зброю? Адже за півтора місяця активних перевірок інспектори не змогли знайти навіть її слідів. Та й кількамісячна безперервна обробка громадської думки щодо необхідності війни з Іраком вже набридла громадськості. Ця тема перестає бути цікавою. Тим більше, що починають проглядатися справжні причини метушні навколо нерозповсюдження зброї масового знищення, зчиненої країнами, які самі ж її й розповсюдили. Ці причини, передовсім, у непомірних амбіціях, в переконаності права сильних диктувати свою волю всім іншим, в експериментуванні з різними моделями однополюсного світу. І мова не лише про амбіції американського керівництва. Адже їм протистоять амбіції дещо менших, але сильних країн і, таким чином, експериментальним шляхом визначається точка балансу між цими амбіціями. Тому можна сподіватися, що після встановлення цієї точки балансу після досягнення більш-менш взаємоприйнятних компромісів проблеми “країн-паріїв” на певний час перейдуть на другий план світової політики.

Значно небезпечнішими є дві інші проблеми, що дуже подібні між собою, хоча перебувають на різних стадіях розв’язання. Ці проблеми страшні тим, що вони майже щоденно забирають життя людей, переважно мирних. Це проблеми ізраїльської Палестини й російського Кавказу. Коса імперських амбіцій наскочила тут на камінь безвихідності й помсти – і косить всіх, на кого натрапить, не минаючи ні жінок, ні дітей. Ось і минулого тижня ізраїльські солдати вбивали палестинських дітей. Невже Арієлю Шарону хочеться зажити “слави” його попередника царя Ірода, який вчинив різню Вифлиємських дітей, про яку ми щороку згадуємо в цей різдвяний час? Очевидно, згадуємо не тільки для того, щоб засудити минулу лють і злобу, але й щоб не дозволити їй тепер пожинати свої криваві плоди. Й невже провідники народів не розуміють, що помста і терор не приведуть їх до свободи, а лише зміцнять замкнуте коло ненависті й зневіри? Тому особливо актуальним був проголошений у Різдвяному посланні Івана Павла ІІ заклик “припинити безглузду війну” на Близькому Сході. Безглуздість її особливо очевидна тому, що є конкретні й реальні компромісні плани розв’язнання проблеми, на які так чи інакше змушені будуть погодитися всі сторони, що конфліктують. Але робити ставку на вибори в умовах окупації та ще й з істотними обмеженнями виборчих прав, які зараз хоче провести ізраїльська влада, можна лише для того, щоб силою загнати врегулюавання у ще глухіший кут.

І російська влада використовує зараз псевдодемократичну виборчу риторику, як основний елемент формування громадської думки щодо проблеми Чечні. Причому ця ж влада своїми заявами й діями розбурхує ненависть і ксенофобію в своїй країні. В таких умовах сама думка про мирне розв’язання конфлікту здається дуже далекою від реальності, а для чеченців єдиним варіантом дій, конкретні результати яких вони бачать, залишаються теракти.

Отже, одним з основних завдань світової спільноти у 2003 році буде те, щоб якнайбільше наблизитися до розв’язання кавказької й близькосхідної проблем.


Повний виклад інформаційно-аналітичного тижневика СВІТ ЗА ТИЖДЕНЬ у форматі Word