Через два десятиліття по смерті Жукова донька великого стратега знайшла «справжній», він же «первинний», рукопис. Саме у ньому, у «первинному», й містився фрагмент про арабського коня.
Я також не їзджу верхи, хоча Гофман із задоволенням зняв би мене на коні. Втім, експеримент такого роду призвів би до значного падіння популярності. Народ звик до того, що я їзджу в автомобілі, стерпів би, якби я заліз у броньовик, але якщо я сяду на коня – ні, це виключено! Я взагалі не любитель красуватися. Дуже легко постати у смішному вигляді. З кіньми вічно щось стається.
Адольф Гітлер, 4 липня 1942 р.
1
Досить цікаво, що при живому Жукові існувала і ніким не оскаржувалася зовсім інша версія подій, що передували Параду Перемоги. І ґрунтувалася вона не на чиїхось сумнівних спогадах, нібито знайдених після смерті автора, а на документах Генерального штабу Збройних Сил СРСР. Генерал армії С.М. Штеменко повідомив: 24 травня 1945 року Сталін прийняв рішення проводити парад і затвердив найважливіше – дату і дві центральні фігури.
Дата – рівно через місяць, 24 червня.
Приймати парад – Жукову, командувати – Рокоссовському (Генеральный штаб в годы войны. М., 1968. С. 395).
Через чверть століття після виходу мемуарів Штеменка «уточнений» варіант мемуарів Жукова відкрив зовсім іншу картину: Сталін сам мав намір на білому коні перед військами з’явитися, та 15 чи 16 червня стався конфуз, і ось 18 чи 19 червня Сталін поклав на свого замісника Жукова обов’язок приймати парад.
Книга Штеменка такий хід подій начисто відкидає: ще 24 травня Сталін видав чітке розпорядження, кому парадом командувати, кому приймати. Іншими словами, Сталін від початку місце для себе не бронював. Він не збирався гарцювати перед військами.
Інформація Штеменка – матеріал з перших рук. Організацією і плануванням парадів, так само як і плануванням бойових операцій, займаються оперативні відділи та управління штабів. Начальником Головного оперативного управління Генерального штабу на другому етапі війни і відразу після неї був генерал-полковник Штеменко. Йому і начальнику Генерального штабу генералу армії Антонову Сталін доручив спочатку підготувати загальні міркування, а потім детальне планування цього найбільшого з парадів.
У 1968 році, на момент виходу своїх мемуарів, Штеменко був не тільки живий, але й займав пост першого замісника начальника Генерального штабу. За свої слова він був готовий не тільки відповісти, але й підтвердити їх будь-якими документами, позаяк доступ до них у нього був необмежений. Та йому ніхто не заперечував.
Штеменко продовжував: «Опрацьований ритуал намагалися доповісти Верховному, але він і слухати не став.
- Це справа військових. Вирішуйте самі, - заявив Сталін» (Там само. С. 402).
Якби Сталін готувався сам приймати парад, то мав би день і ніч вникати у процедуру майбутнього ґрандіозного дійства. Адже тому, хто приймає парад належало на коні рівно о 10 годині з останнім ударом курантів з’явитися з воріт Спаської вежі одночасно з командувачем парадом, який нісся назустріч, опинитися в центрі площі перед мавзолеєм, прийняти рапорт, об’їхати всі полки, вишикувані на Красній площі, зупинитися точно перед кожним штандартом, втримати коня на місці, не позволяючи йому стати на свічку, побажати здоров’я полку, вислухати зичну відповідь, поздоровити з перемогою і під ревище у відповідь нестися далі манежним ґалопом, ні в якому разі не позволяючи коню зірватися в польовий ґалоп.
Але й це ще не все. Кожен раз вершник мусив рушати коня з лівої ноги і ритм тримати. Той, що приймає парад мав об’їхати війська, вишикувані не тільки на Красній площі, але й на вулиці Горького, на Манежній площі і площі Свердлова, і всюди промовляти вітання. І кожного разу миттєво коня зупиняти, і кожного разу брати з місця в ґалоп, а повертаючись на Красну площу, пройти підйом клусом розмашистим, але не розлогим. По завершенню об’їзду військ, належало хвацько зістрибнути з коня. Привселюдно. Перед кінокамерами.
Ця робота вимагала тривалої і дуже серйозної підготовки. Адже ненароком можна було поскакати не туди, куди треба.
За свідченням генерала армії Штеменка, який планував парад, Сталін не виявив ніякого інтересу до процедури, він навіть слухати пояснень не став. Видавши загальні розпорядження, Сталін у деталі не вникав, від початку залишивши собі роль стороннього спостерігача.
2
Але давайте на одну хвилину повіримо фантазіям мертвого Жукова: Сталін сам готувався приймати Парад Перемоги. У цьому випадку роль Жукова – Парадом Перемоги командувати. Тепер уявімо собі чергу на сходах. Найвища сходинка звільнилася, скільки людей одержать підвищення? Правильно – всі. Вся черга рушить на одну сходинку догори.
Якби за кілька днів до параду Сталін несподівано звільнив верхню сходинку і звільнив своє місце Жукову, значить місце Жукова також звільнилося б і на нього довелося би ставити Маршала Радянського Союзу Рокоссовського.
У цьому випадку в мемуарах Рокоссовського ми б знайшли такий пасаж: я готувався валити стройовим кроком попереду зведеного полку 2-го Білоруського фронту, і раптом, ні сіло, ні впало, за 5-6 днів до величної урочистості мене призначають командувати цілим парадом. Справа, звичайно, почесна, але ж не можна так безвідповідально підходити до справ державної ваги! Я відповідав тільки за один свій полк, а тут раптом за 5-6 днів до початку ґрандіозної вистави мене призначають головним режисером, ставлять відповідати за 15 парадних полків, кавалерійську бригаду з 3 полків, 9 військових академій і 11 військових училищ, за оркестр чисельністю в повнокровний полк, за півтори тисячі танків, самохідних гармат і артилерійських тягачів, за незліченну кількість автомобілів, за зброю, одяг і взуття, за двигуни і пальне, за технічне обслуговування і фарбування машин, за доставку, примірку і підгонку парадного обмундирування на 40 тисяч солдатів і офіцерів, за організацію руху військ до площі і від неї, за дисципліну і порядок на Центральному летовищі перед парадом і після, за підготовку ремонтно-евакуаційних команд, котрим у випадку необхідності доведеться розчищати площу і суміжні вулиці від аварійної техніки, за регулювальників і лінійних, за одночасну роботу тисяч радіостанцій, за комендантську службу, за лазні і пральні, за медичне і ветеринарне обслуговування, за святковий обід для всіх солдатів, сержантів, старшин і офіцерів після параду і ще за багато різних речей!
І Рокоссовський мав би протестувати проти версії Штеменка: пише, що ролі були розподілені від самого початку, а насправді я взнав про те, що повинен командувати парадом за 5-6 днів!
Та Рокоссовський проти версії Штеменка не протестував, позаяк Штеменко сказав правду. Бо ніхто Рокоссовського за 5-6 днів перед парадом на місце Жукова, яке звільнилося, не ставив. Бо Рокоссовський ще за місяць перед парадом чітко знав: Жукову приймати, а йому командувати. Бо усією підготовкою параду Рокоссовський рішуче і твердо керував від самого початку.
І ще штрих. Війська на Центральному летовищі з найпершого дня підготовки тренувалися у відповідь на привітання того, що приймає парад гучно горлати на одному диханні: «Здрав… Жлав… Тов… Мар… Сов… Сьюз!!!»
Якби припускалося, що приймати парад буде Сталін, то відповідати на тренуваннях вчили би інакше: «Здрав… Жлав… Тов… Стал!!!»
Я цим питанням цікавився. Учасники того параду ще живі. Допоки не пізно, спитайте, як їх вчили відповідати.
3
Але й це ще не все. Якби за кілька днів до параду Жуков несподівано зайняв би місце Сталіна, а Рокоссовський – місце Жукова, тоді довелося б терміново викликати з Німеччини замісника Рокоссовського генерал-полковника К.П. Трубнікова.
І якщо Штеменко написав нісенітницю, то не тільки Рокоссовський мав би виступати проти його версії, але й Трубніков: Рокоссовський поїхав до Москви, а я замість нього залишився на господарстві. У мене шість армій і сім окремих корпусів в Німеччині і в Польщі. Раптом, в останній момент, кидай все, несися до Москви, ставай попереду колони 2-го Білоруського фронту…
Та не протестував Трубніков, так як в останній момент не покидав свої війська в Німеччині і Польщі напризволяще. Він чітко знав свої парадні обов’язки ще у травні. Він приїхав у Москву разом з Рокоссовським і з першого дня підготовки до параду відповідав не за війська у Німеччині і Польщі, а за парадну колону 2-го Білоруського фронту.
Коротше: 24 травня 1945 року Сталін прийняв рішення про проведення параду, тут таки розподілив головні ролі і надалі свого рішення не змінював. За кілька днів до параду ніякого перерозподілення ролей не було. А з цього випливає, що Сталін від початку не залишав для себе місця у парадному розподілі.
Проти версії Штеменка мав би протестувати й сам Жуков. Він ревниво слідкував за будь-якими виступами своїх колишніх соратників, нещадно їх громив у випадках, якщо трактування подій не співпадало з його власним. Він публічно таврував і звинувачував Маршалів Радянського Союзу Голікова, Соколовського, Конєва, Чуйкова, Адмірала Флоту Радянського Союзу Кузнєцова та багатьох інших.
Книга Штеменка вийшла за рік перед мемуарами Жукова. Цю книгу читали всі офіцери, генерали та адмірали Радянської Армії і флоту, як діючі, так і відставні. Це був бестселер воєнної мемуаристики. Окрім того, Штеменко – найближчий до Жукова генерал. Через підготовку державного перевороту 1957 року постраждали двоє: Жукова вигнали з усіх партійних і військових посад, Штеменка – з посади керівника ГРУ, з генерал-полковника зробили генерал-лейтенантом і засунули на посаду замісника командувача Приволзьким воєнним округом.
(Штеменко був генерал-майором тільки один раз і тільки неповні п’ять місяців. Звання присвоєне у 1942 році. Йому тоді було 35. Генерал-лейтенантом він був три рази. Ці звання одержав у 1943, 1953 і 1957 роках. Перший раз – на знак заохочення, два інших рази – на знак покарання. Генерал-полковником він був також три рази: у 1945, 1956, 1966-му. А звання генерала армії одержував лише двічі – у 1948 і 1968 роках. Другий раз генералом армії він став через двадцять років після першого разу.)
Після скинення Хрущова, Штеменко знову піднявся на колишні висоти і видав мемуари. Жуков їх читав, цінував, хвалив і цитував. Але ж повинен був обурюватися. Про сталінський конфуз можна було й не згадувати, але Жуков мав би заявити: Штеменко – друг, та істина дорожча. Ось пише, що Сталін ще 24 травня наказав мені приймати парад, а було не так. Сталін сам примірявся і тільки за 5-6 днів перед парадом чомусь передумав.
Та живий Жуков не протестував. Він цілком прихильно віднісся до версії Штеменка про те, що ще у травні були чітко визначені обов’язки всіх учасників і ніяких змін в останній момент не відбувалося, тобто від самого початку Сталін не претендував на роль гарцюючого тріумфатора.
І тільки через два десятки років після своєї смерті найвеличніший полководець усіх часів і народів раптом повстав проти версії генерала Штеменка.
Таке раптове просвітлення пам’яті мерця повністю влаштовує моїх критиків.
А мене – ні.
4
Непроста справа – в’язати сюжетні вузли. Вирішили, наприклад якісь мудрі товариші вписати у мемуари Жукова новий фрагмент про те, як Сталін впав з коня. Вписати легко. Але потрібно пояснити читачеві: а звідки Жуков міг про це знати?
Хвацький сталінський інструктор з верхової їзди відпадав відразу. Не можна ж було вписати в мемуари, що в літку 1945 року такий собі кавалерійський майор прорвався крізь заслони і застави, проскочив поверх бар’єрів, порозпихав жуківську охорону, відкликав замісника Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу набік і прошепотів на вухо під великим секретом сталінську таємницю…
Потрібен був свідок трохи вищого рангу. Але хто би міг знати про таємні сталінські тренування і проговоритися? Сталінський секретар Поскребишев? Того вогнем пали, не скаже. Головний сталінський охоронець Власік? Теж неймовірно. І Поскребишев, і Власік довгі роки були поряд зі Сталіним перш за все тому, що сталінські таємниці оберігали.
В кандидатах на жуківського інформатора залишався тільки сталінський син Васько. Благо, що мертвий. А мертві, як в нас заведено, сорому не мають. Творцям сюжету залишалось Васька з Жуковим звести. Якби пописувачі думали головами, то могли б придумати дещо правдоподібне і вкласти в жуківські вуста що-небудь накшалт: йду кремлівським коридором, назустріч Василь… Далі – за текстом.
Можна було б просто: зустрів Василя, розговорилися. Без уточнень, де і коли.
Але пописувачі головами думати не призвичаєні. Вони описали зустріч Жукова з Василем Сталіним на Центральному летовищі Москви підчас підготовки до параду. І прорахувалися…
Командиру 268-ї винищувальної авіаційної Ніжинської Червонопрапорної дивізії 16-ї повітряної армії 1-го Білоруського фронту полковнику Сталіну Василю Йосиповичу там було абсолютно нічого робити.
Як це так? Невже він в Параді Перемоги участі не приймав?
Ні. Не приймав.
І не збирався приймати. І ніякого відношення до параду на Красній площі не мав, як і до Центрального летовища Москви, на якому йшли приготування. У цьому кожен може переконатися сам. Все парадне розподілення відоме. Колону 1-го Білоруського фронту вів генерал армії В.Д. Соколовський. За ним шеренгою – командувачі арміями. Після них – штандарт фронту. Далі – командир зведеного полку генерал-лейтенант І.П. Рослий з двома замісниками-генералами. Дві шеренги солдатів-прапороносців, за ними сім батальйонів.
Куди накажете вставити полковника Сталіна?
Він не командувач фронтом. Він не замісник командувача. Не командарм. Штандарт фронту нести? Там герої з героїв. Наприклад, штандарт 1-го Українського фронту ніс тричі Герой Радянського Союзу полковник Покришкін. Асистентами у нього – двічі Герої. І у всіх фронтах – той самий порядок: штандарти фронтів несли кращі з кращих.
А у полковника Сталіна ні одної Золотої Зірки. Батько вимагав пристойностей дотримуватися. Надаремно сина обвішувати брязкальцями не дозволяв. В прапороносці його? Там здоровенні солдати у солдатських нагородах. Там також авіаційному полковнику робити нічого. А в інших зведених полках? В яких? У зведеному полку Карельського фронту? Чи Ленінградського? Він до цих фронтів відношення не мав. Якби й мав, вони все одно за тією ж схемою були вишикувані: командувач фронтом, шеренга командувачів арміями, штандарт, генерал – командир зведеного полку із замісниками-генералами, прапороносці і п’ять-сім батальйонів.
Імена всіх, хто вів колони фронтів, хто командував зведеними полками, батальйонами і навіть ротами, давно опубліковані і всім відомі. Нема там полковника Сталіна. Куди ж було його прилаштувати? В полк НКВС поставити? Чи в полк Війська Польського?
Так, можливо, Васько Сталін на Центральному летовищі просто так, без діла ошивався!
Ні, не ошивався. Він або лежав п’яний на своїй дачі, або займався справою. А справа у нього була надзвичайно відповідальна. Велика урочистість складалася з трьох елементів: парад військ на Красній площі, повітряний парад над площею і демонстрація трудящих.
Повітряний парад над Красною площею готувався настільки ж ґрандіозний, як і на землі. І якщо салютували із тисячі гармат, вивели на парад півтори тисячі одиниць бронетехніки, то і в повітрі затівалося дещо відповідне до моменту. Ось там, у небі, і було зарезервоване місце для полковника Сталіна.
У повоєнні роки це стало родзинкою програми – у небі син Сталіна! Це він веде колону! І цілій країні видно: он він – перший! А потім і кіножурнал народові п’ятнадцять разів прокрутять: у шоломі, в пілотських окулярах, комір баранячий, погляд соколиний, ось так енергійно штурвал на себе!
Окрім кіножурналів, тут таки й першу казенну епопею відзняли. Називалася «Падіння Берліна». Не пошкодували кольорової плівки. Тоді це рідкістю було. І у цій епопеї син Сталіна, красень і розумник, веде своїх соколів в останній і рішучий бій над гітлерівською столицею.
Але якщо сталінського сина на Красну площу опустити і у стрій поставити, то хто ж його впізнає? В командарми поки ще не вийшов, та й все одно вони шеренгою йдуть. В солдатський стрій поставити? І що тоді накажете коментаторам робити? Не інакше як у мікрофон горлати: он той, п’ятнадцятий справа у десятому ряду! Так, так, рудий, плюгавенький! Впізнали?!
Перша поява сталінського сина в московському небі планувалася на 24 червня 1945 року. Але погода була нелітною. Відмінили і проліт авіації, і демонстрацію трудящих. Із трьох елементів урочистості провели тільки один – парад військ. Але проліт авіації готувався і був відмінений тільки зранку 24 червня. Про це написано і в офіційних звітах, і у всіх варіантах мемуарів Жукова, починаючи з першого, виданого за його життя: «Подзвонив командувачу Військово-Повітряними Силами, який сказав, що на більшості летовищ погода нелітна». До цього додам: і над Москвою теж.
Та до останнього моменту ніхто не знав, буде повітряний парад чи ні. Тому до останнього моменту повітряний парад готували. Справа була надзвичайно складною: сотні бойових літаків різних типів і різних технічних характеристик майже одночасно ринуть в одну точку.
На землі воно простіше: якщо перші батальйони танків забарилися на вході чи виході з площі, решта пригальмують. А в повітрі що накажете робити, коли авіаційні полки і дивізії проносяться над кремлівськими зірками? Тут наламати дров можна було на пів Москви.
Керував підготовкою повітряного параду командувач ВПС Головний маршал авіації А.А. Новіков, а син Сталіна був одним з головних діючих осіб. До речі, недарма «приземлили» всіх прославлених асів. З однієї сторони, звичайно, правильно і справедливо, що на Красній площі штандарти фронтів несли обвішані золотими зірками герої-пілоти. Вони найзаслуженіші. Ні танкістів, ні артилеристів, ні розвідників, ні саперів, ні піхоту, ні кавалерію так щедро не нагороджували. З іншої сторони, зручно – нема потреби коментаторам об’являти, що ось, мовляв, в повітрі Покришкін. Небо було розчищене і можна було скромно сказати: колону червонозоряних повітряних кораблів веде полковник Сталін…
5
Чекайте, чекайте. Хіба не міг Жуков зустріти сталінського сина на Центральному летовищі Москви? Хіба підготовка прольоту літаків над Москвою і Центральне летовище Москви не пов’язані між собою?
Саме так: не пов’язані.
Центральне летовище віддали сухопутним військам. Де накажете розмістити полки на час підготовки? Їх за традицією розміщували на Центральному летовищі.
Влітку 1945 року там було не наметове містечко, а справжнє місто. Прикинемо: десять зведених полків від кожного фронту. В кожному полку – 1465 солдатів і офіцерів, не враховуючи запасних і обслуги. Крім того, зведені полки від НКВС, Війська Польського, ВМФ, Наркомату оборони, оркестр на 1300 труб і 100 барабанів, кавалерійська бригада, окремі батальйони. Уявіть собі хоча б намети-лазні, палатки-їдальні, у яких цю силу-силенну людей доводилося готувати тричі на день. Але це не все. Тут таки і стовпотворіння бойової техніки: танків, бронемашин, артилерійських тягачів, самохідних гармат, стволової і реактивної артилерії, піхоти на автомашинах. І вся ця техніка з обслугою та екіпажами. І цим обслугам і екіпажам також треба цілий місяць тут жити і працювати. Для усієї бойової техніки треба розвернути польові ремонтні бази. Тут таки місця для огляду, технічного обслуговування, миття і фарбування машин, та ін. Літакам там нічого було робити: все поле заставлене наметами, злітні смуги – бойовою технікою. А центральна смуга розмальована під Красну площу. На ній безкінечні, від світанку до заходу, тренування.
Навіть якби й пусто було на Центральному летовищі, то використовувати його для підготовки повітряного параду неможливо. Бо ж не над центром Москви кожного дня сотні літаків ганяти. Для підготовки параду існувало інше місце – Тушино. І не тільки. Щоб гнати колони літаків безперервною чередою над Красною площею, треба було забезпечити майже одночасний зліт сотень машин. З одного летовища це неможливо. Тому літаки були розосереджені по всіх військових та цивільних летовищах довкола Москви.
Непроста це справа – організувати взаємодію колосальних мас авіації, що злітають з різних летовищ. Вимагалося точності балетної постановки. Цим і займалося командування ВПС, тисячі пілотів, техніків, інженерів та іншого летовищного люду. Авіаційний парад був пов’язаний з парадом на Красній площі тільки за часом. Тому учасникам ґрандіозної повітряної вистави було абсолютно нічого робити там, де дзвеніли підкови і брязкали гусениці.
Тому присутність сталінського сина там, де його нібито зустрів Жуков, - вигадка. Вкрай невдала.
6
Через два десятиліття по смерті Жукова донька великого стратега знайшла «справжній», він же «первинний», рукопис. Саме у ньому, у «первинному», й містився фрагмент про арабського коня. Мемуари були переписані у відповідності із знову віднайденими одкровеннями, і версія про сталінське падіння одержала офіційне жуківське підтвердження.
Однак Марії Георгіївні не слід було поспішати. Не варто було виключати можливість того, що «первинний рукопис» сотворили якісь безсовісні, неграмотні, недорікуваті пройдисвіти, залізли вночі у квартиру і цю фальшивку засунули у стару шафу. Дочці стратега слід було проявити елементарну пильність. Вона повинна була просто співставити дати.
Рукопис «Спогадів і роздумів» був переданий у видавництво АПН у вересні 1965 року. Про це Жуков повідомив у листі до Брєжнєва від 11 грудня 1967 року. Але у «знову знайденому первинному рукописі» зустрічаються посилання на джерела, котрі з’явилися після 1965 року. Отже, це не первинний, а вже роблений, перероблений, уточнений варіант.
Хвацькі хлопаки, які сотворили «правдивий первинний рукопис», так захопилися роботою, що якось поміж ділом проґавили дві дати: 24 грудня 1968 року і 18 червня 1974 року.
Перше видання «Спогадів і роздумів» було підписане до друку 24 грудня 1968 року («Огонек». 1988. № 18. С. 20), отже, у «первинному рукописі» не могло бути посилань на джерела, котрі з’явилися після цієї дати. Але їх – безліч. Виходить, що спочатку була опублікована книга, а вже потім хтось написав її «правдивий» рукопис.
Авторам «первинного рукопису» слід було на білій стелі кабінету, у якому вони пописували цей безсмертний шедевр, чорною фарбою написати ще важливішу дату – 18 червня 1974 року. Букви – з метр, числа – зо два. Це день смерті Жукова. На цю дату треба було дивитися кожного разу, коли погляди пописувачів спрямовувалися догори у пошуках натхнення. «Правдивий рукопис» треба було підробити так, щоб цю дату ні в якому разі не перескочити.
Та писали нетлінне творіння «наші хлопці за ту ж зарплатню». В результатах своєї праці вони були не зацікавлені, тому вийшла стандартна совкова халтура. Справжній первинний рукопис був завершений Жуковим і його співавторами у серпні 1965 року, а у знайденому донькою стратега «первинному рукописі» зустрічаються посилання на 1-й том Радянської військової енциклопедії, підписаної до друку 11 вересня 1974 року. Коротше кажучи, «первинний рукопис», котрий раптом відшукала донька Жукова, створювалася якимись жуками не тільки після того, як книга була опублікована, але й після того, як Жуков помер.
А хлопці, аби надати своєму творінню більшої переконливості, не соромлячись, посилалися на книги, видані і у 1975-му, і у 1976-му, та в інші пізніші роки.
На мій погляд, існує єдиний гідний вихід із дурнуватої ситуації. Донька Жукова повинна (просто зобов’язана!) оголосити, що їй підкинули фальшивку. Маршали Радянського Союзу Язов, Куліков, маршал бронетанкових військ Лосік та інші відповідальні товариші запевняли нас, що справжня правда відкривається тільки в останніх виданнях мемуарів Жукова, переписаних у відповідності з «первинним рукописом». Цим товаришам слід відкрито і чесно оголосити: ми – люди наївні, довірливі, нас так легко надурити, ми не праві, забираємо свої слова назад. Видавцям, котрі опублікували цю липу, слід повернути читачам гроші і вибачитися.
Надалі слід публікувати тільки те, що містилося у першому виданні мемуарів Жукова, виданих за його життя. Так, великий стратег постає боягузом, підлабузником, лизоблюдом, догідником, кон’юнктурником. Але інших мемуарів немає. Усі інші видання – неймовірна нісенітниця, фальш і дурість.
А моєму критику, анонімному Гризуну повідомляю: це не я виявив неуважність і розсіяність, читаючи жуківські шедеври. Це вам, шановний товаришу, підкинули шитий гнилим шпаґатом «первинний рукопис» з арабськими казками про арабського коня. А ви виявилися роззявою того ж калібру, що й де-які наші маршали, генерали, адмірали, академіки та письменники-герої.
***
На створення мемуарів Жукова були кинуті величезні народні кошти. Колосальні колективи найбільш високооплачуваних чиновників країни аж до завідуючих відділами ЦК КПРС і вищих керівників КДБ тратили свій дорогоцінний час не на побудову світлого завтра і не на ловлю ворогів народу, а на розбір фінансових скандалів, які незмінно супроводжували сотворіння найвеличнішого шедевру військової думки. При появі кожного нового видання знову тратяться народні гроші на те, щоб вибити з народної свідомості пам’ять про всі попередні видання, котрі автоматично переходять у розряд шкідницьких. Часопис «Родіна» (1997. № 7) рапортує про виконану роботу: «В Росії 90-х років навіть школярів попереджають – користуйтеся виданнями, починаючи з 10-го». Часопис висміює мене: в нас школярі знають, що дев’ять перших видань мемуарів Жукова – маячня і нісенітниці. Сьогодні велено вірити тільки тому, що сьогодні опубліковано. А ти, дурнику, від життя відстав – усе ще за старі видання хапаєшся.
Дорогих росіян, починаючи зі шкільного віку, цілком свідомо перетворюють на дебілів. Часопис «Родіна» у цьому процесі відіграє не останню роль. Головний редактор і його замісники знають, що «правдивий рукопис» мемуарів Жукова – це шедевр, вирубаний сокирою з осикового кола, що десяте видання набагато тупіше за перше. Та часопис із крикливою назвою, яка ніяк не в’яжеться із його змістом, вимагає від своїх читачів вірити тому, чому можуть вірити тільки розумово неповноцінні.
А я пропоную: нумо на вимоги часопису «Родіна» на кілька миттєвостей підкоримося. Давайте уявімо себе дебілами і повіримо останнім «найправдивішим» виданням мемуарів великого стратега. Але тоді ситуація виходить ще жахливіша.
З перших дев’яти видань випливає, що Жуков не знав навіть приблизно, скільки в нього під командуванням танків, літаків, гармат, дивізій, корпусів, армій. А з найновіших видань, «звірених з правдивим рукописом», випливає, що старий кіннотник Жуков, який чверть століття прослужив у кавалерії, навіть у своїй кавалерійській науці не особливо розбирався – не міг арабську породу від терської відрізнити.
Наші інтереси:
Ставити всі крапки над "і", відділяючи пшеницю від куколю.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Віктор Суворов. СВЯТА СПРАВА. Розділ 2
Світ:
Через два десятиліття по смерті Жукова донька великого стратега знайшла «справжній», він же «первинний», рукопис. Саме у ньому, у «первинному», й містився фрагмент про арабського коня.
b5f48833165bf15eeca6fe4c309a8899.jpg
ВЕРНІМОСЯ ДО НАШИХ КОНЕЙ
Я також не їзджу верхи, хоча Гофман із задоволенням зняв би мене на коні. Втім, експеримент такого роду призвів би до значного падіння популярності. Народ звик до того, що я їзджу в автомобілі, стерпів би, якби я заліз у броньовик, але якщо я сяду на коня – ні, це виключено! Я взагалі не любитель красуватися. Дуже легко постати у смішному вигляді. З кіньми вічно щось стається.
Адольф Гітлер, 4 липня 1942 р.
1
Досить цікаво, що при живому Жукові існувала і ніким не оскаржувалася зовсім інша версія подій, що передували Параду Перемоги. І ґрунтувалася вона не на чиїхось сумнівних спогадах, нібито знайдених після смерті автора, а на документах Генерального штабу Збройних Сил СРСР. Генерал армії С.М. Штеменко повідомив: 24 травня 1945 року Сталін прийняв рішення проводити парад і затвердив найважливіше – дату і дві центральні фігури.
Дата – рівно через місяць, 24 червня.
Приймати парад – Жукову, командувати – Рокоссовському (Генеральный штаб в годы войны. М., 1968. С. 395).
Через чверть століття після виходу мемуарів Штеменка «уточнений» варіант мемуарів Жукова відкрив зовсім іншу картину: Сталін сам мав намір на білому коні перед військами з’явитися, та 15 чи 16 червня стався конфуз, і ось 18 чи 19 червня Сталін поклав на свого замісника Жукова обов’язок приймати парад.
Книга Штеменка такий хід подій начисто відкидає: ще 24 травня Сталін видав чітке розпорядження, кому парадом командувати, кому приймати. Іншими словами, Сталін від початку місце для себе не бронював. Він не збирався гарцювати перед військами.
Інформація Штеменка – матеріал з перших рук. Організацією і плануванням парадів, так само як і плануванням бойових операцій, займаються оперативні відділи та управління штабів. Начальником Головного оперативного управління Генерального штабу на другому етапі війни і відразу після неї був генерал-полковник Штеменко. Йому і начальнику Генерального штабу генералу армії Антонову Сталін доручив спочатку підготувати загальні міркування, а потім детальне планування цього найбільшого з парадів.
У 1968 році, на момент виходу своїх мемуарів, Штеменко був не тільки живий, але й займав пост першого замісника начальника Генерального штабу. За свої слова він був готовий не тільки відповісти, але й підтвердити їх будь-якими документами, позаяк доступ до них у нього був необмежений. Та йому ніхто не заперечував.
Штеменко продовжував: «Опрацьований ритуал намагалися доповісти Верховному, але він і слухати не став.
- Це справа військових. Вирішуйте самі, - заявив Сталін» (Там само. С. 402).
Якби Сталін готувався сам приймати парад, то мав би день і ніч вникати у процедуру майбутнього ґрандіозного дійства. Адже тому, хто приймає парад належало на коні рівно о 10 годині з останнім ударом курантів з’явитися з воріт Спаської вежі одночасно з командувачем парадом, який нісся назустріч, опинитися в центрі площі перед мавзолеєм, прийняти рапорт, об’їхати всі полки, вишикувані на Красній площі, зупинитися точно перед кожним штандартом, втримати коня на місці, не позволяючи йому стати на свічку, побажати здоров’я полку, вислухати зичну відповідь, поздоровити з перемогою і під ревище у відповідь нестися далі манежним ґалопом, ні в якому разі не позволяючи коню зірватися в польовий ґалоп.
Але й це ще не все. Кожен раз вершник мусив рушати коня з лівої ноги і ритм тримати. Той, що приймає парад мав об’їхати війська, вишикувані не тільки на Красній площі, але й на вулиці Горького, на Манежній площі і площі Свердлова, і всюди промовляти вітання. І кожного разу миттєво коня зупиняти, і кожного разу брати з місця в ґалоп, а повертаючись на Красну площу, пройти підйом клусом розмашистим, але не розлогим. По завершенню об’їзду військ, належало хвацько зістрибнути з коня. Привселюдно. Перед кінокамерами.
Ця робота вимагала тривалої і дуже серйозної підготовки. Адже ненароком можна було поскакати не туди, куди треба.
За свідченням генерала армії Штеменка, який планував парад, Сталін не виявив ніякого інтересу до процедури, він навіть слухати пояснень не став. Видавши загальні розпорядження, Сталін у деталі не вникав, від початку залишивши собі роль стороннього спостерігача.
2
Але давайте на одну хвилину повіримо фантазіям мертвого Жукова: Сталін сам готувався приймати Парад Перемоги. У цьому випадку роль Жукова – Парадом Перемоги командувати. Тепер уявімо собі чергу на сходах. Найвища сходинка звільнилася, скільки людей одержать підвищення? Правильно – всі. Вся черга рушить на одну сходинку догори.
Якби за кілька днів до параду Сталін несподівано звільнив верхню сходинку і звільнив своє місце Жукову, значить місце Жукова також звільнилося б і на нього довелося би ставити Маршала Радянського Союзу Рокоссовського.
У цьому випадку в мемуарах Рокоссовського ми б знайшли такий пасаж: я готувався валити стройовим кроком попереду зведеного полку 2-го Білоруського фронту, і раптом, ні сіло, ні впало, за 5-6 днів до величної урочистості мене призначають командувати цілим парадом. Справа, звичайно, почесна, але ж не можна так безвідповідально підходити до справ державної ваги! Я відповідав тільки за один свій полк, а тут раптом за 5-6 днів до початку ґрандіозної вистави мене призначають головним режисером, ставлять відповідати за 15 парадних полків, кавалерійську бригаду з 3 полків, 9 військових академій і 11 військових училищ, за оркестр чисельністю в повнокровний полк, за півтори тисячі танків, самохідних гармат і артилерійських тягачів, за незліченну кількість автомобілів, за зброю, одяг і взуття, за двигуни і пальне, за технічне обслуговування і фарбування машин, за доставку, примірку і підгонку парадного обмундирування на 40 тисяч солдатів і офіцерів, за організацію руху військ до площі і від неї, за дисципліну і порядок на Центральному летовищі перед парадом і після, за підготовку ремонтно-евакуаційних команд, котрим у випадку необхідності доведеться розчищати площу і суміжні вулиці від аварійної техніки, за регулювальників і лінійних, за одночасну роботу тисяч радіостанцій, за комендантську службу, за лазні і пральні, за медичне і ветеринарне обслуговування, за святковий обід для всіх солдатів, сержантів, старшин і офіцерів після параду і ще за багато різних речей!
І Рокоссовський мав би протестувати проти версії Штеменка: пише, що ролі були розподілені від самого початку, а насправді я взнав про те, що повинен командувати парадом за 5-6 днів!
Та Рокоссовський проти версії Штеменка не протестував, позаяк Штеменко сказав правду. Бо ніхто Рокоссовського за 5-6 днів перед парадом на місце Жукова, яке звільнилося, не ставив. Бо Рокоссовський ще за місяць перед парадом чітко знав: Жукову приймати, а йому командувати. Бо усією підготовкою параду Рокоссовський рішуче і твердо керував від самого початку.
І ще штрих. Війська на Центральному летовищі з найпершого дня підготовки тренувалися у відповідь на привітання того, що приймає парад гучно горлати на одному диханні: «Здрав… Жлав… Тов… Мар… Сов… Сьюз!!!»
Якби припускалося, що приймати парад буде Сталін, то відповідати на тренуваннях вчили би інакше: «Здрав… Жлав… Тов… Стал!!!»
Я цим питанням цікавився. Учасники того параду ще живі. Допоки не пізно, спитайте, як їх вчили відповідати.
3
Але й це ще не все. Якби за кілька днів до параду Жуков несподівано зайняв би місце Сталіна, а Рокоссовський – місце Жукова, тоді довелося б терміново викликати з Німеччини замісника Рокоссовського генерал-полковника К.П. Трубнікова.
І якщо Штеменко написав нісенітницю, то не тільки Рокоссовський мав би виступати проти його версії, але й Трубніков: Рокоссовський поїхав до Москви, а я замість нього залишився на господарстві. У мене шість армій і сім окремих корпусів в Німеччині і в Польщі. Раптом, в останній момент, кидай все, несися до Москви, ставай попереду колони 2-го Білоруського фронту…
Та не протестував Трубніков, так як в останній момент не покидав свої війська в Німеччині і Польщі напризволяще. Він чітко знав свої парадні обов’язки ще у травні. Він приїхав у Москву разом з Рокоссовським і з першого дня підготовки до параду відповідав не за війська у Німеччині і Польщі, а за парадну колону 2-го Білоруського фронту.
Коротше: 24 травня 1945 року Сталін прийняв рішення про проведення параду, тут таки розподілив головні ролі і надалі свого рішення не змінював. За кілька днів до параду ніякого перерозподілення ролей не було. А з цього випливає, що Сталін від початку не залишав для себе місця у парадному розподілі.
Проти версії Штеменка мав би протестувати й сам Жуков. Він ревниво слідкував за будь-якими виступами своїх колишніх соратників, нещадно їх громив у випадках, якщо трактування подій не співпадало з його власним. Він публічно таврував і звинувачував Маршалів Радянського Союзу Голікова, Соколовського, Конєва, Чуйкова, Адмірала Флоту Радянського Союзу Кузнєцова та багатьох інших.
Книга Штеменка вийшла за рік перед мемуарами Жукова. Цю книгу читали всі офіцери, генерали та адмірали Радянської Армії і флоту, як діючі, так і відставні. Це був бестселер воєнної мемуаристики. Окрім того, Штеменко – найближчий до Жукова генерал. Через підготовку державного перевороту 1957 року постраждали двоє: Жукова вигнали з усіх партійних і військових посад, Штеменка – з посади керівника ГРУ, з генерал-полковника зробили генерал-лейтенантом і засунули на посаду замісника командувача Приволзьким воєнним округом.
(Штеменко був генерал-майором тільки один раз і тільки неповні п’ять місяців. Звання присвоєне у 1942 році. Йому тоді було 35. Генерал-лейтенантом він був три рази. Ці звання одержав у 1943, 1953 і 1957 роках. Перший раз – на знак заохочення, два інших рази – на знак покарання. Генерал-полковником він був також три рази: у 1945, 1956, 1966-му. А звання генерала армії одержував лише двічі – у 1948 і 1968 роках. Другий раз генералом армії він став через двадцять років після першого разу.)
Після скинення Хрущова, Штеменко знову піднявся на колишні висоти і видав мемуари. Жуков їх читав, цінував, хвалив і цитував. Але ж повинен був обурюватися. Про сталінський конфуз можна було й не згадувати, але Жуков мав би заявити: Штеменко – друг, та істина дорожча. Ось пише, що Сталін ще 24 травня наказав мені приймати парад, а було не так. Сталін сам примірявся і тільки за 5-6 днів перед парадом чомусь передумав.
Та живий Жуков не протестував. Він цілком прихильно віднісся до версії Штеменка про те, що ще у травні були чітко визначені обов’язки всіх учасників і ніяких змін в останній момент не відбувалося, тобто від самого початку Сталін не претендував на роль гарцюючого тріумфатора.
І тільки через два десятки років після своєї смерті найвеличніший полководець усіх часів і народів раптом повстав проти версії генерала Штеменка.
Таке раптове просвітлення пам’яті мерця повністю влаштовує моїх критиків.
А мене – ні.
4
Непроста справа – в’язати сюжетні вузли. Вирішили, наприклад якісь мудрі товариші вписати у мемуари Жукова новий фрагмент про те, як Сталін впав з коня. Вписати легко. Але потрібно пояснити читачеві: а звідки Жуков міг про це знати?
Хвацький сталінський інструктор з верхової їзди відпадав відразу. Не можна ж було вписати в мемуари, що в літку 1945 року такий собі кавалерійський майор прорвався крізь заслони і застави, проскочив поверх бар’єрів, порозпихав жуківську охорону, відкликав замісника Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу набік і прошепотів на вухо під великим секретом сталінську таємницю…
Потрібен був свідок трохи вищого рангу. Але хто би міг знати про таємні сталінські тренування і проговоритися? Сталінський секретар Поскребишев? Того вогнем пали, не скаже. Головний сталінський охоронець Власік? Теж неймовірно. І Поскребишев, і Власік довгі роки були поряд зі Сталіним перш за все тому, що сталінські таємниці оберігали.
В кандидатах на жуківського інформатора залишався тільки сталінський син Васько. Благо, що мертвий. А мертві, як в нас заведено, сорому не мають. Творцям сюжету залишалось Васька з Жуковим звести. Якби пописувачі думали головами, то могли б придумати дещо правдоподібне і вкласти в жуківські вуста що-небудь накшалт: йду кремлівським коридором, назустріч Василь… Далі – за текстом.
Можна було б просто: зустрів Василя, розговорилися. Без уточнень, де і коли.
Але пописувачі головами думати не призвичаєні. Вони описали зустріч Жукова з Василем Сталіним на Центральному летовищі Москви підчас підготовки до параду. І прорахувалися…
Командиру 268-ї винищувальної авіаційної Ніжинської Червонопрапорної дивізії 16-ї повітряної армії 1-го Білоруського фронту полковнику Сталіну Василю Йосиповичу там було абсолютно нічого робити.
Як це так? Невже він в Параді Перемоги участі не приймав?
Ні. Не приймав.
І не збирався приймати. І ніякого відношення до параду на Красній площі не мав, як і до Центрального летовища Москви, на якому йшли приготування. У цьому кожен може переконатися сам. Все парадне розподілення відоме. Колону 1-го Білоруського фронту вів генерал армії В.Д. Соколовський. За ним шеренгою – командувачі арміями. Після них – штандарт фронту. Далі – командир зведеного полку генерал-лейтенант І.П. Рослий з двома замісниками-генералами. Дві шеренги солдатів-прапороносців, за ними сім батальйонів.
Куди накажете вставити полковника Сталіна?
Він не командувач фронтом. Він не замісник командувача. Не командарм. Штандарт фронту нести? Там герої з героїв. Наприклад, штандарт 1-го Українського фронту ніс тричі Герой Радянського Союзу полковник Покришкін. Асистентами у нього – двічі Герої. І у всіх фронтах – той самий порядок: штандарти фронтів несли кращі з кращих.
А у полковника Сталіна ні одної Золотої Зірки. Батько вимагав пристойностей дотримуватися. Надаремно сина обвішувати брязкальцями не дозволяв. В прапороносці його? Там здоровенні солдати у солдатських нагородах. Там також авіаційному полковнику робити нічого. А в інших зведених полках? В яких? У зведеному полку Карельського фронту? Чи Ленінградського? Він до цих фронтів відношення не мав. Якби й мав, вони все одно за тією ж схемою були вишикувані: командувач фронтом, шеренга командувачів арміями, штандарт, генерал – командир зведеного полку із замісниками-генералами, прапороносці і п’ять-сім батальйонів.
Імена всіх, хто вів колони фронтів, хто командував зведеними полками, батальйонами і навіть ротами, давно опубліковані і всім відомі. Нема там полковника Сталіна. Куди ж було його прилаштувати? В полк НКВС поставити? Чи в полк Війська Польського?
Так, можливо, Васько Сталін на Центральному летовищі просто так, без діла ошивався!
Ні, не ошивався. Він або лежав п’яний на своїй дачі, або займався справою. А справа у нього була надзвичайно відповідальна. Велика урочистість складалася з трьох елементів: парад військ на Красній площі, повітряний парад над площею і демонстрація трудящих.
Повітряний парад над Красною площею готувався настільки ж ґрандіозний, як і на землі. І якщо салютували із тисячі гармат, вивели на парад півтори тисячі одиниць бронетехніки, то і в повітрі затівалося дещо відповідне до моменту. Ось там, у небі, і було зарезервоване місце для полковника Сталіна.
У повоєнні роки це стало родзинкою програми – у небі син Сталіна! Це він веде колону! І цілій країні видно: он він – перший! А потім і кіножурнал народові п’ятнадцять разів прокрутять: у шоломі, в пілотських окулярах, комір баранячий, погляд соколиний, ось так енергійно штурвал на себе!
Окрім кіножурналів, тут таки й першу казенну епопею відзняли. Називалася «Падіння Берліна». Не пошкодували кольорової плівки. Тоді це рідкістю було. І у цій епопеї син Сталіна, красень і розумник, веде своїх соколів в останній і рішучий бій над гітлерівською столицею.
Але якщо сталінського сина на Красну площу опустити і у стрій поставити, то хто ж його впізнає? В командарми поки ще не вийшов, та й все одно вони шеренгою йдуть. В солдатський стрій поставити? І що тоді накажете коментаторам робити? Не інакше як у мікрофон горлати: он той, п’ятнадцятий справа у десятому ряду! Так, так, рудий, плюгавенький! Впізнали?!
Перша поява сталінського сина в московському небі планувалася на 24 червня 1945 року. Але погода була нелітною. Відмінили і проліт авіації, і демонстрацію трудящих. Із трьох елементів урочистості провели тільки один – парад військ. Але проліт авіації готувався і був відмінений тільки зранку 24 червня. Про це написано і в офіційних звітах, і у всіх варіантах мемуарів Жукова, починаючи з першого, виданого за його життя: «Подзвонив командувачу Військово-Повітряними Силами, який сказав, що на більшості летовищ погода нелітна». До цього додам: і над Москвою теж.
Та до останнього моменту ніхто не знав, буде повітряний парад чи ні. Тому до останнього моменту повітряний парад готували. Справа була надзвичайно складною: сотні бойових літаків різних типів і різних технічних характеристик майже одночасно ринуть в одну точку.
На землі воно простіше: якщо перші батальйони танків забарилися на вході чи виході з площі, решта пригальмують. А в повітрі що накажете робити, коли авіаційні полки і дивізії проносяться над кремлівськими зірками? Тут наламати дров можна було на пів Москви.
Керував підготовкою повітряного параду командувач ВПС Головний маршал авіації А.А. Новіков, а син Сталіна був одним з головних діючих осіб. До речі, недарма «приземлили» всіх прославлених асів. З однієї сторони, звичайно, правильно і справедливо, що на Красній площі штандарти фронтів несли обвішані золотими зірками герої-пілоти. Вони найзаслуженіші. Ні танкістів, ні артилеристів, ні розвідників, ні саперів, ні піхоту, ні кавалерію так щедро не нагороджували. З іншої сторони, зручно – нема потреби коментаторам об’являти, що ось, мовляв, в повітрі Покришкін. Небо було розчищене і можна було скромно сказати: колону червонозоряних повітряних кораблів веде полковник Сталін…
5
Чекайте, чекайте. Хіба не міг Жуков зустріти сталінського сина на Центральному летовищі Москви? Хіба підготовка прольоту літаків над Москвою і Центральне летовище Москви не пов’язані між собою?
Саме так: не пов’язані.
Центральне летовище віддали сухопутним військам. Де накажете розмістити полки на час підготовки? Їх за традицією розміщували на Центральному летовищі.
Влітку 1945 року там було не наметове містечко, а справжнє місто. Прикинемо: десять зведених полків від кожного фронту. В кожному полку – 1465 солдатів і офіцерів, не враховуючи запасних і обслуги. Крім того, зведені полки від НКВС, Війська Польського, ВМФ, Наркомату оборони, оркестр на 1300 труб і 100 барабанів, кавалерійська бригада, окремі батальйони. Уявіть собі хоча б намети-лазні, палатки-їдальні, у яких цю силу-силенну людей доводилося готувати тричі на день. Але це не все. Тут таки і стовпотворіння бойової техніки: танків, бронемашин, артилерійських тягачів, самохідних гармат, стволової і реактивної артилерії, піхоти на автомашинах. І вся ця техніка з обслугою та екіпажами. І цим обслугам і екіпажам також треба цілий місяць тут жити і працювати. Для усієї бойової техніки треба розвернути польові ремонтні бази. Тут таки місця для огляду, технічного обслуговування, миття і фарбування машин, та ін. Літакам там нічого було робити: все поле заставлене наметами, злітні смуги – бойовою технікою. А центральна смуга розмальована під Красну площу. На ній безкінечні, від світанку до заходу, тренування.
Навіть якби й пусто було на Центральному летовищі, то використовувати його для підготовки повітряного параду неможливо. Бо ж не над центром Москви кожного дня сотні літаків ганяти. Для підготовки параду існувало інше місце – Тушино. І не тільки. Щоб гнати колони літаків безперервною чередою над Красною площею, треба було забезпечити майже одночасний зліт сотень машин. З одного летовища це неможливо. Тому літаки були розосереджені по всіх військових та цивільних летовищах довкола Москви.
Непроста це справа – організувати взаємодію колосальних мас авіації, що злітають з різних летовищ. Вимагалося точності балетної постановки. Цим і займалося командування ВПС, тисячі пілотів, техніків, інженерів та іншого летовищного люду. Авіаційний парад був пов’язаний з парадом на Красній площі тільки за часом. Тому учасникам ґрандіозної повітряної вистави було абсолютно нічого робити там, де дзвеніли підкови і брязкали гусениці.
Тому присутність сталінського сина там, де його нібито зустрів Жуков, - вигадка. Вкрай невдала.
6
Через два десятиліття по смерті Жукова донька великого стратега знайшла «справжній», він же «первинний», рукопис. Саме у ньому, у «первинному», й містився фрагмент про арабського коня. Мемуари були переписані у відповідності із знову віднайденими одкровеннями, і версія про сталінське падіння одержала офіційне жуківське підтвердження.
Однак Марії Георгіївні не слід було поспішати. Не варто було виключати можливість того, що «первинний рукопис» сотворили якісь безсовісні, неграмотні, недорікуваті пройдисвіти, залізли вночі у квартиру і цю фальшивку засунули у стару шафу. Дочці стратега слід було проявити елементарну пильність. Вона повинна була просто співставити дати.
Рукопис «Спогадів і роздумів» був переданий у видавництво АПН у вересні 1965 року. Про це Жуков повідомив у листі до Брєжнєва від 11 грудня 1967 року. Але у «знову знайденому первинному рукописі» зустрічаються посилання на джерела, котрі з’явилися після 1965 року. Отже, це не первинний, а вже роблений, перероблений, уточнений варіант.
Хвацькі хлопаки, які сотворили «правдивий первинний рукопис», так захопилися роботою, що якось поміж ділом проґавили дві дати: 24 грудня 1968 року і 18 червня 1974 року.
Перше видання «Спогадів і роздумів» було підписане до друку 24 грудня 1968 року («Огонек». 1988. № 18. С. 20), отже, у «первинному рукописі» не могло бути посилань на джерела, котрі з’явилися після цієї дати. Але їх – безліч. Виходить, що спочатку була опублікована книга, а вже потім хтось написав її «правдивий» рукопис.
Авторам «первинного рукопису» слід було на білій стелі кабінету, у якому вони пописували цей безсмертний шедевр, чорною фарбою написати ще важливішу дату – 18 червня 1974 року. Букви – з метр, числа – зо два. Це день смерті Жукова. На цю дату треба було дивитися кожного разу, коли погляди пописувачів спрямовувалися догори у пошуках натхнення. «Правдивий рукопис» треба було підробити так, щоб цю дату ні в якому разі не перескочити.
Та писали нетлінне творіння «наші хлопці за ту ж зарплатню». В результатах своєї праці вони були не зацікавлені, тому вийшла стандартна совкова халтура. Справжній первинний рукопис був завершений Жуковим і його співавторами у серпні 1965 року, а у знайденому донькою стратега «первинному рукописі» зустрічаються посилання на 1-й том Радянської військової енциклопедії, підписаної до друку 11 вересня 1974 року. Коротше кажучи, «первинний рукопис», котрий раптом відшукала донька Жукова, створювалася якимись жуками не тільки після того, як книга була опублікована, але й після того, як Жуков помер.
А хлопці, аби надати своєму творінню більшої переконливості, не соромлячись, посилалися на книги, видані і у 1975-му, і у 1976-му, та в інші пізніші роки.
На мій погляд, існує єдиний гідний вихід із дурнуватої ситуації. Донька Жукова повинна (просто зобов’язана!) оголосити, що їй підкинули фальшивку. Маршали Радянського Союзу Язов, Куліков, маршал бронетанкових військ Лосік та інші відповідальні товариші запевняли нас, що справжня правда відкривається тільки в останніх виданнях мемуарів Жукова, переписаних у відповідності з «первинним рукописом». Цим товаришам слід відкрито і чесно оголосити: ми – люди наївні, довірливі, нас так легко надурити, ми не праві, забираємо свої слова назад. Видавцям, котрі опублікували цю липу, слід повернути читачам гроші і вибачитися.
Надалі слід публікувати тільки те, що містилося у першому виданні мемуарів Жукова, виданих за його життя. Так, великий стратег постає боягузом, підлабузником, лизоблюдом, догідником, кон’юнктурником. Але інших мемуарів немає. Усі інші видання – неймовірна нісенітниця, фальш і дурість.
А моєму критику, анонімному Гризуну повідомляю: це не я виявив неуважність і розсіяність, читаючи жуківські шедеври. Це вам, шановний товаришу, підкинули шитий гнилим шпаґатом «первинний рукопис» з арабськими казками про арабського коня. А ви виявилися роззявою того ж калібру, що й де-які наші маршали, генерали, адмірали, академіки та письменники-герої.
***
На створення мемуарів Жукова були кинуті величезні народні кошти. Колосальні колективи найбільш високооплачуваних чиновників країни аж до завідуючих відділами ЦК КПРС і вищих керівників КДБ тратили свій дорогоцінний час не на побудову світлого завтра і не на ловлю ворогів народу, а на розбір фінансових скандалів, які незмінно супроводжували сотворіння найвеличнішого шедевру військової думки. При появі кожного нового видання знову тратяться народні гроші на те, щоб вибити з народної свідомості пам’ять про всі попередні видання, котрі автоматично переходять у розряд шкідницьких. Часопис «Родіна» (1997. № 7) рапортує про виконану роботу: «В Росії 90-х років навіть школярів попереджають – користуйтеся виданнями, починаючи з 10-го». Часопис висміює мене: в нас школярі знають, що дев’ять перших видань мемуарів Жукова – маячня і нісенітниці. Сьогодні велено вірити тільки тому, що сьогодні опубліковано. А ти, дурнику, від життя відстав – усе ще за старі видання хапаєшся.
Дорогих росіян, починаючи зі шкільного віку, цілком свідомо перетворюють на дебілів. Часопис «Родіна» у цьому процесі відіграє не останню роль. Головний редактор і його замісники знають, що «правдивий рукопис» мемуарів Жукова – це шедевр, вирубаний сокирою з осикового кола, що десяте видання набагато тупіше за перше. Та часопис із крикливою назвою, яка ніяк не в’яжеться із його змістом, вимагає від своїх читачів вірити тому, чому можуть вірити тільки розумово неповноцінні.
А я пропоную: нумо на вимоги часопису «Родіна» на кілька миттєвостей підкоримося. Давайте уявімо себе дебілами і повіримо останнім «найправдивішим» виданням мемуарів великого стратега. Але тоді ситуація виходить ще жахливіша.
З перших дев’яти видань випливає, що Жуков не знав навіть приблизно, скільки в нього під командуванням танків, літаків, гармат, дивізій, корпусів, армій. А з найновіших видань, «звірених з правдивим рукописом», випливає, що старий кіннотник Жуков, який чверть століття прослужив у кавалерії, навіть у своїй кавалерійській науці не особливо розбирався – не міг арабську породу від терської відрізнити.
Ставити всі крапки над "і", відділяючи пшеницю від куколю.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта