Пройшло чотирнадцяти років по закінчені другої світової війни. На території Західної України опір УПА був майже зламаний, в селах совіти зав’язали колгоспи, моєї мами хлопець пішов вчитися на священника і не покликав її з собою, вона зустріла Ярослава Закалу із хутора Климки, що в селі Нова Кам’янка. Тато в радянській армії не служив, бо був плоскостопий, але козаком був фацьким. Як вони познайомилися мені не відомо, та мама згадувала, що приїзжав він до неї на коні. Від хутора Климки до хутора Драбинярі кілометрів п’ять, не більше. Невдовзі вони поженилися і мама пішла за невістку. На Драбинярах залишився старший брат Василь із своєю мамою Анною. Через рік Василь також женився на Липак Надії Григорівні. На Климках в двокімнатній хаті жили дідо Дем’ян із хворою дружиною Анастасією і сином Григорієм, своєю мамою Анною та син Ярослав з дружиною Марією. В молодої сім’ї народився первісток, якого назвали Григорієм, в честь маминого тата. Він маленьким захворі і помер. Через рік в 1961 році народилася дочка, яку назвали Славою, на честь старшої татової сестри. В дитинстві, як згадувала мама, Слава трохи хворіла.
На цій фотографії ми в с. Боброїди 1967 рік. Слава, Ганя, Я і Ігор. Ігорови ще нема року, мені два з половиною, Гані три з половиною, а Славі п’ять.
Я пам’ятаю її в Боброїдах, як вона вже ходила до школи і зубрила домашнє завдання, повторюючи одне і те саме, поки не запам’ятає. Я малий сидів на пічці і запам’ятовував разом з нею, а потім повторював і з мене всі сміялися, казали, що я дуже вчений. Славу, ми – молодші брати і сестри, вважали другою мамою, тому, що вона нас доглядала і виховувала. До її думки і зараз всі прислухаються. В старших класах до нас приходили її подружки, і в хаті постійно відбувались якісь майстеркласи: то малювати губи і очі, то крутити волосся і робити зачіски, то навчатися танців. Ми, молодші діти, слугували для них манекенами. Особливо сестра Ганя і я. Коло наших воріт вечорами збиралося багато дівчат і хлопців. На цих посиденьках співалося багато пісень і відбувалися залицяння, збиралася компанія молоді, яка йшла на танці до клубу, або на весілля, що відбувалося в найблищому селі. Потім як сестри повиростали і поїхали вчитися у Львів, ця традиція залишилася. І вже мої друзі збиралися, потім брата Ігора, бо я пішов в армію, потім Марусі і на остаток Наді і Люби. Тусовка називалася на колодах біля Следзів.
Слава навчалася у Львові в професійно-технічному училищі на швею і все своє життя пропрацювала на швейній фабриці «Маяк». В колективі її поважали за працьовитість і хорошу вдачу. Вона не говірка, але вміє добиватися свого. Слава вже декілька років на пенсії і продовжує працювати на підприємстві. Правда зараз вона вже не швея, але виконує одну із потрібних операцій на виробництві – прасує і складає готові вироби.
Із п’ятьох сестер які є у мене в Слави було найбільше подружок. Вона є дуже комунікабельною людиною. Пам’ятаю, в шкільні роки, з нею дружило з добрий десяток дівчат. Хлопці за нею також бігали. Потім коли вчилася у Львові в неї також було багато подружок , які вона часто привозила в село до батьків. Взагалі наша мама не заперечувала коли ми привозили з собою друзів. На селі додаткові робочі руки завжди були потрібні. Особливо при збиранні полуниці. Коли вона пропрацювала в колективі і ми приїхали вітати її з черговим днем народження то на забаві були присутні більше половини працівників з її фірми. Забави завжди відбувалися в столові на «Маяку», підприємство йшло на зустріч працівникам і дозволяло це робити. Це було дешевше ніж в ресторані, бо зібрати таку велику родину і друзів було не по кишені самій працюючій Славі. Але вона час від часу збирала і родину і своїх друзів. Останній раз вона це робила перед війною, як ішла на пенсію.
На весіллі двоюрідної сестри Шкоропад Галини Василівної, яка мала чоловіка Любомира з с. Хідновичі, Слава познайомилася з Романом Олегом. Він був у Любомира на весіллі за дружбу, а Слава за дружку в Галини. Як вони зустрічалися я не знаю, тому що служив в цей час у війську. Весілля вони відгуляли зимою, а мені на згадку вислали фотографію. Олег був на війні в Афганістані. Отримавши поранення в шию, ледве вижив. Нагороджений орденом за бойові заслуги. Війна пройшлася не так по його фізичному, як по психологічному здоров’ю. Після весілля сім’я отримала квартиру в м. Львові на Сихові. Ще в ті часи Сихів тільки розбудовувався, їх будинок стояв майже в полі. Ми з Миросею і дітьми часто їздили до них в гості. На входини в квартиру я для них намалював поперечний образ «Ісус Христос з апостолами в житі». В Слави з Олегом народилося двоє прекрасних синів – Богдан і Володя.
Олег працював на Львівському конвеєрному заводі, а потім на приватному підприємстві з виробництва вікон для автомобілів. Жили вони не погано. Часто приїзжали в Боброїди до мами з татом, та молодших сестер, які їх жартома називали комендант і комендантша. Тому, що Слава і Олег все хотіли контролювати і всіма керувати. Декілька разів приїжджали до Золочева, були в нас на весіллі. На початку двохтисячного року стан здоров’я в Олега погіршився. Далися в знаки контузія і поранення на війні в Афганістані. Він став нервовим, втрачав пам'ять, став зловживати алкоголем і обезболюючими препаратами. І в березні дві тисячі першого року його не стало. Слава залишилася сама з двома дітьми. Ми з Миросею приїхали помагати з похоронами і відповідали за копання могили. Похований Олег на Сихівському кладовищі.
Закала Ярослава Ярославівна вийшла заміж за Роман Олега Івановича 19.09.1961р. - 07.03.2001р. з с. Хідновичі Мостиського району Львівської області та народила два сина Богдана 23.07.1985р. - та Володимира – 12.07.1989 р. ( мої племінники)
Роман Богдан Олегович женився на Шевчук Галині Ігорівні 27.07.1987р.
Вони народили Софійку 11.05.2018р. Богдан працює торговим агентом, на оптовому складі – магазині будівельних матеріалів.
Софійка Роман.
Роман Олег його батьки Іван та Сухацька Марія. Вони мали п’ятеро дітей Оля, Олег (1961р.),Ігор (1966р.),Тарас (1968р.)і ще один брат.
Роман Володимир Олегович женився на Кузич Ксенія Андріївна з міста Нова Каховка. Познайомилися вони на п’ятдесятиріччі сестри Марії. Володя машиною возив свою маму в Нову Каховку, а назад взяв і нас з Миросею, бо було місце в машині.
Наші інтереси:
Знати свою історію
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Відкрийте для себе шлях до надлюдини – шлях ельфізму! Знання про перетворення людини на ельфа є суттю Євангелія та Бгаґавад-ґіти – проявів єдиної Гіперборійської Традиції. Ключем до цієї дивовижної...
Родинне дерево – книжка для внуків. Слава
Старша сестра Слава.
Сестра Слава. Розділ 15.
Пройшло чотирнадцяти років по закінчені другої світової війни. На території Західної України опір УПА був майже зламаний, в селах совіти зав’язали колгоспи, моєї мами хлопець пішов вчитися на священника і не покликав її з собою, вона зустріла Ярослава Закалу із хутора Климки, що в селі Нова Кам’янка. Тато в радянській армії не служив, бо був плоскостопий, але козаком був фацьким. Як вони познайомилися мені не відомо, та мама згадувала, що приїзжав він до неї на коні. Від хутора Климки до хутора Драбинярі кілометрів п’ять, не більше. Невдовзі вони поженилися і мама пішла за невістку. На Драбинярах залишився старший брат Василь із своєю мамою Анною. Через рік Василь також женився на Липак Надії Григорівні. На Климках в двокімнатній хаті жили дідо Дем’ян із хворою дружиною Анастасією і сином Григорієм, своєю мамою Анною та син Ярослав з дружиною Марією. В молодої сім’ї народився первісток, якого назвали Григорієм, в честь маминого тата. Він маленьким захворі і помер. Через рік в 1961 році народилася дочка, яку назвали Славою, на честь старшої татової сестри. В дитинстві, як згадувала мама, Слава трохи хворіла.
На цій фотографії ми в с. Боброїди 1967 рік. Слава, Ганя, Я і Ігор. Ігорови ще нема року, мені два з половиною, Гані три з половиною, а Славі п’ять.
Я пам’ятаю її в Боброїдах, як вона вже ходила до школи і зубрила домашнє завдання, повторюючи одне і те саме, поки не запам’ятає. Я малий сидів на пічці і запам’ятовував разом з нею, а потім повторював і з мене всі сміялися, казали, що я дуже вчений. Славу, ми – молодші брати і сестри, вважали другою мамою, тому, що вона нас доглядала і виховувала. До її думки і зараз всі прислухаються. В старших класах до нас приходили її подружки, і в хаті постійно відбувались якісь майстеркласи: то малювати губи і очі, то крутити волосся і робити зачіски, то навчатися танців. Ми, молодші діти, слугували для них манекенами. Особливо сестра Ганя і я. Коло наших воріт вечорами збиралося багато дівчат і хлопців. На цих посиденьках співалося багато пісень і відбувалися залицяння, збиралася компанія молоді, яка йшла на танці до клубу, або на весілля, що відбувалося в найблищому селі. Потім як сестри повиростали і поїхали вчитися у Львів, ця традиція залишилася. І вже мої друзі збиралися, потім брата Ігора, бо я пішов в армію, потім Марусі і на остаток Наді і Люби. Тусовка називалася на колодах біля Следзів.
Слава навчалася у Львові в професійно-технічному училищі на швею і все своє життя пропрацювала на швейній фабриці «Маяк». В колективі її поважали за працьовитість і хорошу вдачу. Вона не говірка, але вміє добиватися свого. Слава вже декілька років на пенсії і продовжує працювати на підприємстві. Правда зараз вона вже не швея, але виконує одну із потрібних операцій на виробництві – прасує і складає готові вироби.
Із п’ятьох сестер які є у мене в Слави було найбільше подружок. Вона є дуже комунікабельною людиною. Пам’ятаю, в шкільні роки, з нею дружило з добрий десяток дівчат. Хлопці за нею також бігали. Потім коли вчилася у Львові в неї також було багато подружок , які вона часто привозила в село до батьків. Взагалі наша мама не заперечувала коли ми привозили з собою друзів. На селі додаткові робочі руки завжди були потрібні. Особливо при збиранні полуниці. Коли вона пропрацювала в колективі і ми приїхали вітати її з черговим днем народження то на забаві були присутні більше половини працівників з її фірми. Забави завжди відбувалися в столові на «Маяку», підприємство йшло на зустріч працівникам і дозволяло це робити. Це було дешевше ніж в ресторані, бо зібрати таку велику родину і друзів було не по кишені самій працюючій Славі. Але вона час від часу збирала і родину і своїх друзів. Останній раз вона це робила перед війною, як ішла на пенсію.
На весіллі двоюрідної сестри Шкоропад Галини Василівної, яка мала чоловіка Любомира з с. Хідновичі, Слава познайомилася з Романом Олегом. Він був у Любомира на весіллі за дружбу, а Слава за дружку в Галини. Як вони зустрічалися я не знаю, тому що служив в цей час у війську. Весілля вони відгуляли зимою, а мені на згадку вислали фотографію. Олег був на війні в Афганістані. Отримавши поранення в шию, ледве вижив. Нагороджений орденом за бойові заслуги. Війна пройшлася не так по його фізичному, як по психологічному здоров’ю. Після весілля сім’я отримала квартиру в м. Львові на Сихові. Ще в ті часи Сихів тільки розбудовувався, їх будинок стояв майже в полі. Ми з Миросею і дітьми часто їздили до них в гості. На входини в квартиру я для них намалював поперечний образ «Ісус Христос з апостолами в житі». В Слави з Олегом народилося двоє прекрасних синів – Богдан і Володя.
Олег працював на Львівському конвеєрному заводі, а потім на приватному підприємстві з виробництва вікон для автомобілів. Жили вони не погано. Часто приїзжали в Боброїди до мами з татом, та молодших сестер, які їх жартома називали комендант і комендантша. Тому, що Слава і Олег все хотіли контролювати і всіма керувати. Декілька разів приїжджали до Золочева, були в нас на весіллі. На початку двохтисячного року стан здоров’я в Олега погіршився. Далися в знаки контузія і поранення на війні в Афганістані. Він став нервовим, втрачав пам'ять, став зловживати алкоголем і обезболюючими препаратами. І в березні дві тисячі першого року його не стало. Слава залишилася сама з двома дітьми. Ми з Миросею приїхали помагати з похоронами і відповідали за копання могили. Похований Олег на Сихівському кладовищі.
Закала Ярослава Ярославівна вийшла заміж за Роман Олега Івановича 19.09.1961р. - 07.03.2001р. з с. Хідновичі Мостиського району Львівської області та народила два сина Богдана 23.07.1985р. - та Володимира – 12.07.1989 р. ( мої племінники)
Роман Богдан Олегович женився на Шевчук Галині Ігорівні 27.07.1987р.
Вони народили Софійку 11.05.2018р. Богдан працює торговим агентом, на оптовому складі – магазині будівельних матеріалів.
Софійка Роман.
Роман Олег його батьки Іван та Сухацька Марія. Вони мали п’ятеро дітей Оля, Олег (1961р.),Ігор (1966р.),Тарас (1968р.)і ще один брат.
Роман Володимир Олегович женився на Кузич Ксенія Андріївна з міста Нова Каховка. Познайомилися вони на п’ятдесятиріччі сестри Марії. Володя машиною возив свою маму в Нову Каховку, а назад взяв і нас з Миросею, бо було місце в машині.
Знати свою історію
Зверніть увагу
Крішна, Хрестос та їхні ельфи: Бгаґавад-Ґіта про те, як діяти проти всіх і стати надлюдиною (подкаст)