Розділ 17. Брат Ігор

Достовірні причини переїзду нашої сім’ї в село Боброїди мені не відомі, але я думаю, що це було бажання молодої сім’ї вийти з опіки батьків і піти в самостійне життя. Мабуть цьому сприяла і політика колгоспу, який закріплював за собою трудові ресурси. Тай мама думаю хотіла жити поближче до своєї мами, баби Анни, та й на Куті жила баби сестра, Миськівська Параня. В селі знайшлася не дорога хата, яку перенесли на виділену земельну ділянку на хуторі Галінські в центрі боброїдського Кута. На хуторі жили Пятані, Сугири і Марищиха. Насправді власниками хутора до війни мабуть були Пятані, яких розкуркулили, стодоли, реманент і худобу забрали до колгоспу, а на їх землі дали дозвіл будуватися Закалам, Зеленим (Китайцям), Рагілям, Грицькам (Білецькам), Івасям і Йустинам (Бобики). Як облаштовувалася наша перша хата я не пам’ятаю, а от як її посвячували то пригадую, що грала музика, всі танцювали перед хатою, а я стояв коло бубна і дивився, як на ньому вигравав сусід Зелений Григорій названий по вуличному Китаєць. Він мав макогін прикрашений китицями, а сам був у вишитій сорочці і в кашкеті прикрашеному квіткою. Пам’ятаю тільки той момент.

Коли народився брат Ігор, то мама казала що я ще в неї просив груди, тобто ссав цицьку. Він мабуть з малку зрозумів, що я в нього конкурент. Тому до маминих грудей мене більше не підпускав. На фотографії, посвячення нашої хати, я в тата на руках, а Ігор в мами, але по життю я був маминим синочком, а Ігор більше татовим. Та конкуренція між нами була до тих пір поки ми не пішли в армію. Якщо маленьким Ігор плакав, то я отримував прочуханів. Перший раз він розбив мені голову коли йому було десь два рочки. Я був для нього за коника і возив його по хаті, Ігор звідкись  візьми молоток і ну мене поганяти по голові. Розбив голову до крові. Я віддати йому не міг, бо він маленький.

Добре з дитинства пам’ятаю Марищихи хату, під солом’яною стріхою, без підлоги, з маленькими вікнами на рівні землі. Мама нас з братом заставляла носити їй їжу, тому що сестри боялися туди ходити. Бабця вже була не ходяча, лежала на печі. Та хата була дуже бідна і стара, таких хат зараз і в музеях не знайдеш.

Коли ми були малими, то були люті і сніжні зими. Снігу так було багато, що коли на весні він розтавав, то добрий тиждень вся округа довкола нашого хутора була вкрита водою. І однієї такої весни сусід Микола Білецький, старший за мене на чотири роки, з криги вирубав катамаран, по середині встановив жердину, на яку повісив якусь ганчірку, яка символізувала прапор і покликав мене разом з ним кататися на цій крижині. Ми тримали в руках дерев’яні тички і ними відштовхувалися від землі,  вода була не глибокою, десь двадцять або тридцять сантиметрів. Так як Ігор від мене не відходив ні на крок, а йому було десь три з половиною роки, ми змушені були його взяти на наш корабель. Так ми з Миколою плавали, поки наш пасажир не поковзнувся і не злетів з тої крижини. Ігор добре намочився і почав голосно плакати, а до дому потрібно було пливти ще добрих пів години. Якось ми його довезли, я дістав прочухана від тата, мама мене висповідала, а Ігора ще добрий тиждень відігрівали на пічці. Коли ми подорослішали, то так само катали сестру Марійку, яку також намочили в крижаній воді і дістали від батьків причуханів. Взагалі то в дитинстві ми з братом на тій пічці спали і жили, особливо зимою. Пічка слугувала нам і ліжком і місцем де ми гралися. Пічка була велика, що крім нас там ще поміщався сорока літровий баняк з розчиною на хліб, або з брагою на самогон. Поряд стояло пружинне ліжко на якому спав тато з мамою, а ми з братом це ліжко використовували, як батут, скачучи з пічки на нього. Коло ліжка на балці висіла плетена колиска, яку зробив дідо Дем’ян, і в якій ми колисали з братом сестру Марійку. Коли в хаті не було нікого крім нас, Марійка в тій колисці літала, як космонавт. Одного разу ми нею перевернули баняк з розчиною на хліб. Прийшла сусідка баба Пятаниха, яка наглядала за нами, бо Слава і Ганя були в школі, тай позбирала розчину, а вечором ми отримували від батьків наганяй. Але більше я, бо Ігор маленький. Так він і виріс більше збитотошним та менше відповідальним бо в дитинстві йому все прощали, а відповідав я.

Image

1967рік. Слава і Ганя, а ми з братом в батьків на руках. З нами стоїть татів двоюрідний брат Кулай Михайло.

Сусідка баба Пятаниха також по впливала на наше виховання. Вони з чоловіком народили дванадцятеро дітей. Діда Пятаня пам’ятаю, він кожної суботи приходив до тата стригтися і голитися. Курив файку, і любив розказувати скільки він мав колись поля, скільки було худоби, і який він мав реманент і скільки стодолів. Який він був господар, що таких зараз не має. Після війни все це він добровільно віддав до колгоспу і тому його не вислали до Сибіру. Невдовзі він помер і баба лишилася сама. Мама наказувала помагати сусідці, так як вона наглядала за нами малими. Ми з братом пасли її корову, допомагали по господарству. В неї на подвір’ї біля хати росла смачна яблуня – паперівка, на яку ми деколи робили набіги, але деколи господиня сама пригощала і не тільки яблуками але й пирогами.

Ця весняна повінь, що була кожного року поки не провели меліорацію, розносила рибу по всіх ямах та ровах, яку ми літом і осінню з братом ловили. А ловили ми рибу дідовою колискою в якій колись колисалися. Заплави річки Білої здавна славилися п’явками і бобрами. Тому село називається Боброїди. Як ми були малими, то бобрів вже багато не було, де не де водилися нутрії, а от п’явок було безліч. Я малим боявся п’явок, бо вони чіплялися до наших ніг на рибалці, а брат їх просто відривав і сміявся. Він першим соломкою надув жабу і вона не могла пірнати під воду і тоді ми її збивали плоскими камінцями. Не боявся ні коней ні собак, хотів стріляти краще за мене з катапулі і лука, підкидати вище мене гусяче пір’я з цвяхом і завжди хотів робити те, що робив я, хоча був молодший від мене. Так я навчився плавати в шість років, а він в чотири. Я навчився їздити на велосипеді і зразу навчився брат та й верхової їзди на конях також. На коні він краще тримався від мене, вони його більше слухалися, і взагалі він завжди хотів бути кращим і сильнішим за мене. Коли купили нам гармошку, то він скоріше навчився грати від мене, потім освоїв ще й гітару і краще за мене співав. Навіть свистіти вмів ліпше від мене. Коли тато вчив нас косити траву, то казав, що з мене косар не вийде, а з Ігора вийде. Так наше суперництво продовжувалося. Ми з ним розводили кролі і змагалися в кого більше і в кого кращі, коли збирали гриби чи ліскові горіхи, то змагалися хто більше назбирає. Навіть на стриху нашої хати ми мали окремі сховки. А от колядувати ходили разом, спочатку без гармошки, потім з гармошкою, перед тим здавши екзамени перед татом. Тато перевіряв, чи правильно ми колядуємо і чи не забули віншування. Касу тримав я, але кошти заколядовані ділили порівну і частину віддавали мамі. А вже сіяти на Старий - Новий рік ходили окремо. І потім хвалилися - хто більше засіяв. Після того купляли клюшки для хокею. Змагалися в кого вона краща і краще обмотана ізолєнтою.

Ігор на татовому коні.

Де би я не пішов, слідом за мною йшов брат. Чи то на футбол, чи на хокей, чи на став плавати він був зі мною і за нього я мав відповідати. Одного літа ми разом з ним возили кіньми траву із Стависька до Бишкова на завод трав’яної муки. За це нашим батькам ставили якісь трудодні, і потім віддавали зерном, чи сіном. Я вилами подавав сіно на воза, а Ігор його утрамбовував. Або ходили на тік пересушувати зерно на літніх канікулах. Але здебільшого ми з Ігором пасли корів, як свою чергу так і колгоспних. Коли батьки почали будувати нову хату, бо в старій ми не поміщалися, тато покинув трактор і пішов працювати пастухом в колгоспі. Відтоді пастухами зробилися ми з братом. Тато працював на будові, а ми працювали замість нього. Там ми навчилися всього від старших дядьків. Нашим наставником був Лісний Василь, старший від мене на років десять. Там були перші папіроси, вино, матюки, анекдоти і розуміння дорослого життя. І все це Ігор хапав на рівні зі мною. Так ми росли і виховувалися. Ще ми в дома слідкували щоб були нарубані дрова і принесена від криниці вода. Різали дрова на колоди дворучною пилою на козликах, які зробив тато. Працювати треба було в парі, але і тут ми змагалися. Сестри мали свої обов’язки. Наша мама працювала в ланці, ланка вирощувала цукрові буряк і льон довгунець. На буряки ходили помагати  здебільшого сестри, а ми з Ігорем відповідали за перевертання льону і доставку його до тіпалки. Коли я пішов вчитися до Львова, то спочатку поступав в технікум промислової автоматики. Під час здачі екзаменів жив у дядька Степана, брата баби Анни, на площі Ринок. Екзамени всі здав , але не пройшов по балах, і пішов вчитися до Гані в училище на електрика. Ігор лишився сам на господарці за старшого з трьома сестрами. І тоді проявилися його лідерські якості. Він фактично став командиром. Зрозумів, що тепер він відповідальний за молодших сестер і за господарку, яка завжди була велика. Я не часто приїзжав до дому, а як приїзжав то привозив хлопців, з яким вчився. В день помагали батькам по господарці, а ввечері йшли на весілля або на танці. З нами ходив і брат.

На порозі нашої хати з ліва на право; Ігор, і мої одногрупники Степан Заморський, Гірник Ярослав, Андрій Закала та Я. 1980 р.

Закінчивши вісім класів школи в 1981 році Ігор пішов вчитися в те саме училище де вчилися ми з Ганею, на автослюсаря. Вчився він три роки, як і ми, але одночасно відповідав і за село. Ігор в селі організував своїх хлопців, які слідкували, що би чужі кавалери, без їх дозволу, ввечері не заходили на територію Кута, за дозвіл з хлопців брали мито. Яке я вже точно не знаю, але порядок в селі був. В цей час я вже рік служив у війську. Ігора також призвали в 1984 рорці. Служив він в Німеччині. Армія нас розлучила на чотири роки. Поки Ігор відслужив, я встиг оженитися. А коли ми були двоє в армії заміж вийшла наша найстарша сестра Слава. Перед армією його направили на роботу автослюсарем в БУ-1, від залізної дороги. Жив Ігор на Левандівці на вулиці Повітряна в гуртожитку, в якому працювала комендантом його майбутня теща Недовіз Марія. До неї на роботу часто приходила молоденька дівчина школярка Оксана, яка запала Ігореві в душу. Вона його чекала з армії, ходили вони довго, розписалися 14 січня 1989 року. Весілля як такого не було, була розписка на якій присутньою була сестра Марійка із своїм майбутнім чоловіком Віталіком. Тесть Ігора Михайло часто приїзжав до нас в село. Він був традиційного віро сповідування, а його дружина Марія і друга дочка були Свідками Єгови. Оксана підтримувала їх звичаї, а Ігор притримувався своїх, але в них була любов, від якої їм Бог подарував чотирьох прекрасних дітей. Це моя похресниця Ірина, яка вийшла заміж за Козачка Михайла і народили для Ігора двох внуків Діану і Марка, син Михайло, який женився на Христині і народив внука Максима, дочка Христина , яка вийшла заміж за Джозефа Ель Сагбіні і живе у Франції, син Роман, який закінчив інститут і зараз пробує себе в самостійному житті.

Після захоплення росією Криму в 2014 році Ігор втратив роботу і поїхав працювати в Польщу, де працює і зараз. До повно масштабного вторгнення кожного року він приїзжав у відпустку, особливо на Великодні свята. Надіємося, що на другий рік, коли йому виповниться шістдесят Ігор приїде на Україну і ми знову всі зустрінемося.

Великодні свята 2010 року. З ліва на право в першому ряду стоять: Недовіз Михайло – Ігора тесть, Пирог Оля, Пирог Володя, Полосьмак Марія, Лака Оксана, Роман Ярослава, Слави Іван, Лака Люба, Лака Ігор; другий ряд: Полосьмак Роман, Закала Христина, Козачок Ірина,Закавла Роман, Козачок Михайло, Роман Богдан, Закала Ярослав Дем’янович, Чупахін Володимир, Закала Мирослава, Роман Володимир, Закала Марія, Закала Ігор, Пирог Володимир, Лака Андрій.

Ігор з Оксаною. 1987 р.

Закала Ігор Ярославович женився на Недовіз Оксані Михайлівні 17.06.1969 р.н. із м Львова та народив четверо дітей – Ірину 23.05. 1990 р.н. , Михайла 20.11.1991 р., Христину 25.12.1996 р.н., та Романа 25.05.2003 р.н.

Закала Ірина Ігорівна вийшла заміж за Михайла Козачка з м. Львова та народили дочку Діану 01.05.2014р.н. та сина Марко 20.12.2019р.н.

Закала Михайло Ігорович женився на Хрестині 03.11.1994р.р. та народили сина Максима 30.05.2014р.н.

Закала Хрестина Ігорівна вийшла заміж за Джозефа Ель Сагбіні (Joseph Al Sagnbiny) 30.11.1984р.н. із Лівану. Зараз живуть у Франції.

Закала Роман Ігорович вчиться в інституті.

Весілля Андрія і Марічки Лаки. З ліва на право: Рома Полосьмак, Христина Ігорова дочка, Христина невістка, Ірина дочка. По заду стоїть син Михайло.

Ігор з Оксаною, дочкою Іриною і внучкою Діаною.

З ліва на право: Ігор, Оксана, Ганя Марійка, Маруся, Я, Люба, Слава. Великодні свята. 2012 р.

 Ігор із сестрами с. Боброїди 2013 рік. Марусі Полосьмак сорок п’ять.

Оксана з сином Михайлом, Невісткою Христиною, внуком Максимом, сином Романом, дочкою Іриною і внучкою Діаною.

Ігор з зятями Михайлом і Джозефом, дочкою Христиною і сином Романом.

Ігор і Оксана з дочкою Христиною і зятем Джозефом.

Ігор з Оксаною на морі.