Євген Дорошкевич – автор поетичних книжок «Кринична гора» (2004), «Ти в своєї мами» (2005), «Крайнебо в осінньому листі» (2009). Його поезії притаманний оригінальний стиль письма й дивовижна безпосередність мислення. У Національній капелі бандуристів України працював з 1966 року. Член Національної Спілки письменників України. Всі його творчі грані об’єднувала незглибима любов до рідного народу і його культури, до рідної землі.


Автор іще встиг побачити свою останню поетичну збірку «Крайнебо в осінньому листі», яку мені випало ілюструвати. Чуйне, уважне ставлення пана Євгена до всього живого нагадує трепетний дотик бандуриста до струн. Інтегральне бачення українського часопростору, глибока закоріненість у світоглядний грунт рідного народу, сердечна співзвучність мудрості слова та пісні, непідробність і щирість – ось що ріднить вдумливого, спраглого до істинної поезії читача з ліричним розмислом автора.


З нами навіки лишилося щире й чисте, як джерельна вода, слово Євгена Дорошкевича…




* * *

В
зелені
вершини –
найвищі висоти землі
сховалися бані церковні...
А мамина пісня
на рідному полі
таки свого жита
не має,
на Божому полі.

Зірвався вітрисько
і мамин погляд –
ворота всесвіту
навстіж...


* * *

Українцю,
на хвиленьку стань...
Ти ж первородний біль світла,
опромінений духом свободи,
воля в генах буяє твоїх –
це фортеця твоя,
оберіг!

Не для тебе лабети брехні:
світложер підловив твого сина
й чужиною шприцує,
шприцує –
кого виглядати
і звідки?

В саркофазі хиткому-хиткому
безперервно трутизна кипить...
Мізерніє кровинка нащадка –
Роду,
Совісті,
Сонця –
у підвалини тайни
крап,
крап...

Гаю мій калиновий,
всеозорена ніченько болю,
запали на планеті сніги...



ПИСАНКА

Зоряні ночі,
зорями квітне калина...
І на чорному, чорному полі
віск трипільські зірки залишає
великодньо-магічні...
В’є
веселий
дзвінкий
безконечник
веселкові шляхи –
із орбіти не зійде земля,
земля із орбіти
не зійде...



* * *
Долина, як привид,
порожня:
– На моєму зеленому тлі
ти коня намалюй,
щоб на сполох
іржав! –
мені місяць-місяченько
табун коней
прижене!

Чайку чаїч не викигичив –
лелія розквітла одненька,
розквітла...



ХТО ЗАСПІВАЄ?

Тільки кінцева епоха
ядерний шлак висипає
на обрій –
сила нечиста
не спить –
людство втрачає
світло
суще.

Осодомлена столиця
забрехалася по нотах,
в очі тумани пускає –
душі брехливі штампує...

Села
вмирають –
хто заспіває? –
Заколоси
вогневицею,
поле моє,
зірви мене, поле,
на крилах...


* * *

Сосна
обгоріла
нікого не лає...
Прихилися травами
пошепки до болю,
білочко,
засили у вушко
голочки моєї
летючеє літо,
бабине літо
з холодочком,
виший хмарку
і сніжинку
на мені...

Дитина
подбає про себе
сама,
скельце зелене сльозою
мовчки протре.
–Білочко, білочко,
пригорнись
до ран
моїх...



* * *

Раннє
моє грозове
хмаровиння
не має початку і краю,
пливе
і пливе,
не полишає ніколи мене,
повік не залишить.

Озимину
зеленої свободи
свавілля осені гартує
на зимівлю.

Пливе
хмаровиння,
пливе,
пізні ромашки
вітрами
вкриває...



* * *

На
верхогір’ї
під зором негоди,
під охороною оскалу скель
квітка цвіте,
і дощина не посміє
розбитися в горах,
а криничка не блудить
гірська...

На вершині вічності
серця не розбий...




ВЕСЛО
Для Ніни

Я з тобою зберігаю
тайну шляху вишневого
від криниці
до зірниці,
від криниці
до зірниці –
у щастя
весло
завеслує.

Наші діти –
бджоленята вишневого світу –
навзаводки вистукують
комусь там за обрій.

– Ми для вас принесли
медочку
любові...

Хуртовина
заганяє в оселю веслом
до тебе, кохання моє,
сніжинки вистукують
в наше вікно:
– Ми з любові до вас
прилетіли,
ми ж сусідимо...

Я з тобою зберігаю
тайну шляху
вишневого...


* * *

Осене,
змилуйся,
тучу розвій,
сонце на волю пусти,
відпусти,
соняхи –
діти,
соняхи –
діти
мої.

Верби шумлять
з очеретом –
радість відчули,
лельо-лелека, вигнанець,
пару для себе
зустрів.




* * *
Свої два окрайчики хліба –
сонечка, обкусані кругленько
для брата тихенько беріг,
і сонце круглясте
мене поганяло
додому...



* * *З
криниці
дивилося око
велике, як світ,
раненько
будило
мене...




У
СОНЦІ
У
чужій
сторонці,
гейби
в
себе
вдома,
в
праотчому
сонці
верба
над
водою –
жива,
жива
мова
леліє
лелію-
Вкраїну
свою.


В
далекому
краї,
у
гаї,
вербовому
гаї,
на
гілці
вербиці,
на
Божій
долоньці
плекає
жар-птиця
Вкраїну
свою.


Ой,
збіглися
верби,
розгіллячились,
втаємничились,
всією
сім’єю
на
чатах
лілеї –
Вкраїни
своєї!

Вдома
зозуля
раює –
щастя
для
тебе
кує!

Щастя
для
тебе
зозуля
удома
кує
і
кує!



* * *

Втік
від музи
бульварнобридкої.
А нечисть навзирці пантрує,
пантрує –
метелика
в книгу червону
списати кортить.

Покружляє гайстер,
над відмерлою вербою –
легше винести страждання.

Відмолодиться вербиця,
відмолодиться,
і є кому розказати,
що для мене залишає
вир передосінній…



* * *
Приборкана пташка
боїться небес,
під регіт розпусти співає –
в долоні липкі заглядає
і сліпне від мертвого блиску.

Прогрес прогресує
і ти вже приручений весь –
прірва глибока і близько.

Приборкана пташка
боїться,
боїться
небес...



* * *

Небо
летючо-летюче
волі навчає,
волі навчає
з дитинства.
А хто ж землю одягає
у ядучий панцир?
Небо мені хмарно-
листе...


* * *
Коли серце кобзареве
закипало кров’ю –
кривавили струни –
тільки на волі
маки червоні
веселі...

Тернові дні минають,
і захід змиває рани
Христові –
вічність милосердна:
– Мила моя Україно,
кобзарська
моя.



* * *
Перехитує вітер колосся,
заохочує птахом злетіти –
окрім цього
нічого
не хочу.

Для столиці чужі мої очі –
тут калічаться голкою діти...

Перехитує вітер колосся,
заохочує птахом
злетіти...




* * *

В столичному
місті
чужолюдно,
чужомовно,
модно.

А моє крайнебо
в осінному
листі –
не втечеш від себе...




* * *

«Брате лелеко»,
струмками
веселкового
польоту
опоясай зорю,
орбіту визнач,
омеридіань –
поету висватай зорю.
Він серце власне
переплавить,
стопереплавить на планету
навмисно для дерев.

Довкола
метелики
в’ються:
– Вибирай
шляхи
зелені,
виби-
Рай!



* * *

Пройдися зі мною,
любове,
я знаю, що Пра-прабабуня
простеле нам путь
диво-зіллям...
А рідні тополі вмовлятимуть
нас:
– Пройдіться ще трішечки
з нами –
не раньмо прароду свого.

Зоре моя,
завеселена зоре,
зі мною побудь...




* * *

На
синьо-
зелену смереку
сніжинки запізно злетілись
і овидом синьо-зеленим
пісню-зимівку виводять,
по-лісовому ведуть...

Але ж сніговиця
кидається десь під колеса
шалено-
шаленого
руху? –
горе, горе нащадкам
землі.

Згадую поле
і зиму –
я сніговицю кохаю,
а полум’я в грубці
гарцює...

Вітрам
підставляю плече
і хочеться йти
просто
в синь...

Поле,
поле, зима –
я сніговицю кохаю...




* * *
Воля
гойдає лозину...

Метелики не чекають
сигналу твого світлофору,
вони не літають,
де плачуть
цілющі
ключі...

Зберігаю прядку –
пра-праматеризну,
десь воля лозину
гойдає...


* * *

Зодчий
не може
зловмисником бути –
сонце заходить
у храм...