Перш за все про причину самих виборів. Поза сумнівом що та політична сила котра контролює Київ, суттєво впливає й на ситуацію в державі вцілому. Попри мої антипатії до пана Чернівецького, почуваюсь зобов'язаним віддати йому належне. Грати на проблемах зденаціоналізованого плебсу він вміє. Звідсіля й така шаленна популярність.

Духовно здеградованим київським обивателям подаровані пакети з харчами й дешеві театральні дійства котрі влаштовував й влаштовує Чернівецький (наприклад позачергове й показове роздавання дійсно потребуючим квартир коштом міського бюджету) виявились суттєво вагомішим аргументом аніж почуття обов'язку супроти України, нащадків, й моральність. Звідсіля й такий «шаленний» успіх. Поза увагою “байдужого до політики електорату” залишились рекордні за швидкістю постанови Київської міської ради (де головує заступник Чернівецького Олесь Довгий) про виділення земельних ділянок кільком комерційним структурам під забудову. Рекламована оточенням Чернівецького відкритість насправді нічого спільного з дійсністю не має. Нині вже відомо, що розхвалена на всі лади “команда” нинішнього голови складається з осіб котрі просто «придбали» місця в його оточенні. (Наприклад вже згадуваний Олесь Довгий є сином одного з власників Укртелекому). Здобуті ними посади є формою задоволення власних амбіцій, й нагоди без перебільшення «казково збагатитись». Дії до котрих вдавався й вдається нині пан Чернівецький свідчать про його цілковито антинаціональне спрямування. Чимало дій (рівно як і манеру поведінки) самого Чернівецького деякі політики й політологи потрактовують його розумовою або психічною недугою, проте спостереження за ним та кілька безпосередніх контактів дають підстави стверджувати що ця теза не відповідає дійсності. Насправді, за показовою простакуватістю криється новопосталий магнат-скоробагатько, для котрого влада, слава й гроші є єдиним мірилом й поясненням всих вчинків. Прагненням «здобути голоси виборців» пояснюється й його загравання з сектою нігерійця Сандея Аделеджі, православ`ям як Московського так і Київського патріярхатів, а згодом й «зізнанням» в вимушеному замовчуванні його батьками єврейського походження. Не важко здогадатись що для байдужого до національних потреб українців Леоніда Чернівецького перейменування вул. Січневого Повстання на вул. Івана Мазепи, в дійсності виявилось не свідченням його «прозріння й патріотичності», а прагненням прихилити до себе національно-свідомих киян, й водночас «прогнутись» перед Президентом, котрий не приховував власних симпатій стосовно опального гетьмана. Які в такому каламбурі можуть бути принципи? Зрозуміло що ніяких.
Започатковані самим Чернівецьким заходи «з наведення ладу в столиці» мають власне пояснення. В Києві (як і в будь-якому іншому густонаселеному місті) зіткнулись в доволі жорстокому зударі кількох фінансових потуг.

Нинішня «боротьба за прибутки» (розважальна індустрія, збут товарів, надання населенню найрізноманітніших послуг) не є навіть аморальною. Вона поза межами моралі, найелементарнішої порядності, й здорового глузду. Методи котрими послуговуються в цій «війні» шокують й провокують до адекватної реакції водночас. Неабияк розрекламована «боротьба» Чернівецького з «однорукими бандитами» (ігровими автоматами) в дійсності є однією з форм поборення власних конкурентів. Чимало хто з оточення Чернівецького утримують цілі ігрові зали й павільйони. Близько року тому, Чернівецький дав дозвіл на будівництво боулінг-клубу й низки азартних клубів на території (нехай і мініатюрного) лісопарку поблизу станції метро Дарниця. Такий крок аж ніяк не йде в згоді з його заявами про необхідність перенести азартно-ігрові установи за межі Києва. Конфлікти довкола «незаконних забудов» також є однією з форм поборення конкурентів. Подейкують що саме унеможливлення здійснення деяких «будівельних проектів» за котрими стояли підконтольні нинішньому прем’єр-міністру будівельні кампанії, і стало головною причиною її активного прагнення будь-що усунути Чернівецького з крісла міського голови.

Попри безліч справедливих закидів опонентами супроти Чернівецького, реалії засвідчили що принципової різниці між нинішнім головою й прагнучими посісти його крісло – немає. Методи до котрих вдавались більшість учасників передвиборних перегонів заслуговують не лише на осуд, а й на кримінальне покарання. Ви шукаєте конкретних прикладів? Будь ласка. Загальновідомо, що Чернівецький вдало відшукав власний електорат. Ядро його прихильників становлять особи похилого віку. З одного боку це сама дисциплінована й доволі активна частка нашого штучно доведеного до рівня деградації суспільства. В часи комуністичного тоталітаризму й московської окупації роль цих людей була зведена до позбавленого права на обурення й невдоволення знаряддя втілення в життя злочинних планів кремлівських верховодів. Після проголошення незалежності, відучений від вміння самостійно давати оцінки явищам та вирішувати посталі проблеми плебс (прошу не ображатись на термін, але іншого слова я не можу відшукати в закапелках власної пам`яті) потребував того, хто б за них все вирішував, й не обтяжував їх пошуком вирішення суспільних проблем. Чернівецький вдало зіграв на недолугості витворених комуністичним тоталітаризмом. Роздаровуючи крупу, цукор й олію, анулюючи дозволи свого попередника Олександра Омельченка на будівництво окремих (зрозуміло що таких, котрі здійснювались його політичними та економічними суперниками) житлових й нежитлових приміщень, він формував собі імідж борця з корупцією. За кілька днів до виборів, на екранах кількох телеканалів промайнули сюжети начебто міліцейської хроніки. Коментатор інформував, що правоохоронці затримали призначений для підкупа Чернівецьким виборців вантаж вже непридатної для вжитку їжі. Сюжет декілька разів демонстрували в різний час на кількох каналах. З одним з учасників «розкриття злочину» (доречі також кандидатом на пост міського голови) я спілкувався безпосередньо. Він навіть не приховував що за участь в «затриманні» вантажу отримав від «серйозніших конкурентів Чернівецького» певну винагороду. Навряд чи за цим фактом і супроти самого Чернівецького, і супроти тих хто таким чином (оббріхуючи) намагався його скомпрометувати, буде порушено кримінальну справу. Прикро, але Україна не належить до числа цивілізованих держав. За брехню тут не карають.

Трагічним (не побоюсь цього терміну) свіченням наявності вкрай серйозних проблем в українському патріотичному середовищі, було й висунення кількох претендентів як на посаду міського Голови, так і кількох блоків до міської ради. Варто віддати належне Олегові Тягнибоку й членству очолюваного ним ВО «Свобода». Розповсюджені ним заклики ще на початку виборчих перегонів до національно-свідомих киян, відразу унеможливили подальші спекулювання на купівлі ним «агітаторів та розповсюджувачів агітаційних матеріалів». Більшість дійсно працювали за ідею, а отрмувана «підтримка» була далекою від «середнього рівня» пропонованої рештою учасників виборчих перегонів.

Проте дивним і незрозумілим видається вихід на виборчі перегони Української Партії очолюваної Михайлом Ратушним. Декларуючий на кожному кроці (доречі член ОУН(р)) про необхідність єднання середовищ патріотичного спрямування колишній нардеп, чомусь не знайшов в собі сил здійснити декларовані гасла на практиці. Не менше дивною видається й аналогічна позиція Української Народної Партії. Невже тяжко знайти між собою спільну мову?

Для більшості киян (та й значної кількості спеціально прибулих з інших регіонів заробітчан) нинішні вибори були непоганою нагодою заробити. Добові складали від 140 до 250 гривень. Кошти дійсно немалі. Проте відразу виникають запитання: звідкіля вони взялися? Хто «спонсорував» і з якою метою? «Агітатори», учасники проплачених мітингів, пікетів, й покладань квітів до пам`ятників (Громадський Актив Києва вдався й до таких форм пошуку голосів виборців) жодних угод з «роботодавцями» не укладали. Все відбувалось згідно усних домовленостей, тож спроби переконати в непричетності до кримінальних (себто непередбачених Консититуцією й іншими нормативними документами) форм отримання коштів будуть вкрай нещирими. Проте викинуті на вітер гроші в данім випадку мене турбують найменше. Боляче і страшно за тих, хто не маючи анінайменших політичних переконань, за оплату агітував киян віддати власний голос за власних роботодавців. Такі речі стають причиною продажності й безпринципності.

Мені страшно жити серед тих, хто цілий день сидячи в наметі з надписом «блок Леоніда Чернівецького» роздаровував киянам беззмістовні й геть не цікаві газетки, а ввечері, отримавши добові, одягав футболку з символікою іншого політико-економічного середовища, й біг під Міську Раду лаяти нинішнього Київського голову. Страшно, тому-що завтра ці люди за купку асигнацій зрадять Батьківщину. А власну підлість пояснять скрутним матеріальним становищем. Тому почуваюсь зобов`язаним закликати політиканів припинити розбещувати молодь.

Пам`ятайте: горе тим, від кого приходять спокуси.