Розпочати цей текст годиться з означення, а що ж являє собою степ? У оповідання «Зіна» син скіфських степів Володимир Винниченко словом змалював степ отак: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, що то значить «в степах?». Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їдуть волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знов собі поважно піде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки, часами, як по дроту, в ярок опуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там немає хапливості. Там кожен знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи кров хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба…».
Олександр Самійленко – митець Січеславщини, тут триває значна частина його буття, хоча народився у містечку Часів Яр, що на Луганщині. В 70-х роках він робив спробу стати студентом художнього училища, не вдалося. І тоді: «Їхав автобусом стоячи, перетинали міст через Самару, такий жаль охопив мене, такий неуспіх…, вирішив – більше поступати не буду…», - згадує художник.
У молоді роки, коли обирається подальший життєвий шлях, Олександр виявляв велику зацікавленість до різних жанрів і напрямків живопису. Знайомився і заглиблювався у творчість – А. Петрицького, В. Кричевського, Г. Собачко – Шостак, М. Примаченко, К. Білокур, пізнавав українське писанкарство. В ширшому значенні – студіював історію Січеславського краю, України, та історію мистецтв. Надзвичайно був вражений вперше побачивши в оригіналі картини П. Гогена. Олександр Андрійович – це українська людина рідкісної скромності, шляхетний душею, та отією глибинною одвіку добротою, властивою нашим землякам. Під час спілкування у нього вдома, він постійно намагався більше розповідати про митців – приятелів, відомих художників Січеславщини, як от: Володимир Падун, Валерій Гречаний (обидва відійшли у засвіти), Євген Деркач.
А познайомились ми у грудні минулого року. На мою думку, це той живописець, якому властивий яскравий малярський персоналізм. А що з цього приводу мовив французький філософ Еммануель Муньє: «У свому погляді на історію людського роду, - ПЕРСОНАЛІЗМ, навіть приймаючи до уваги можливість близької загибелі світу, не падає в песимізм, ані не наближається до понурого «катастрофізму». Його світогляд можна порівняти до віри старого християнства, яке в своєму очікуванні близького кінця світу не піддавалося жахам і зневірі, а готувалося до початку нового життя і разом із цим діяло і творило ще інтенсивніше, ще з більшою енергією, ніж перед тим…».
Отже, на початку 70-х років століття минулого, у тодішньому Дніпропетровську сформувався невеликий колектив художників – однодумців, а саме – В. Падун, В. Гречаний, Є. Деркач, О. Самійленко. Перші двоє навчалися у художньому училищі, але знайомі тоді не були. Валерій Гречаний потім навчався в Київському державному інституті декоративно – прикладного мистецтва, секрети малярського фаху відкривав для себе при допомозі знаменитої мисткині – Тетяни Яблонської. Цей творчий гурт, назвемо його – Огрінською групою живописців. Олександр Самійленко ділиться спомином: «Опісля того, як я познайомився з Гречаним і Падуном, ходив до Володимира Падуна в майстерню, він тоді працював художником – оформлювачем залізничного вокзалу. Падун був справжнім козаком, і в молоді роки, і навіть коли посивів. Їздили частенько на пленери. Якось восени, десь року 1972-го вибралися ми втрьох в село Одинківку, писали етюди, робили замальовки. Малювали винятково з натури, а ось сліпо копіювати види довкілля не годиться… Падун тоді використовував переважно пастельні тони, а ми з Гречаним писали відкритими, яскравими кольорами…
Прийшов початок 80-х, наша четвірка представила картини краєвидної тематики на виставку, на роботах були зображені – степ, Самара, хатки…Картини не прийняли, подібне траплялося не один раз. Скульптор Жирадков виніс словесний «вирок»: «Що це ви принесли?...».
Який же психологічний підтекст творчості художника? Тут знадобиться думка з цього приводу доктора психології Олексія Губка: « МОГУТНІМ ФАКТОРОМ КРИСТАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПЕЦИФІКИ ПСИХОЛОГІЇ НАСЕЛЕННЯ ТІЄЇ ЧИ ІНШОЇ ТЕРИТОРІЇ Є УВЕСЬ КОМПЛЕКС ГЕОФІЗИЧНИХ ФЕНОМЕНІВ ЦЬОГО КРАЮ – його природа, клімат, переважаюча погода, характер ландшафту, його степів, лісів, рік, озер, морів, а також могутні випромінювання його геологічних тартар, геоелектромагнітних та інших енергетичних нуртувань. А ще – такі ж регіональні пульсації космосу, близьких і далеких небесних світил.
Усвідомлення важливості цього фактору й породило вже в наші дні спеціальний дочірній напрям науки психології – геопсихологію. Однак ця наука ще лежить у сповитку…».
Існувало і діяло в місті над Дніпром ще одне об’єднання художників. Заснував його Володимир Лобода, - це товариство «Степ». Митці що входили до товариства , теж ніяк не вписувалися в радянську тематику. Основу його складали: В. і Л. Лобода, С. Ковика – Алієв. О. Нем’ятий, А. Сологуб, В. Бублик.
Митці – «степовики» і Огрінська четвірка підтримували добрі, приятельські стосунки, але спільних виставок не було… Серед живописців Дніпра Олександр Самійленко відзначив – Ілька Зубка і Тимофія Строганова, чудові митці, зауважив він.
Поет Леонід Горлач уродженець не Січеславщини, а Сіверського краю, проте, місцини можуть бути різними, а дух панує споріднений… В химерному віршованому романі «Мамай» йдеться і про наступне:
«Ткалась ніч над Дніпром. Чеберяла на гори.
А над древнім Трипіллям ще небо цвіло.
І промінням багряного лагідні хори.
Видихали над степом осіннє тепло».
Цікава варіація бачення козака Мамая, авторська імпровізація легендарного образу стоїчного характерника. У краєвидах авторства Самійленка – і захмарене небо, і розлогий степ, і байраки та пагорби, тополі, верби, усе це містить у собі оте вічне начало, те, що не проминає, як і вічний Мамай…
«Початок 90-х років я йшов ніби й сам, і водночас не один, бо був колектив, ми радилися, допомагали один одному, працювали дуже багато. У Євгена Деркача з’явився «Запорожець», поїхали ми в село Ягідне. Як роздивилися – подумали, оце рай на землі, скрізь зелень буяє, поміж пагорбами хатки - мазанки розкидані, тиша навкруги… Неодноразово поверталися до цього села, зріднилися з ним, створили багацько етюдів. Куди рухаюся тепер? Хочу створити серію робіт, ну, не чистий наїв, а такі роботи, щоб вбачалася в них первозданність, народність, закоріненість в українську сутність. Матеріал лежить, чекає на опрацювання…», - так завершив розповідь художник.
Не так давно відбулося дві великі персональні виставки картин живописця: «Краєвиди Присамар’я» в Музеї українського живопису, та 20 грудня 2017-го року у приватній галереї «Fund Art”відбулося відкриття під назвою -«Огрінський шлях». Обидві виставки мали успіх і позитивний резонанс в мистецьких колах міста. Картини художника виконані в авторській техніці, знайшли нових прихильників і були відзначені старими поціновувачами творчості Олександра Андрійовича.
«Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що – небудь зробити таке, щоб усі здивувалися…», - так висловився Грицько, герой оповідання «Циганка» Степана Васильченка. З цим завданням гарно впорався Олександр Самійленко і продовжує тримати такий курс…
Андрій Будкевич - Буткевич, історик мистецтва, брендолог.
Цей текст у дещо скороченому вигляді опублікований у всеукраїнському культурологічному тижневику "СЛОВО ПРОСВІТИ" №27 (975), від 5 - 11 липня 2018 року.
Наші інтереси:
ОЛЕКСАНДР САМІЙЛЕНКО - один з найкращих знавців Наддніпрянського степу, він його знає, відчуває. Митець володіє авторською технікою письма.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
«ТАКОГО СТЕПУ, НУ ТАКОГО СТЕПУ І НЕ БУЛО Й НЕ БУДЕ, ВЖЕ МАБУТЬ…», - мотив з вірша БОРИСА Чіпа.
(ОЛЕКСАНДР САМІЙЛЕНКО – майстерний живописець краєвидів Присамар’я, річок Самари і Славути, який безмежно закоханий у Наддніпрянський степ).
sam.jpg
Розпочати цей текст годиться з означення, а що ж являє собою степ? У оповідання «Зіна» син скіфських степів Володимир Винниченко словом змалював степ отак: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, що то значить «в степах?». Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їдуть волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знов собі поважно піде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки, часами, як по дроту, в ярок опуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там немає хапливості. Там кожен знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи кров хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба…».
Олександр Самійленко – митець Січеславщини, тут триває значна частина його буття, хоча народився у містечку Часів Яр, що на Луганщині. В 70-х роках він робив спробу стати студентом художнього училища, не вдалося. І тоді: «Їхав автобусом стоячи, перетинали міст через Самару, такий жаль охопив мене, такий неуспіх…, вирішив – більше поступати не буду…», - згадує художник.
У молоді роки, коли обирається подальший життєвий шлях, Олександр виявляв велику зацікавленість до різних жанрів і напрямків живопису. Знайомився і заглиблювався у творчість – А. Петрицького, В. Кричевського, Г. Собачко – Шостак, М. Примаченко, К. Білокур, пізнавав українське писанкарство. В ширшому значенні – студіював історію Січеславського краю, України, та історію мистецтв. Надзвичайно був вражений вперше побачивши в оригіналі картини П. Гогена. Олександр Андрійович – це українська людина рідкісної скромності, шляхетний душею, та отією глибинною одвіку добротою, властивою нашим землякам. Під час спілкування у нього вдома, він постійно намагався більше розповідати про митців – приятелів, відомих художників Січеславщини, як от: Володимир Падун, Валерій Гречаний (обидва відійшли у засвіти), Євген Деркач.
А познайомились ми у грудні минулого року. На мою думку, це той живописець, якому властивий яскравий малярський персоналізм. А що з цього приводу мовив французький філософ Еммануель Муньє: «У свому погляді на історію людського роду, - ПЕРСОНАЛІЗМ, навіть приймаючи до уваги можливість близької загибелі світу, не падає в песимізм, ані не наближається до понурого «катастрофізму». Його світогляд можна порівняти до віри старого християнства, яке в своєму очікуванні близького кінця світу не піддавалося жахам і зневірі, а готувалося до початку нового життя і разом із цим діяло і творило ще інтенсивніше, ще з більшою енергією, ніж перед тим…».
Отже, на початку 70-х років століття минулого, у тодішньому Дніпропетровську сформувався невеликий колектив художників – однодумців, а саме – В. Падун, В. Гречаний, Є. Деркач, О. Самійленко. Перші двоє навчалися у художньому училищі, але знайомі тоді не були. Валерій Гречаний потім навчався в Київському державному інституті декоративно – прикладного мистецтва, секрети малярського фаху відкривав для себе при допомозі знаменитої мисткині – Тетяни Яблонської. Цей творчий гурт, назвемо його – Огрінською групою живописців. Олександр Самійленко ділиться спомином: «Опісля того, як я познайомився з Гречаним і Падуном, ходив до Володимира Падуна в майстерню, він тоді працював художником – оформлювачем залізничного вокзалу. Падун був справжнім козаком, і в молоді роки, і навіть коли посивів. Їздили частенько на пленери. Якось восени, десь року 1972-го вибралися ми втрьох в село Одинківку, писали етюди, робили замальовки. Малювали винятково з натури, а ось сліпо копіювати види довкілля не годиться… Падун тоді використовував переважно пастельні тони, а ми з Гречаним писали відкритими, яскравими кольорами…
Прийшов початок 80-х, наша четвірка представила картини краєвидної тематики на виставку, на роботах були зображені – степ, Самара, хатки…Картини не прийняли, подібне траплялося не один раз. Скульптор Жирадков виніс словесний «вирок»: «Що це ви принесли?...».
Який же психологічний підтекст творчості художника? Тут знадобиться думка з цього приводу доктора психології Олексія Губка: « МОГУТНІМ ФАКТОРОМ КРИСТАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПЕЦИФІКИ ПСИХОЛОГІЇ НАСЕЛЕННЯ ТІЄЇ ЧИ ІНШОЇ ТЕРИТОРІЇ Є УВЕСЬ КОМПЛЕКС ГЕОФІЗИЧНИХ ФЕНОМЕНІВ ЦЬОГО КРАЮ – його природа, клімат, переважаюча погода, характер ландшафту, його степів, лісів, рік, озер, морів, а також могутні випромінювання його геологічних тартар, геоелектромагнітних та інших енергетичних нуртувань. А ще – такі ж регіональні пульсації космосу, близьких і далеких небесних світил.
Усвідомлення важливості цього фактору й породило вже в наші дні спеціальний дочірній напрям науки психології – геопсихологію. Однак ця наука ще лежить у сповитку…».
Існувало і діяло в місті над Дніпром ще одне об’єднання художників. Заснував його Володимир Лобода, - це товариство «Степ». Митці що входили до товариства , теж ніяк не вписувалися в радянську тематику. Основу його складали: В. і Л. Лобода, С. Ковика – Алієв. О. Нем’ятий, А. Сологуб, В. Бублик.
Митці – «степовики» і Огрінська четвірка підтримували добрі, приятельські стосунки, але спільних виставок не було… Серед живописців Дніпра Олександр Самійленко відзначив – Ілька Зубка і Тимофія Строганова, чудові митці, зауважив він.
Поет Леонід Горлач уродженець не Січеславщини, а Сіверського краю, проте, місцини можуть бути різними, а дух панує споріднений… В химерному віршованому романі «Мамай» йдеться і про наступне:
«Ткалась ніч над Дніпром. Чеберяла на гори.
А над древнім Трипіллям ще небо цвіло.
І промінням багряного лагідні хори.
Видихали над степом осіннє тепло».
Цікава варіація бачення козака Мамая, авторська імпровізація легендарного образу стоїчного характерника. У краєвидах авторства Самійленка – і захмарене небо, і розлогий степ, і байраки та пагорби, тополі, верби, усе це містить у собі оте вічне начало, те, що не проминає, як і вічний Мамай…
«Початок 90-х років я йшов ніби й сам, і водночас не один, бо був колектив, ми радилися, допомагали один одному, працювали дуже багато. У Євгена Деркача з’явився «Запорожець», поїхали ми в село Ягідне. Як роздивилися – подумали, оце рай на землі, скрізь зелень буяє, поміж пагорбами хатки - мазанки розкидані, тиша навкруги… Неодноразово поверталися до цього села, зріднилися з ним, створили багацько етюдів. Куди рухаюся тепер? Хочу створити серію робіт, ну, не чистий наїв, а такі роботи, щоб вбачалася в них первозданність, народність, закоріненість в українську сутність. Матеріал лежить, чекає на опрацювання…», - так завершив розповідь художник.
Не так давно відбулося дві великі персональні виставки картин живописця: «Краєвиди Присамар’я» в Музеї українського живопису, та 20 грудня 2017-го року у приватній галереї «Fund Art”відбулося відкриття під назвою -«Огрінський шлях». Обидві виставки мали успіх і позитивний резонанс в мистецьких колах міста. Картини художника виконані в авторській техніці, знайшли нових прихильників і були відзначені старими поціновувачами творчості Олександра Андрійовича.
«Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що – небудь зробити таке, щоб усі здивувалися…», - так висловився Грицько, герой оповідання «Циганка» Степана Васильченка. З цим завданням гарно впорався Олександр Самійленко і продовжує тримати такий курс…
Андрій Будкевич - Буткевич, історик мистецтва, брендолог.
Цей текст у дещо скороченому вигляді опублікований у всеукраїнському культурологічному тижневику "СЛОВО ПРОСВІТИ" №27 (975), від 5 - 11 липня 2018 року.
ОЛЕКСАНДР САМІЙЛЕНКО - один з найкращих знавців Наддніпрянського степу, він його знає, відчуває. Митець володіє авторською технікою письма.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков