Притча про рідну мову

Важко тоді жилося українцям у російському кріпацтві, бо російські пани забирали у них майже весь врожай зерна. Зібралися селяни і вирішили відрядити гінця до бога. Прийшов українець у божу канцелярію, питає, як до бога на прийом потрапити. Питають його, від якого народу він прийшов. Відповів, що від українського. Тоді тобі, кажуть, у відділ слов’янських народів треба звернутися. Записали його на прийом і через деякий час викликають. Питає бог: «Яка біда привела тебе?» «Боже, дай борошна до нового врожаю, бо нам московські пани нічого не залишили», — каже українець. «Йди і будь спокійним — буде вам борошно», — сказав бог і виконав свою обіцянку.

Узнав про це російський селянин, у якого власні пани теж усе забрали, і пішов до бога. Питають його: «Від якого народу прийшов?» «Я, — каже, — русскій, рідний брат українця». Тоді тобі, кажуть, теж у відділ слов’янських народів. Записали його на прийом і через деякий час викликають. Питає бог: «Яка біда привела тебе?» «Боже, дай муки, щоб на все життя вистачило нам і нашим дітям, бо нам пани нічого не залишають», — каже росіянин. «Ви справді багато муки хочете? Не важко буде вам жити?» — перепитує бог. «Хочемо, боже. Скільки не даси, нам багато не буде!» — запевнив росіянин. Ось так із тої пори, як поросійщені угро–фінни стали видавати себе за слов’ян, вони й мучаться.

Повернутися їм треба до своїх витоків, до рідної мови, до своїх звичаїв, тоді й перестануть страждати. Проте кацапам — нащадкам ханських адміністрацій — вигідно і надалі тримати всі угро–фінські народи у вигаданій для них словянськості, штучній мові, імперській освіті.