Мій друг, Льоша, який сьогодні воює в Донецькому аеропорту, телефонує й каже: 

- Ти знаєш, все нормально, ми тримаємося, но понімаєш, читаю новини й осадочєк. Інколи й кулемет не хочеться перезаряджати.
-?
Розказує. Льоша, випускник політологічного. Що найбільше дивує, ніколи не говорив суржиком.
- Ти розумієш, ми ж тут стоїмо, як під Сталінградом. Відбиваємо для вас кожну хвилину, годину, день. Час тут: день за пів року. Понімаєш?!
-?
- Ви не маєте права просто там сидіти і нічого не робити! 
-?
Пів року ми тут стоїмо. 4380 годин під обстрілами. В скриньки з під снарядів друзів складаємо. Просто обідно. 
-?
- Що ви зробили там? Генпрокурор Ярема й його заступники збудували нове Межигіря. Влаштували пару племінниць-коханок на роботу; моя мама уже отримує у двічі меншу пенсію, бо долар по 16. Ви нічого не зробили. А ми вам своїми життями виграємо час. Хабарі в судах, в міліції, 100 даїшнику, в мами в совбезі вимагали 200 за переоформлення пенсії!
- Вибач (
- Я не вбіжаюся, ми тут, у вас ще є час, бо ми прикриваємо не вас, а Україну. Але ти знаєш, таке враження, що сєпари з двох боків окопів. І невідомо, хто більше б'є.