Родинне дерево – книжка для внуків. Розділ І

Родинне дерево – книжка для внуків.

 Частина І. - Історична довідка.

Арії.

Сонце пробилося вранці крізь хмари,

в тебе з’явилася ясність мети:

світлим, як арій, сильним, як арій,

стати в майбутньому вирішив ти!

Бути продовженням свого народу,

предкам якого вклонявся до ніг. Ти не злякався колись Переходу,

став наполегливим, – і переміг!   

 Валерій Грошко,

  м. Хмельницький, 2009

Щоб краще пізнати історію свого народу та зрозуміти звідки походить твоє коріння потрібно пройтися до перших історичних джерел, які залишилися в наших традиціях та релігійних обрядах, назвах населених пунктів та назвах місцевостей і річок де цей народ проживав. Свою розповідь я хочу розпочати з тих далеких часів про які згадується майже у всіх стародавніх джерелах або як кажуть  хочу «почати від потопу світу». Так от десь біля 8 тис. до н. е. кроманьйонська (борійська (бор це вепр) раса увійшла в гостру системну кризу, яка визначалася вичерпанням природних ресурсів та різкій зміні клімату. Існуюча екологічна ніша зазнала обвального руйнування. Найгостріша ситуація виникла в Борії, коли в 55 ст. до н. е. танення льодовиків підняло рівень Середземного моря й дозволило йому перейти природну загату, якою був Босфор. Солона середземноморська вода ринула на рівнину  в прісноводне Понтійське озеро, перетворивши його на солоне Чорне море. Вода затопила тисячі квадратних кілометрів навколишніх територій, знищуючи поселення, людей, тваринний світ та рослинність. За легендами, напередодні цієї катастрофи частина людей послухала лідера на ім’я Ной (що означає «Новий»), покинула припонтійську долину Борії і відійшла на північ — на землю, що лежала вище, тобто на територію сучасної України. Нагадаю, що для окремих територій правобережної України, що лежать на Українському кристалічному щиті (загальна площа біля 200 тисяч кв. км.), характерна цілковита відсутність морських відкладів. Це свідчить, що за сотні мільйонів років ці землі взагалі не затоплювалася морем. Подібної ділянки суходолу в світі більше немає ніде, бо навіть на найвищих горах планети науковці знаходять морські відклади у вигляді скам’янілих решток риб та інших морських істот. Тому ці ніколи не затоплювані землі, зокрема Словечансько-Овруцький кряж у Житомирській області, дістали назву «вара», тобто «захист», і розглядалися як Яйце-райце, за оболонкою якого заховалася величезна кількість живих істот. Борійці, що врятувалися від потопу, заснували нову цивілізацію, якій дали ім’я Уперборія, в сучасній вимові — Гіперборія, тобто «Вища Борія». Нова назва вказувала не лише на розташування нових земель (щодо рівня моря) вище Борії, але й на цивілізаційно вищий рівень розвитку і водночас на спадкоємність традицій старої Землі Вепра. (Для українців свиня і сало залишилися сакральними атрибутами до сьогоднішнього дня). Гіперборія на території України «виринає на поверхню» і знову «ховається у глибини» з чіткою періодичністю, яка регулюється 532-річним сонячно-місячним циклом. У давнину 532-річний цикл вважався циклом оновлення небесного та земного кола і називався «Світотворче коло». Пояснимо, що 532 це 19х28. 19 рокiв – це мiсячний  цикл, через 19 рокiв повторюються фази Мiсяця на певну календарну дату. 28 рокiв – це сонячний цикл, календарi через 28 рокiв ідентичні. 532 роки — це період повторення конфігурацій Земля–Сонце–Місяць. У порівнянні з іншими астрономічними об’єктами, Сонце і Місяць найбільше впливають на розвиток Землі та людства. Відтак повторення сонячно-місячних ситуацій сприяє формуванню подібних історичних ситуацій.

На початку кожного «Світотворчого кола» Гіперборійський пульсар вмикає світло, доходить до максимальної потужності, після чого згасає до наступного «виринання на поверхню». Внаслідок пасіонарних спалахів попередніх 532-річних циклів творилися держави кімерійців, скіфів, сарматів, готів, гунів, русів, козаків. Найпотужніше «вмикання» відбулося у час народження Арійської раси і Трипільської цивілізації 7500 років тому. У 2015 році почався новий расотворчий цикл, тому енергетика нового пасіонарного спалаху може бути співмірною з попереднім Арійським спалахом, який розпочався у 5508 року до н. е. і з того часу бере початок традиційний український календар. Підготовкою до сучасного спалаху став помаранчевий Майдан у 2004 році. Після Майдану Гідності 2014 року енергетика Українського Пульсара швидко зростає. Планетарний Центр знову виринає на поверхню і світ починає обертання навколо нього.

У духовному плані Гіперборія символізувала вищий стан свідомості – Царство боже. Священними птахами Гіперборії були Сокіл і Лебедь. Сокіл – символ Творця Всесвіту і Святого Духа, який від Нього сходить. В індоарійській традиції Лебедь символізує людину, яка досягла божественного просвітління. Подібно лебедю, який однаково вільно почувається на землі й на воді, просвітлена, реалізована людина вільно почувається і в цьому світі, і в океані духу. Отже Лебедь – символ чистої, шляхетної, святої людини  – гіперборія. Тому країну гіперборіїв ще називають Лебедією. Лебедь висиджує «Яйце Світу» – повідомляє Рене Генон у книзі «Символи Священної науки» (розділ 12. Земля Сонця). У перекладі з символічної мови це означає, що народ гіперборіїв, поєднуючи сонячну духовність і земну шляхетність, творить зародок (яйце, яйцеклітину,  зерно) нового світу. Україна – це Країна-Яйце-Райце. А затоплена після потопу частина Борії — це нинішнє мілководдя між Румунією та Кримом, а також Азовське море. Цю стару землю так і назвали — Альтланд, тобто «стара земля» («alt», «old» — стара; «лан», «land» — земля), у сучасній вимові — Атлантида. Захищена земля — «вара», на якій Ной урятував частину людей — після тисячоліть усного переказу перетворилась на «баржу» — «Ноїв ковчег». Згідно з легендами, головною особливістю гіперборіїв був надзвичайний хист до пісень і танців. Велика пісенна обдарованість донині є визначальною особливістю українців, котрі витворили наймелодійнішу і найчисельнішу в світі народну пісню. Формування Гіперборії супроводжувалося формуванням нової раси, відомої як Арійська раса або біла людина. Хто такі Арії? Арії  це сукупна назва стародавніх племен сонцепоклонників, хліборобів, споріднених однією  мовою і культурою. Вони створили хліб який був рідким або напіврідким тому, що слово «хліб» походить від дієслова «хлебтати». Це той хліб, який донині використовують українці, вшановуючи предків. Він називається КУТЯ, що значить «святий». Його готують до сходу Сонця, а перед вживанням ставлять під образами на ПОКУТІ – священному місці хати. Нині кутю роблять з попередньо замоченого і перевареного пшеничного або ячмінного зерна, заправленого медом, перетертим маком, горіхами, родзинками і узваром. Первинна, арійська кутя була така ж сама, тільки з живого зерна. Якщо пшеничне чи ячмінне зерно замочити на одну-дві доби і поставити в тепле місце, то в ньому відбувається автоліз (реакція розщеплення), внаслідок чого зерно перетворюється на біоактивну їжу, співмірну за корисністю зі свіжими плодами. Арійці були засновниками нового світу: вони відроджували краще з минулого і синтезували нове. Якщо розмоченому зерну дати можливість прорости, то в ньому відбувається синтез вітамінів і нових біологічно активних речовин, внаслідок чого цінність такої їжі зростає в 5–10 разів. Тільки така – біогенічна – їжа радикально відрізняється від біоактивної, а тому автоматично набуває вищого, сакрального статусу.

 Для приготування такої їжі й були призначені трипільські печі – своєрідні термостати, що дозволяли підтримувати стабільне тепло для пророщування зерна, з якого робили рідку кутю – арійський хліб синтезу. Для більш довгого використання робили також твердий хліб: коржі з пророслого зерна. Для цього кутю висушували на сонці або на печі при температурі, яка зберігала всі ферменти. В якості термометра виступала рука людини – якщо не пече, значить хліб живий і спроможний відроджувати життя. Проживали арії в основному в Північному Причорномор'ї. Як же називали їх? Наведу кілька усталених назв: Люди "нетутешніх" знань. Люди шляхетної, творчої праці. Землероби, орачі, "орії". Люди-напівбоги; посланці богів, царі (українське "цар", "сай", "саєнко" — від слова "арій"). Люди п'ятої раси. Діти Сонця. Згідно з прадавньої арійської традиції внутрішній сонячний бог у них називавався Ра (Ар, Яр, «іскРа божа») та відповідав жовтому кольору, а його помічниця богиня води Да (потім Дана) голубому кольору і разом зливаючись вони творили зелене Життя. Тому в українців зараз є жовто-блакитний прапор і ми святкуємо Зелені свята.

Міста свої та річки вони називали іменами своїх богів. Тому маємо колись країну АРАту, а зараз УкРАїну (земля бога Ра), міста Радиче, Радехів, Радивилів, Рава-Руська, річки РАта, ДніпрРА, ДністРА. Від бога Ра почався наш рід. Діда і бабу, які відійши до бога РА ми називаємо пРАдід, пРАбаба, або пРАщуРАми. Коли наші предки хотіли порадитися то йшли до своїх богів РА і ДА. Зараз маємо Верховну РаДу України. Найкраще місце на землі ми називаємо Раєм – там де живе бог Ра. Які свята вони святкували? Найдавнішими були зимове сонцестояння 21–22 грудня (Никола – «кінець кола», звідси ім’я Микола та Коляда) і літнє сонцестояння 21–22 червня (Купало – вогненне, палаюче сонце). Також святкували весняне рівнодення 21–22 березня (Новий рік, Паска) і осіннє рівнодення 21-22 вересня(Обжинки, збір урожаю). Ці чотири головні свята ділили річне коло на 4 рівні частини (чверті, квартали). Наступні 4 свята ділили квартали навпіл і святкувалися через півтора місяця після чотирьох головних свят. До таких свят належить Зелена неділя, яка первинно святкувалася в другу неділю травня, тобто через півтора місяці після Паски. Це час, коли трава найзеленіша, найсоковитіша, найприємніша. Головний сенс Зеленої неділі (Клечальної неділі) і Зелених свят в цілому – вшанування життя і магічна дія для кращого росту трав, дерев, усієї зелені і всього живого. Після приходу в Україну аріохрестиянства у ІХ столітті, Київська Русь отримала герб Тризуб, який символізує зіслання святого духа на людей у вигляді сокола та старання людини стати шляхетною і піднестися до Бога у вигляді злітаючого лебедя, а Зелені свята отримали додатковий, метафізичний компонент. Творцем життя є Бог-Творець (Батько, Отець). Його втіленою частинкою є людина – Син (Ісус Хрестос). Взаємодія між ними підтримується Святим Духом – потоком чистої, істинної, життєтворящої інформації та енергії. Разом вони складають Святу Трійцю. Тому Зелена неділя отримала аріянську назву Трійця. Зауважимо, що аріянство здійснювало окультурення етнічних вірувань, тому його нерідко розглядали як «шляхетне язичництво». Через двісті років в Україну проникло іудо християнство (у 1039 році Ярослав Мудрий привів до Києва візантійського митрополита Феопемпта). Іудохристиянство стояло на позиціях тотального заперечення народних традицій, для цього всі народні свята підлаштовувало під іудохристиянські догми. Зокрема, Зелену неділю вони назвали П’ятидесятницею на честь начебто сходження Святого духа на апостолів у Єрусалимі.

Оскільки весна — це початок, то саме на весні треба програмувати весь наступний цикл. Щоб весь цикл пройшов щасливо, радісно, в добробуті — його треба почати в радості, з піснями, з добрими друзями, бо як почнеш, так і піде. Наші предки це добре знали. Тому в Арійській традиції, яку підпирає досвід 7500 років, Новий рік святкувався навесні, а саме на весняне рівнодення 21—22 березня. Звідси новорічні засівання «Сію, сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю» (очевидно, що сіють не взимку, а навесні) і щедрівки «Щедрик-щедрик-щедрівочка, прилетіла ластівочка» (ясно, що ластівки прилітають весною). Наші колядки і щедрівки — це не що інше, як програмування майбутнього річного кола на щастя, здоров’я і добробут. Водночас навесні українці «будили землю» гучними піснями, а разом з природою активізувалися самі. Для виправлення ситуації своїх внуків я закликаю починати новий рік на весняне рівнодення 21—22 березня — за звичаєм предків. Згідно з арійською нумерологією, число 21 означає завершення циклу, а 22 — початок нового. Ця подія переходу від старого до нового річного кола була найважливішою в році і позначалася прадавнім словом Паска, що значить Перехід. Первинний сенс Паски-Переходу — це святкування початку нового річного кола. На нашій землі з незапам'ятних часів існувала система літочислення від «Сотворіння світу», а еру від «Різдва Хрестового» запроваджено в Україні після Указу російського царя Петра І — в 1699 р. Арії створили так звану трипільську культуру.

Трипільська культура - це археологічна культура і цивілізація доби енеоліту, яка існувала в Дніпровсько-Дунайському межиріччі в VII-III ст. до н. е. на території сучасних України, Молдови, Румунії, частині Угорщини. В Україні офіційно культура була відкрита археологом Вікентієм Хвойкою, який у 1890-х роках проводив розкопки на Київщині. Трипільці першими винайшли плуг та колесо, створили хліб та започаткували містобудування. Найдавнішим поселенням раннього етапу культури Трипілля–Кукутені є Бернашівка. Воно розташоване в Подністров’ї біля с. Бернашівка Могилів-Подільського району Вінницької області. Сучасне – каліброване – датування вказує на 5367±56 р. до н. е., тобто Бернашівка існувала вже з 55 ст. до н. е.  Це датування надійне, адже було отримане як за знайденими там кістками тварин, так і за вуглецем, що його виділили з фрагментів кераміки. Майже водночас з ним існувало трипільське поселення Окопи, розташоване біля села Окопи Борщівського району Тернопільської області, поруч із гирлом ріки Збруч – лівої притоки Дністра (приблизно 80 км на захід від Бернашівки). Каліброване датування за допомогою програми OxCal 3.10  дає найімовірніший проміжок від 5480 до 5200 р. до н. е. Тобто існування поселення Окопи також може сягати 55 ст. до н. е. На основі наявних археологічних даних можна стверджувати, що розселення арійців почалося з території їх найдавніших поселень, а саме – із середнього Подністров’я. Невпинне розселення на навколишні території, періодичне ,приблизно через 50 років, спалювання старих поселень і заснування нових могло мати як суто прагматичні, так і релігійні причини. До перших можна віднести освоєння кращих чорноземів, збереження технологій містобудування (діди встигали передати свої знання онукам), прагнення уникнути перенаселеності внаслідок високої народжуваності і високої культури плекання дітей. Релігійною причиною здійснення періодичних переселень на нові землі могло бути сакральне відтворення Великого Переходу, здійсненого «у часи, коли все почалося» під проводом першопредка – святого Ноя. Все, що тільки можливо, арійці перетворювали на гру. Вся практична діяльність була тотальною грою: господарські операції супроводжувалися піснями,  колективні роботи більше нагадували чи то танок, чи то злагоджену роботу гігантської людської мега-машини. В Україні збереглися залишки колишньої тотальної гри у вигляді толоки, коли за один день всією громадою будували хату — це було суцільне свято праці з піснями, музиками, вечірнім застіллям і веселими танцями. Люди поспішали взяти участь в толоці, бо це було цікаво і повчально.  Єдиної централізованої держави, подібної до Русі, у трипільців не було, проте їхні громади активно взаємодіяли. Впродовж тисячі років різноманітні традиції розпису посуду досить химерно перепліталися, впливали одна на одну, в результаті чого зростала кількість варіантів та типів. Це як узори на вишиванках, які збереглися в Україні – для кожного регіону свої.

 Тобто єдина етнічна культура була надзвичайно локалізованою і володіла величезною внутрішньою різноманітністю. Такого роду локалізація і політична роздробленість зазвичай призводить до військових конфліктів. Проте характер архітектури трипільських міст указує на те, що вони не мали захисних мурів, отже, не вели між собою війн. Самі поселення розташовувалися так, щоби протистояти різноманітним природним впливам, зокрема таким, як повені, буревії, снігові замети, проникнення великої кількості хижих звірів, мігруючих давньоукраїнським тереном гігантських стад дикої худоби, приміром турів. Україна протягом всього свого існування була расотворчим і етнотворчим «казаном». Тут періодично виникали демографічні вибухи, які завершувалися масовим розселенням арійських племен і опану­ванням ними простору від Атлантики до Японії. «Візитівкою» арійців була сварга: «де сварга – там арії, де арії – там сварга». Загалом Трипільська культура склала ядро майбутньої європейської цивілізації. Йшов час і на території України знову змінився клімат, вирощування зернових погіршилося, а почало більше розвиватися скотарство. Продовжувачами арійців на території України стали кіммерійці, але арійські традиції залишилися.

 Кіммерійці це народ так званої залізної доби, завойовники Малої Азії, скотарі і кочівники, професійні вершники. Вони були першими степовиками України, залишивши по собі безліч кіммерійських стел та кам'яних антропоморфних скульптур. Кіммерійці були індоєвропейцями, мова їх близька до санскриту. З часом, були витіснені спорідненими племенами скіфами.

 Скіфи це ядро українського народу, родичі сарматів і прабатьки козацтва, скіфи довгий час панували майже на всьому просторі Індоєвропи, а їх держава простягалася від Причорномор'я до Кавказу та Алтаю. Вона складалася з Великої і Малої (Царської) Скіфії. Остання з точністю повторювала мапу сучасної України. Скіфських племен було чимало - амазони, калліпіди, мессагети, меланхелени, агафірси, гелони та багато-багато інших. В Україні знаходяться безліч курганів скіфських царів. Тут скіфи жили, народжували та вмирали.

Легендарна, відкрита Борисом Мозолевським, Скіфська пектораль - є вершиною мистецтва скіфіЇ і була знайдена саме в Україні, на Дніпропетровщині. За скіфами на території України проживали сармати.

Сармати це також племена індоєвропейського походження, споріднені скіфам, найбільш близькі до сучасного українського етносу. Історично відомо, що генеалогія деяких українських козаків бере початок від сарматів (савроматів, сірматів). Усім відома зачіска "оселедець" та "козацькі вуса" - часто зустрічаються саме у сарматських племен, зокрема роксоланів (рус-аланів - білих аланів). На історичній мапі Сарматія з'явилась на місці Скіфії . За Сарматією запанували племена Готів.

Го́ти  — у II–XV століттях група східно європейських народів. Історія носіїв імені готів - це історія тих нетривких поліетнічних утворень, які жили як «військо», а не як «народ». У бурхливому вирі подій ім'я переходило від родоплемінної назви до групи народів, а народ, народжений в давнину з одним ім'ям, міг міняти його і продовжувати жити під іншим. Тільки найбільш сильні етнополітичні організації пережили ці «смутні часи» і, переплавивши у своїх горнилах нестійкі спільноти, стали до кінця названої епохи утворювати народи і держави. Готи були первісно — язичники, а з ІV ст. — хрестияни (аріани, православні). Мали власну писемність, розроблену готським єпископом Ульфілою. За готами на території України запанували Гуни і їхній цар Аттила або Гатило. Пишатися такими предками міг би будь-який народ Європи. Наш князь-імператор Гатило не поступиться у славі та честі Олександру Македонському і Цезарю. Та хто про нього знає? Завдяки діяльности чи, швидше, бездіяльности українських істориків, сучасні українці відлучені від найславетнішого періоду своєї історії. До рис вдачі та етнографічних ознак Гунів треба віднести: зустріч бажаних високоповажних гостей на межі володінь; зустріч дорогих гостей співами, хлібом-сіллю та чаркою вина; бенкети зі співами та скоморохами; поїздка нареченого на весілля до молодої; певна самостійність та свобода жінок; гостинність, великодушність, поблажливість до ворогів. Всі ці риси життя, дій та вдачі характеризують не лише осілий хліборобський народ з давніми традиціями, а цілком конкретний народ – наших предків, антів-праукраукраїнців.

 Потім на території України створилася Біла Хорватія.  Середньовічна держава, яка дивним чином випала з офіційної історії України, незважаючи на те, що була одним з найпотужніших племінних утворень до київських часів. Білі хорвати взяли пряму участь в етногенезі західних українців (галичани, бойки, русини-лемки), а їх столиця знаходилася в Стільську (сьогодні село у Львівській обл.) це мастшабне городище в 250 га, справжній мегаполіс тих часів. Існує версія, що білі хорвати мали сарматське походження, були Аланами або Воланами.

 За Хорватією на території України утворилася Ки́ївська Русь, держава з центром у Києві, яка існувала з кінця IX до середини XIII століть і являла собою об'єднання руських князівств під владою династії Рюриковичів. У часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході. Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави русів відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Русь продовжила традиції незалежної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. Її створення прискорило економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян та зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу

Тисячоліттями складалась етнічна карта Європи, складна й заплутана. На зорі історії народи приходили й осідали тут, змінюючи один одного. З часом одні з них зникали, натомість народжувалися нові. Так кожен народ вніс свій внесок в будівництво великого будинку європейської культури.  Приносили вони й свої таємниці, багато з яких не розкриті й понині.  Одним з таких загадкових племен і були кельти. У стародавності їх називали й по-іншому - галлами або галатами. Кельти або Галати - це праславянські народи які поширилися з території України в І тисячолітті до нашої ери на всю західну Європу. Принаймні незаперечні сліди присутності кельтів зустрічаються в Західній Україні та Південній Польщі, в Угорщині та на Балканах, де просування кельтів йшло вздовж течії Дунаю. Але основною областю їх розселення стала Галлія. Як би то не було, кельти скоро досягли Піренейського півострова, Північної Італії, півдня Франції, всіх прирейнских регіонів від Швейцарії до Нідерландів і, ймовірно  Бельгії і Британських островів, яким судилося потім стати останнім і єдиним притулком кельтів. З іншого боку, греки і римляни донесли до нас свідчення про кельтські вторгнення в Італію і на Балкани. Юлій Цезар (102-44 рр. до н.е.). у своїх «Записках про галльську війну» багато пише про галлів, і майже нічого про кельтів. Можливо, це тому, що на самому початку книги він фактично зробив ці назви синонімами, написавши - «Галлія по всій своїй сукупності розділяється на три частини. В одній з них живуть бельги, в іншій - аквітани, в третій - ті племена, які на їх власній мові називаються кельтами, а на нашому - галлами».  Кельти є носіями гаплогрупи R1a, фактично праслов'яни, або, у всякому разі, їх брати, що перетворили не тільки схід у II тис. до н.е., виступаючи як арії (Індія, Іран, Середня Азія, Близький Схід, північний Китай), але кардинально перетворили і захід, виступаючи як вихідні кельти (західна і центральна Європа), принісши туди в I тис. до н.е. свою мову і свою культуру. В цьому сенсі захід і центр Європи - культурний продукт праслов'янської Руської рівнини.  Але ще й сьогодні Кельти, як група індоєвропейських народів, порівняно погано вивчена історичною наукою. А тим часом багато вчених ставлять значення її культури в один ряд із досягненнями античного світу. І не дарма. Всюди, де ступала нога галлів залишились численні топоніми: село Гали на Волині, гора Галіш-Ловачка на Закарпатті, місто Галич і край Галичина в Західній Україні, портове місто Галац в Румунії, край Галісія в Іспанії (де народ розмовляє галісійською мовою), район Галтахт в Ірландії, країни Галатія-Галлія (стародавні назви Малої Азії, Північної Іспанії, Франції), Галілея на півночі Палестини де народився і проживав Ісус Хрестос, Гілея на лівобережжі Дніпра біля його гирла, Португалія (від головного міста-фортеці — «порт галлів») тощо.

 Як повідомляє «Лінгвістичний енциклопедичний словник»: «...галльська мова належить до кельтських мов (континентальна гілка); існувала як група діалектів кельтських племен, що населяли територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена)»; «...в I тис. до н. е. кельтські мови були поширені на значній частині Європи (нині це частина Німеччини і Франції, Великобританія, Ірландія, Іспанія, Північна Італія), доходячи до Карпат і через Балкани до Малої Азії». Однак, на топонімічній карті Європи кельтські племена відомі не тільки як галли. Наприклад, назви Бойківщина, Баварія, Богемія походять від кельтських племен «бойїв», Валлія-Уельс (країна на південний захід від Великої Британії), Валлонія (етнічна провінція в Бельгії), Князівство Волощини на р. Дунай, село Кам'янка-Волоська в Галичині, волоський або грецький горіх - від кельтських племен "валлонів", Бельгія - від кельтських племен "белгів" і так далі.

Окремо хочеться згадати про геральдику. Майже на всіх гербах з території Західної України зображено лева на задніх лапах. Такі самі герби використовувалися й в інших європейських містах, де мешкали галли, наприклад бельгійській провінції Геннегау або чеській Богемії.  Лев в кельтських знаннях завжди був шанованою твариною. Його можна знайти в багатьох аспектах кельтського мистецтва. Кельтські леви і татуювання знайдені на території Англії, Ірландії, Шотландії, Вельсу - і за його межами. Слово ЗАКАЛА кельтського походження і перекладається з кількох стародавніх мов. З галісійської, баскської та каталанської мови означає «ТИ БУДЕШ» або «БУДЬ». Прізвище на основі слова ЗАКАЛА рідкісне тому що не відноситься до роду занять чи до професії і не відповідає за характерну особливість людини. Цей слово-заклик «Будь здоровий» - «закалений» спонукав його носія виживати в продовж багатьох століть серед інших людей. І так як рід Закала походить від кельських племен Валлонів то ми більше часу присвятимо досліджені цих племен та створених ними об’єднань та держав. Кельтські племена Валонів піднімаючись в верх по Дунаю створювали свої общини  і держави. Після відходу римлян в III столітті землі Румунії протягом декількох століть були об'єктом розселень готів, гунів, аварів, слов'ян та інших народів. Населення Середнього і Нижнього Подунав'я в східнослов'янських джерелах називалося валонами або волахами. Значна його частина в IX—X століттях прийняла аріянське хрестиянство по східному обряду. (Тому церкви які засновували валони називали Волоськими православними церквами. Ми це бачимо в історії заснування церкви в Гійчу). На цих територіях утворилися пізніше Волоське і Молдавське князівства. Разом з хрестиянством поширилася слов'янська писемність, внаслідок чого староболгарська мова аж до середини XVIII століття залишалась тут офіційною мовою церкви та державного діловодства. Вже в X—XI століттях на території сучасної Румунії стали виникати земельні володіння, власники яких називалися по-слов'янськи князями. Проте більшість сільського населення аж до XIV століття складали вільні общинники. Князівство Воло́щина розташоване було на північ від Дунаю і на південь від Карпат, що існувало там з середини XIV століття до 1859 року, коли воно було об'єднане з Молдовським князівством в Об'єднане князівство Волощини і Молдови. У XV столітті потрапило у феодальну залежність від Османської імперії. Назва волоського горіха походить від назви цього краю.  Найменування цієї держави Валахією або Волоським князівством — результат пізнішої історіографічної традиції. Спроби Угорщини підпорядкувати своїй владі нову державу були відбиті в середині XIV століття за допомогою Болгарії та Сербії. До 90-х років XIV століття війська Османської імперії вийшли до Дунаю і незабаром, форсувавши його, вторглися в межі Валахії. На початку XV століття господар Валахії Мірча Перший Старий був змушений визнати себе васалом султана.

Про Галичину.

Майже всі представники нашої родини походять з Галичини ми їй також приділимо більше уваги, щоби можна було зрозуміти хто наші найближчі пращурі. В передгір’ях Карпат між Сяном та Збручем, між самими Карпатами і Волинню розкинулась територія, що тепер носить назву Галичина. Бурхлива історія та специфічний етнічний ґрунт витворили з її народу специфічний субетнос, з специфічним менталітетом, релігією, мовою, культурою. Галичина́ це історична область у західній Україні та південно-східній Польщі. Займає території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини) областей України і Підкарпатського, Малопольського та південної частини Сілезького воєводств Польщі. Згідно з Енциклопедією Українознавства, в етнографічних межах має площу 55700 км². З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів. Серед інших найбільших міст Галичини є Івано-Франківськ (раніше Станіслав), Рожнятів, Рогатин, Тернопіль, Бережани, Ряшів, Дрогобич, Калуш, Стрий, Новий Санч, Коросно, Трускавець, Борислав, Самбір, Перемишль, Ярослав, Коломия, Золочів, Чортків, та ін. В період входження Галичини до складу Габсбургської імперії у ХVIII столітті, до її складу було додано ряд польських земель, включно з Краковом, після чого виник умовний поділ на Східну (українську, основну) та Західну (польську) Галичину. У межах Галичини виділяють культурно-етнографічні регіони: Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Підгір'я, Покуття, Надсяння, північні частини Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема, на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та лемківський говори. 

Галичина мала як свою державність, так і перебувала у складі різних держав, серед яких Галицьке князівство (1084—1199), Галицько-Волинське князівство (1199—1349), Угорське королівство (1349—1387), Королівство Польське (1387—1569), Річ Посполита (1569—1772), Королівство Галичини та Володимирії — коронний край, складова частина Габсбурзької монархії (1772—1804), Австрійської імперії (1804—1867) і Австро-Угорщини у (1772–1918), Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919—1939). Після Другої світової війни Галичина є розділена кордонами на західну — в складі Польщі — та східну — в складі СРСР (до 1991 року) і України (з 1991 року).

У 1434 р. відбулася інкорпорація Королівства Русі до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване руське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство. В писемних, зокрема польських, джерелах 15-18 століття до Руського і Бельзького воєводств використовувалась назва Червона Русь. У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 рр. під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша. Населення села Кам’янки Волоської жило за волоським правом і закріпачення майже не зазнало. У роки Хмельниччини (1648–1657 роки) гетьман Богдан Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648, 1655 рр.), під час яких двічі безуспішно облягав Львів. Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (в Священній римській імперії, згодом, з 1804 р. — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Західна Галичина). У 1786–1849 рр. до складу Галичини входила також Буковина. В 1775 року було запроваджене нове судочинство за яким дідичам було заборонено «вимагати від селян більше як записано в інвентарії, панщину в неділю, свята, примусову роботу за гроші без згоди селян, монополію корчмаря на горілку». Було обмежене застосування тілесних кар тощо. Утворення ряду навчальних закладів для українського населення, зокрема, 1774 року відкрили «Барбареум» у Відні, відновили діяльність Львівський університет (1784 р.) та Галицька греко-католицька митрополія (1808 р.). У листопаді 1781 Йозеф ІІ видав тимчасовий закон, за яким панщина не повинна була тривати більше 3 днів на тиждень. В 1782 року формально скасовано особисту залежність селян від панів (без згоди пана: женитися, посилати дітей до міської школи), примусову службу на панському дворі, надано елементарні громадянські права, сільським громадам — право самоврядування. Селянин був зобов'язаний точно означеною кількістю безплатної пішої чи тяглої роботи на користь пана; за це мав право безплатно користуватися дровами з лісу для опалення, пасовиськом, які були власністю дідича. У 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита Михайла Левицького і, особливо, утворення «Руської трійці» (1837 р.) та видання альманаху «Русалка Дністровая» Маркіяна Шашкевича.  Революційні події 1848–1849 рр. (т.з. «Весна народів») сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848 р.), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке відкрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя. Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини в 1867 р. Галичина увійшла до складу австрійської її частини. Влада тут повністю належала польським аристократам, до Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння. Друга половина XIX століття Галичина — регіон активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868 р.), «Літературне товариство ім. Тараса Шевченка» (1873 р.), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» тощо. Працювали видатні українські діячі того часу — Іван Франко, Михайло Павлик, Анатоль Вахнянин, Юліян Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. Михайло Грушевський. Від 1848 р. українські політичні сили боролися за поділ Галичини на українську і польську частини з утворенням окремої української автономної провінції (до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. цього не було досягнуто). В 1861 р. Галичина отримала автономію від австрійського цісаря. Діяв Галицький сейм, послів (депутатів) якого обирали, крайовий виділ і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Влада в автономному краї належала фактично польським колам. Урядовою мовою в 1867 р. стала польська (українці — посли сейму — мали право виступати і подавати письмові внесення українською мовою). В роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, перше українське військове формування нового часу. 19 жовтня 1918 року у Львові було проголошено створення Української держави на українських землях Австро-Угорщини, яка 13 листопада 1918 р. була названа Західноукраїнською Народною Республікою у складі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, уряд якої 3 січня 1919 року ухвалив закон про злуку з Українською Народною Республікою. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 р. В липні 1919 р. територію Галичини зайняли польські війська під командуванням генерала Юзефа Галлера. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила 15 березня 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, що не було здійснено, викликало несприйняття та спротив переважаючого чисельно українського населення. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини. У 1922 році сейм прийняв статут для Галичини, який не був запроваджений в життя. Період 1919–1939 рр. характеризується спробами активної полонізації краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші. Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим. Розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В тюрмах НКВС на Західній Україні з 1939 по 1941 роки відбувалися масові вбивства, катування, четвертування людей тощо. Загони НКВС на території Галичини не гребували навіть храмами, використовуючи їх в своїх «цілях»; наприклад, Церква Святої Покрови в Бучачі, де було знайдено останки 148 осіб, в тому числі дітей. В таких умовах 26 жовтня 1939 р. маріонеткові селянсько-пролетарські «Народні Збори Західної України» ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславівську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 р. об'єднана зі Львівською). Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт.  У воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 р. і 1951 рр., радянський уряд віддав західну частину регіону — (Лемківщину і Надсяння) Польщі. Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено колективізацію сільського господарства. На Львівському церковному соборі 1946 р. було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля 1989 року). Відповіддю тоді став широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН (тривав до 1956 року). «Майже весь післявоєнний радянський період назва «Галичина» була табуїзованою. Доходило до курйозних випадків. Наприклад, для того, щоб винести в назву монографію про класову боротьбу українців в Австрійській імперії формулювання «Східна Галичина», потрібна була заледве не згода ідеологічного відділу ЦК КП УРСР. В усіх підручниках історії Галичина проходила окремим параграфом під назвою «Західноукраїнські землі в добу…» Майже вся ідеологічна машина працювала на затирання факту існування в минулому багатоетнічного краю, зміщуючи акценти на соціальне протистояння та класову боротьбу. Назву «Галичина» було дозволено вживати виключно в негативному контексті, або пишучи про факти української колаборації з нацистами та про дивізію СС «Галичина». З ліквідацією і забороною діяльності Української греко-католицької церкви та з проведенням нового церковного-територіального поділу з ужитку зникла ще одна згадка про Галичину, а саме — «Галицька митрополія». У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт». Про українську Галичину часів незалежності говорять такі цитати: «Галичина, поза сумнівом, є однією з тих символічних „останніх територій“, що їх боронить і боронитиме від агресивного (пост)совєтизму … уся прозахідна українська інтелігенція. Для кожного з них Галичина є тим клаптиком України, котрий здатен, — завдяки своїй польсько-австрійській спадщині — певним чином легалізувати європейські амбіції усієї України. З початком нової Російсько-Української війни, що розпочалася в 2014 році, галичани першими поповнили добровольчі батальйони і стали на захист України.