Село і люди

Звичайно, можна було б сказати, що всі інші явища української дійсності надзвичайно заполітизовані і насміхатися з них означає насміхатися або з президента (що забороняє цензура), або з опозиції (чого не дозволяє совість). Але таке пояснення було б дуже вульгарним, не пояснюючим суті, до того ж професійний сатирик завжди знайде якусь політично нейтральну тему, яку висміє по саме те. Ось як, наприклад, Задорнов дуже сміливо критикує Америку. А ось у нас не прижилася критика Америки, зате культивується критика села. Напевно, причина цього у тому, наскільки глибоко село сидить десь у нас всередині. А чому?

Людині, яка не полінується перечитати біографії кандидатів на минулих президентських виборах, буде неважко помітити, що всі вони, крім одного - родом з сільської місцевості, та й то, не з якихось «смт», а з таких хуторів, що тільки на двохкілометровій карті їх і можна знайти. Те ж саме можна побачити, переглянувши біографії наших міністрів і банкірів. І після цього хтось посміє мені сказати, що село у нас забите, неосвічене і бідне? Тоді поясніть мені, чому так багато селян у нас у вищих ешелонах влади, адже стартові можливості у них, напевно, були набагато гірші, ніж у городян? Звичайно, можливе пояснення полягає у тому, що пробиваються в місто найактивніші селяни, готові «рвати кігті» і ні перед чим не зупинятися на шляху до наміченої мети, подібно тому, як горезвісні кавказці на київських базарах набагато нахрапистіші і спритніші, ніж їх одноплемінники в якомусь Азербайджані. Таке пояснення також має право на існування, але мова тут йде не про одиниці селян, що мають керівні посади, а про більш широку аудиторію, на яку й орієнтовані виступу згаданих вже сатириків. Адже для того, щоб інформація була сприйнята, слухачі повинні розуміти, про що йде мова. Навряд чи японцю будуть зрозумілі українські репризи стосовно «сержанта Петренка», зате «кролики» знаходять відгук, причому саме у міської аудиторії. Хоч наскільки цю аудиторію можна назвати чисто міською? Протягом ХХ століття як мінімум двічі під час воєн міста пустіли, потім заповнювалися, звичайно ж, вихідцями із тих же сіл. Думаю, можна сміливо говорити про те, що чисто міського населення у нас і немає, є просто селяни, які переселилися у міста і відразу ж піднялися в своїх очах над своїми ж сільськими побратимами. Подібний феномен ми часто бачили в радянські часи з людьми, що переселялися до Москви або нині з особами, що виїжджають на ПМЖ у який-небудь «бундес». У таких людей з’являються якісь просто панські замашки по відношенню до «темних» співвітчизників і небажання зізнатися самому собі у тому, що нове життя виявилося лише гірше старого, і бажання швидше це старе життя забути. І якщо вже розглядати феномен «кроликів» з погляду теорії психоаналізу, то можна прийти до висновку, що їх виступи ніщо інше, як спроба витіснити у підсвідомості травмуючий чинник — спогади про сільське минуле. Але тисячоразово висміяне «селянство», «жлобство», «кугутство» виявляється на перевірку живучою штукою, що підказує українцю модель поведінки у тих чи інших життєвих ситуаціях.

Наприклад, можна дати відповідь на питання, яке так непокоїть опозицію, чому хліб дорожчає, а народ при цьому на мітинги протесту ніякими пряниками не заманиш. За великим рахунком це — вияв того ж селянського світогляду, згідно з яким адміністративні заходи влади являють собою щось на зразок стихійного лиха, впливати на які проста людина ніяк не може. Політичне життя для таких людей являє собою те, що від них зовсім не залежить, і загрожує тільки бідами, від яких лише встигай ухилитися. Виходячи з такого бачення світу неважко пояснити, чому селяни, з одного боку виявляючи максимальну активність у сварках за межу (пригадаємо «Кайдашеву сім’ю»), у той же час спокійно віддають весь свій урожай якимсь присланим із столиці двадцятип’ятитисячникам. Або чому традиційні сільські бабусі, що травмують одна одну при посадці в електричку, цілком допускають розграбування колгоспу його головою, вже тим більше вони демонстративно аполітичні. І ніхто з них не вірить у те, що джерелом поліпшення умов його існування може бути держава, але кожний другий упевнений, що такого поліпшення він зможе добитися, вигравши в лото «Забава».

Недавно мені показали по-своєму дуже характерний документ: одне з шлюбних оголошень, де якийсь юнак перелічував свої якості: ріст, вік, знак зодіаку. Закінчувалося оголошення словами «волею випадку потрапив до в’язниці». Чудове словосполучення, яке характеризує типове порушення причинно-слідчого зв’язку в голові у людини. Взагалі у в’язниці попадають не «за примхою волі». Але з точки зору сприйняття світу, в якому влада являє собою щось незалежне від людини, таке твердження цілком логічне. Завдання влади — посадити людину до в’язниці, завдання людини – по можливості цього уникати. Хіба може у цьому що-небудь змінити людина? Взагалі, сільська ментальність і в’язниця — тема окремого дослідження.

Звичайно, якщо за передостаннім переписом населення 60 відсотків українців жили в селах, а за останнім переписом уже 70 відсотків живе у містах, а це свідчить про обсяги міграції. Але при цьому своє сільське коріння мої знайомі навчилися маскувати так надійно, як тільки білі американці вміють приховувати в глибині душі своє справжнє ставлення до негрів, які оточують їх. Але на практиці доводити тезу «ми не маємо нічого спільного з селом», лише критикуючи село, не виходить. Селянськість все одно вилазить назовні. Міське середовище не потребує тих навичок, системи цінностей і взаємовідносин, які виробляються життям у сільській місцевості. Рвуться сімейні зв’язки, повністю ламаються налагоджені механізми комунікації і, принаймні, в першому-другому поколінні селянство у великих містах сильно відрізняється у своїх поведінських алгоритмах від городян «корінних». Визначальним у їх поведінці є почуття розгубленості від нової, часто ворожої, обстановки і її похідні: аморфність, половинчатість, нерішучість. Видатний діяч української діаспори професор Осип Мороз виділяв такі риси «материкових українців»: розпливчастість при визначенні цілей, завдань і навіть просто у разі призначення ділової зустрічі; переважання фантазій, а не дій; уникнення відповідальності; прагнення жити короткими циклами; покірність і нездатність відстоювати свої права; відсутність «глобального мислення», цілей і стратегій. Власне говорячи, це те, з чим ми стикаємося щодня. Взагалі, важко зрозуміти, чому на прийом до хоч трохи помітного начальника така людина йде з почуттям справжнісінького переляку, ніби говорячи «ви вибачте, що я такий ось взагалі з’явився на цей світ». Стосовно «прагнення жити короткими циклами», то воно характеризується традицією не загадувати більше ніж на крок. На практиці це характеризується словами мого знайомого про те, що «пошук інвесторів у нас проводиться виключно з метою їх обдурення». Курка, яка несе золоті яйця, в сучасній Україні була б негайно зарізана, розчленована і продана частинами як суповий набір за п’ять гривень. Раніше ми вважали, що причиною цього явища служить якесь природжено-генетичне явище, також зване «жлобством». У світлі останніх досліджень ми можемо сміливо сказати, що ситуація, яка склалася, є побічним слідством урбанізації України. І зітхнути вільно: якщо захворювання не генетичне, то воно, швидше за все, лікується. І теоретично через два-три покоління наші співгромадяни будуть дивитися на навколишній їх світ більш раціонально. Народ переживає муки акліматизації до нових життєвих умов, до того ж не в найкращий час ломки імперій і встановлення нових правил гри на світовому рівні. Звичайно, людина, у якої в голові хаотично перемішені образи Леніна, Кучми, Бандери, а також перебудова, війна в Іраку, фільм «Брат-2», річниця Переяславської ради, подорожчання хліба, приватизація комбінату імені Дзержинського та конституційна реформа, має виглядати дещо прибитим. Було б дивно, якби було навпаки. Говорять, що у системі, яка не має сторонніх впливів, всі процеси згасають. Можливо, і в навіженій голові вчорашнього сільського мешканця коли-небудь все розміститься по поличках. Якщо не у нього, то у його внуків точно все буде ОК. Тоді і жарти про село зникнуть самі собою.

Повертаючись на початок цієї статті, хочу обмовитися стосовно того, що в Україні існує невеликий, переважно письменницький прошарок, який не тільки не критикує сільський спосіб життя, а й закликають повертатися до нього, як до криниці втраченої духовності, але вплив цих людей незначний, та й з багатьма їх аргументами також можна посперечатися.