Ця війна, відповідальність за яку несе виключно Путін, є екзистенційною загрозою для Європи та Франції. Росія не повинна виграти цю війну. Якщо Росія виграє цю війну, довіра до Європи знизиться до нуля. Якщо Росія виграє, зміниться життя французів. Франція більше не буде в безпеці. Європа не буде в безпеці.
Не пройшло й двох років відтоді, коли президент Франції Емманюель Макрон сказав, що «ми не повинні принижувати Росію». А зараз Емманюель Макрон каже, що нема жодних обмежень або «червоних ліній» щодо підтримки України Францією. Він навіть закликав союзників не бути «боягузами». В кінці лютого, як відомо, він заявив, що для перемоги над Росією не виключає варіант надіслати до України війська.
Така еволюція позиції політика, який після початку широкомасштабної агресії Росії намагався вести телефонні перемовини з кремлівським диктатором, не є випадковою, пише у своїй статті на ZN.UA Олег Шамшур, посол України у США (2006–2010) та посол України у Франції (2014–2020).
Він зазначає, що у Макрона з'явилося адекватне усвідомлення загроз, що путінська Росія становить для Європи та Франції, а також критичності для України ситуації, що склалася на фронтах російсько-української війни.
Свої теперішні погляди на війну в Україні президент Франції виклав у телеінтерв’ю минулого четверга. Найважливішими, на думку дипломата, є такі констатації:
Ця війна, відповідальність за яку несе виключно Путін, є екзистенційною загрозою для Європи та Франції.
Росія не повинна виграти цю війну. Якщо Росія виграє цю війну, довіра до Європи знизиться до нуля.
Якщо Росія виграє, зміниться життя французів. Франція більше не буде в безпеці. Європа не буде в безпеці.
Ті, хто встановлює обмеження на допомогу Україні, обирають не мир, а поразку; капітуляція України не принесе миру; бажати миру означає не залишити Україну в біді.
Франція та Європа мають бути сильними й готовими відповісти на ескалацію з боку Путіна.
Переламним моментом для Макрона, як свідчать його радники, став візит до Швеції, де він на власні очі побачив, наскільки тамтешні політики занепокоєні можливістю російської агресії проти їхньої країни. До цього, а також розчарування в телефонній дипломатії додалися кібератаки російських хакерів і викриття у Франції мережі російської дезінформації, погрози французьким літакам у районі Чорного моря та провокації російського ВМФ, російські плани з дестабілізації Молдови та смерть Олексія Навального.
Все це разом зумовило мутацію, за висловом французької Le Monde, «голуба в яструба».
Можна зауважити й інші причини помітної активізації Макрона на українському «фронті». Перша з них пов’язана із суто внутрішньополітичними міркуваннями напередодні виборів до Європарламенту (червень 2024 року). Перед президентом стоїть завдання максимально послабити позиції його головного суперника – «Національного зібрання» Марін Ле Пен, яке в опитуваннях потенційних виборців істотно випереджає президентський «Ренесанс».
Макрон розраховує на те, що внутрішньофранцузькі дебати з питання політики щодо України, головною подією яких стало обговорення угоди про франко-українське безпекове співробітництво в Національних зборах і Сенаті Франції, створять можливість для викриття зв’язків Ле Пен і її політичної сили з Путіним. Це, зі свого боку, мало б дискредитувати їх перед французькою громадськістю, яка в більшості своїй і далі негативно ставиться до путінського режиму та підтримує Україну.
Не можна виключити, що висуваючи згадану ініціативу та стимулюючи дискусію всередині антипутінської коаліції, президент Франції намагається надати додаткової ваги своїм амбіціям зайняти вакантну позицію неформального лідера Європейського Союзу. Задля цього ж він працює на контрасті, протиставляючи свій динамізм і рішучість зволіканню з ухваленням рішень і ваганням, притаманними політичній поведінці Олафа Шольца.
Правда, заради об’єктивності треба зауважити, що боротьба Макрона за лідерство в ЄС і його завуальована критика «нерішучого Шольца», на жаль, дисонує з реальними обсягами допомоги Україні з боку Франції. За експертними оцінками, допомога Німеччини Україні майже у вісім разів перевищує об’єми французької допомоги. До того ж Німеччина більшу частину фінансів надає нашій країні у вигляді грантів, а Франція – кредитів, які Україні потім доведеться повертати.
Проактивний підхід до української тематики Макрон розглядає як переконливий аргумент на користь реалізації його ідеї щодо стратегічної автономії Європи, особливо, на тлі посилення неоізоляціоністських настроїв у США. За інформацією тих-таки радників Макрона, він був вражений закликом Дональда Трампа до Путіна «чинити як завгодно» з тими країнами, які не роблять достатніх внесків у посилення спроможностей НАТО.
Євро-центричність французького очільника значною мірою мотивована його переконанням, що лише лідерські позиції в Європі здатні забезпечити Франції місце серед основних фігур світової політики.
З іншого боку, він не може не розуміти, що ставлення союзників до його нових стратегічних підходів багато в чому залежатиме від їх підтримки Німеччиною та ефективного функціонування франко-німецького тандему.
Узгодження позицій щодо України було в центрі уваги учасників засідання «Веймарського трикутника» 15 березня. В цьому контексті суттєвим є те, наскільки Макрон зміг компенсувати негативне враження, яке справили на канцлера Німеччини ледь завуальовані глузливі ремарки французького колеги на його адресу в Парижі 26 лютого.
Наразі можна констатувати, що абсолютна більшість партнерів і союзників Франції не підтримала найрадикальнішої пропозиції Макрона щодо можливості направити в Україну підрозділи збройних сил західних країн. Судячи зі зроблених заяв, найприхильнішою до французької є позиція країн Балтії, прихильною, але більш розпливчастою – Чехії та Польщі.
Сама французька сторона зробила важливе уточнення: в будь-якому разі підрозділи збройних сил країн-партнерів не братимуть участі в бойових діях, виконуючи завдання з розмінування, кіберзахисту, виробництва зброї на українській території.
Під час виступу в парламенті Франції прем’єр-міністр Франції Габріель Атталь наголосив: Франція підтримує Україну, але не «веде війни з Росією й повністю відкидає логіку ескалації (мабуть, військових дій. — О.Ш.)».
Сам Макрон у телеінтерв’ю назвав Росію «супротивником», але, як і прем’єр, наголосив, що Франція не воює ні з Росією, ні з російським народом, і запевнив французів, що «ми ніколи не вестимемо наступальних дій, не братимемо на себе ініціативу».
Радив би звернути на все це увагу тим, хто готується зустрічати французькі бойові підрозділи в Одесі. Що ж до розгляду питання на Раді оборони Франції в червні минулого року (про це повідомила та ж Le Monde) про можливість їх розгортання в Україні, то воно не суперечить звичній практиці, коли військові спеціалісти подають на розгляд керівництву держави максимальну кількість варіантів поведінки в тій чи тій ситуації.
Дебати в парламенті й телеінтерв’ю Макрона стали знаковими подіями в інтенсивній дискусії щодо форм і меж допомоги, яку країни антипутінської коаліції готові надати Україні для боротьби з російською агресією. Спробуймо підбити проміжний баланс.
Почнімо з позитиву. Він полягає в тому, що і заяви президента Макрона, і їх подальше обговорення (попри несприйняття «найреволюційнішої» з його пропозицій) засвідчили розуміння в західних столицях (за винятком Будапешта й Братислави) виключної гостроти сучасної військово-політичної ситуації та катастрофічних наслідків бодай часткової перемоги Путіна не лише для України, а й для всієї спільноти демократій.
На відміну від можливості розгортання підрозділів збройних сил союзників в Україні, заклики французького президента докласти «надзусиль» у наданні допомоги Україні не викликали заперечень. Також важливо, що тема присутності в Україні підрозділів збройних сил західних країн перестала бути табу або можливістю, яку безапеляційно відкидали західні посадовці.
Інший позитив створеного Макроном моменту полягає в тому, що він дав змогу політикам нагадати громадянам західних держав, якими високими є ставки в цій війні для них, для їхнього способу життя й стабільності.
Це завдання є надважливим з огляду на неоднозначну динаміку настроїв щодо продовження активної підтримки України, яка спостерігається в західних суспільствах. Як свідчить приклад Сполучених Штатів, відсутність систематичного діалогу із суспільством значно ускладнює або геть блокує ухвалення необхідних для продовження підтримки України політичних рішень.
Оцінюючи «землетрус», спричинений ініціативою Макрона, під кутом зору його впливу на інформаційно-психологічне протистояння між Україною та її партнерами, з одного боку, та путінською Росією – з іншого, треба визнати, що публічне висування не узгоджених навіть із найближчими союзниками ініціатив може істотно нівелювати позитивний ефект від них.
Вочевидь, увагу російського керівництва привернула не тільки сутність пропозицій президента Франції, а й той факт, що на цьому етапі їх відкинули ключові держави, які підтримують Україну. Нереалістичними є й розрахунки на те, щоби тиснути на Росію, створюючи так звану стратегічну невизначеність щодо задіяння західних збройних сил в Україні: цього ефекту можна було досягнути, якби відповідні формулювання було оприлюднено відразу після початку широкомасштабної агресії Росії. Нині ж, як то кажуть, потяг уже пішов: Путін зробив необхідні для себе висновки з попередніх заяв західних лідерів про те, що в Україні ніколи не з’являться їхні військові.
Щоби покращити ситуацію на фронті й не допустити прориву російських сил, Україні потрібні не заяви й навіть не корисні дискусії з дуже непевними (навіть у перспективі) практичними наслідками. Потрібна військова допомога – вчасна, в необхідних обсягах і необхідної номенклатури. Потрібно, щоби правильна риторика постійно трансформувалась у конкретні дії й проголошення створення «чергової коаліції» мало наслідком оперативне прискорення постачання життєво необхідних для ЗСУ зброї та обладнання. Потрібні конкретні «надзусилля» наших партнерів. Вагання щодо того, варто чи ні постачати Україні певні види озброєння, виглядають майже гротескними й погано корелюються з публічними заявами про «посилення агресивності» Росії. Зараз чинник часу важить більше, ніж будь-коли.
Наші інтереси:
Стежимо за європейською політикою, яка використовує нашу війну у своїх цілях. Раптовий викид хоробрості Макрона – це ніщо інше, як політична гра (хоча Макрон вже не може бути президентом, але політиком, здається, залишитися захоче).
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Що сталося з Макроном і чого тепер чекати Україні
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Ця війна, відповідальність за яку несе виключно Путін, є екзистенційною загрозою для Європи та Франції. Росія не повинна виграти цю війну. Якщо Росія виграє цю війну, довіра до Європи знизиться до нуля. Якщо Росія виграє, зміниться життя французів. Франція більше не буде в безпеці. Європа не буде в безпеці.
24031601.jpg
Не пройшло й двох років відтоді, коли президент Франції Емманюель Макрон сказав, що «ми не повинні принижувати Росію». А зараз Емманюель Макрон каже, що нема жодних обмежень або «червоних ліній» щодо підтримки України Францією. Він навіть закликав союзників не бути «боягузами». В кінці лютого, як відомо, він заявив, що для перемоги над Росією не виключає варіант надіслати до України війська.
Така еволюція позиції політика, який після початку широкомасштабної агресії Росії намагався вести телефонні перемовини з кремлівським диктатором, не є випадковою, пише у своїй статті на ZN.UA Олег Шамшур, посол України у США (2006–2010) та посол України у Франції (2014–2020).
Він зазначає, що у Макрона з'явилося адекватне усвідомлення загроз, що путінська Росія становить для Європи та Франції, а також критичності для України ситуації, що склалася на фронтах російсько-української війни.
Свої теперішні погляди на війну в Україні президент Франції виклав у телеінтерв’ю минулого четверга. Найважливішими, на думку дипломата, є такі констатації:
Переламним моментом для Макрона, як свідчать його радники, став візит до Швеції, де він на власні очі побачив, наскільки тамтешні політики занепокоєні можливістю російської агресії проти їхньої країни. До цього, а також розчарування в телефонній дипломатії додалися кібератаки російських хакерів і викриття у Франції мережі російської дезінформації, погрози французьким літакам у районі Чорного моря та провокації російського ВМФ, російські плани з дестабілізації Молдови та смерть Олексія Навального.
Все це разом зумовило мутацію, за висловом французької Le Monde, «голуба в яструба».
Можна зауважити й інші причини помітної активізації Макрона на українському «фронті». Перша з них пов’язана із суто внутрішньополітичними міркуваннями напередодні виборів до Європарламенту (червень 2024 року). Перед президентом стоїть завдання максимально послабити позиції його головного суперника – «Національного зібрання» Марін Ле Пен, яке в опитуваннях потенційних виборців істотно випереджає президентський «Ренесанс».
Макрон розраховує на те, що внутрішньофранцузькі дебати з питання політики щодо України, головною подією яких стало обговорення угоди про франко-українське безпекове співробітництво в Національних зборах і Сенаті Франції, створять можливість для викриття зв’язків Ле Пен і її політичної сили з Путіним. Це, зі свого боку, мало б дискредитувати їх перед французькою громадськістю, яка в більшості своїй і далі негативно ставиться до путінського режиму та підтримує Україну.
Не можна виключити, що висуваючи згадану ініціативу та стимулюючи дискусію всередині антипутінської коаліції, президент Франції намагається надати додаткової ваги своїм амбіціям зайняти вакантну позицію неформального лідера Європейського Союзу. Задля цього ж він працює на контрасті, протиставляючи свій динамізм і рішучість зволіканню з ухваленням рішень і ваганням, притаманними політичній поведінці Олафа Шольца.
Правда, заради об’єктивності треба зауважити, що боротьба Макрона за лідерство в ЄС і його завуальована критика «нерішучого Шольца», на жаль, дисонує з реальними обсягами допомоги Україні з боку Франції. За експертними оцінками, допомога Німеччини Україні майже у вісім разів перевищує об’єми французької допомоги. До того ж Німеччина більшу частину фінансів надає нашій країні у вигляді грантів, а Франція – кредитів, які Україні потім доведеться повертати.
Проактивний підхід до української тематики Макрон розглядає як переконливий аргумент на користь реалізації його ідеї щодо стратегічної автономії Європи, особливо, на тлі посилення неоізоляціоністських настроїв у США. За інформацією тих-таки радників Макрона, він був вражений закликом Дональда Трампа до Путіна «чинити як завгодно» з тими країнами, які не роблять достатніх внесків у посилення спроможностей НАТО.
Євро-центричність французького очільника значною мірою мотивована його переконанням, що лише лідерські позиції в Європі здатні забезпечити Франції місце серед основних фігур світової політики.
З іншого боку, він не може не розуміти, що ставлення союзників до його нових стратегічних підходів багато в чому залежатиме від їх підтримки Німеччиною та ефективного функціонування франко-німецького тандему.
Узгодження позицій щодо України було в центрі уваги учасників засідання «Веймарського трикутника» 15 березня. В цьому контексті суттєвим є те, наскільки Макрон зміг компенсувати негативне враження, яке справили на канцлера Німеччини ледь завуальовані глузливі ремарки французького колеги на його адресу в Парижі 26 лютого.
Наразі можна констатувати, що абсолютна більшість партнерів і союзників Франції не підтримала найрадикальнішої пропозиції Макрона щодо можливості направити в Україну підрозділи збройних сил західних країн. Судячи зі зроблених заяв, найприхильнішою до французької є позиція країн Балтії, прихильною, але більш розпливчастою – Чехії та Польщі.
Сама французька сторона зробила важливе уточнення: в будь-якому разі підрозділи збройних сил країн-партнерів не братимуть участі в бойових діях, виконуючи завдання з розмінування, кіберзахисту, виробництва зброї на українській території.
Під час виступу в парламенті Франції прем’єр-міністр Франції Габріель Атталь наголосив: Франція підтримує Україну, але не «веде війни з Росією й повністю відкидає логіку ескалації (мабуть, військових дій. — О.Ш.)».
Сам Макрон у телеінтерв’ю назвав Росію «супротивником», але, як і прем’єр, наголосив, що Франція не воює ні з Росією, ні з російським народом, і запевнив французів, що «ми ніколи не вестимемо наступальних дій, не братимемо на себе ініціативу».
Радив би звернути на все це увагу тим, хто готується зустрічати французькі бойові підрозділи в Одесі. Що ж до розгляду питання на Раді оборони Франції в червні минулого року (про це повідомила та ж Le Monde) про можливість їх розгортання в Україні, то воно не суперечить звичній практиці, коли військові спеціалісти подають на розгляд керівництву держави максимальну кількість варіантів поведінки в тій чи тій ситуації.
Дебати в парламенті й телеінтерв’ю Макрона стали знаковими подіями в інтенсивній дискусії щодо форм і меж допомоги, яку країни антипутінської коаліції готові надати Україні для боротьби з російською агресією. Спробуймо підбити проміжний баланс.
Почнімо з позитиву. Він полягає в тому, що і заяви президента Макрона, і їх подальше обговорення (попри несприйняття «найреволюційнішої» з його пропозицій) засвідчили розуміння в західних столицях (за винятком Будапешта й Братислави) виключної гостроти сучасної військово-політичної ситуації та катастрофічних наслідків бодай часткової перемоги Путіна не лише для України, а й для всієї спільноти демократій.
На відміну від можливості розгортання підрозділів збройних сил союзників в Україні, заклики французького президента докласти «надзусиль» у наданні допомоги Україні не викликали заперечень. Також важливо, що тема присутності в Україні підрозділів збройних сил західних країн перестала бути табу або можливістю, яку безапеляційно відкидали західні посадовці.
Інший позитив створеного Макроном моменту полягає в тому, що він дав змогу політикам нагадати громадянам західних держав, якими високими є ставки в цій війні для них, для їхнього способу життя й стабільності.
Це завдання є надважливим з огляду на неоднозначну динаміку настроїв щодо продовження активної підтримки України, яка спостерігається в західних суспільствах. Як свідчить приклад Сполучених Штатів, відсутність систематичного діалогу із суспільством значно ускладнює або геть блокує ухвалення необхідних для продовження підтримки України політичних рішень.
Оцінюючи «землетрус», спричинений ініціативою Макрона, під кутом зору його впливу на інформаційно-психологічне протистояння між Україною та її партнерами, з одного боку, та путінською Росією – з іншого, треба визнати, що публічне висування не узгоджених навіть із найближчими союзниками ініціатив може істотно нівелювати позитивний ефект від них.
Вочевидь, увагу російського керівництва привернула не тільки сутність пропозицій президента Франції, а й той факт, що на цьому етапі їх відкинули ключові держави, які підтримують Україну. Нереалістичними є й розрахунки на те, щоби тиснути на Росію, створюючи так звану стратегічну невизначеність щодо задіяння західних збройних сил в Україні: цього ефекту можна було досягнути, якби відповідні формулювання було оприлюднено відразу після початку широкомасштабної агресії Росії. Нині ж, як то кажуть, потяг уже пішов: Путін зробив необхідні для себе висновки з попередніх заяв західних лідерів про те, що в Україні ніколи не з’являться їхні військові.
Щоби покращити ситуацію на фронті й не допустити прориву російських сил, Україні потрібні не заяви й навіть не корисні дискусії з дуже непевними (навіть у перспективі) практичними наслідками. Потрібна військова допомога – вчасна, в необхідних обсягах і необхідної номенклатури. Потрібно, щоби правильна риторика постійно трансформувалась у конкретні дії й проголошення створення «чергової коаліції» мало наслідком оперативне прискорення постачання життєво необхідних для ЗСУ зброї та обладнання. Потрібні конкретні «надзусилля» наших партнерів. Вагання щодо того, варто чи ні постачати Україні певні види озброєння, виглядають майже гротескними й погано корелюються з публічними заявами про «посилення агресивності» Росії. Зараз чинник часу важить більше, ніж будь-коли.
Стежимо за європейською політикою, яка використовує нашу війну у своїх цілях. Раптовий викид хоробрості Макрона – це ніщо інше, як політична гра (хоча Макрон вже не може бути президентом, але політиком, здається, залишитися захоче).
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта