БЕРКУТ

З укритого гнізда в скалистій десь щілині 
З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині — 
З таємних мов джерел гнівлива думка рветься, 
Облетить світ, і аж о неба звід опреться, 
І б’є важким крилом, де лиш сягнути зможе, 
І зве: "Де правда та? Де ти, великий боже? 
Всі зорі збігла я, атоми всі в природі 
Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.

В блакиті він завис недвижний, розпростертий, 
Мов над життям грізний, невпинний образ смерти. 
Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий, 
Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь- кров пролити. 
Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний: 
Таж над тобою тож завис беркут нестримний! 
Він не хибне тебе, хоч як високо висить! 
Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?.

Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті, 
Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті. 
Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь. 
За хмару криється, в лазурі розпливаєсь. 
Лиш острий крик його вістить, що він голодний! 
Так в час тиші не раз прорветься плач народний. 
І защемить в душах вельможних біль таємний, 
Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! 
За те, що в груді ти ховаєш серце люте, 
За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих 
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них; 
За те, що так тебе боїться слабша твар, 
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар! 
І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен, 
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть згори на земне ложе, 
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже. 
І не як божий суд, але як труп бездушний 
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний. 
І не остатній ти! Нас є стрільців стосот; 
І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот, 
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, — 
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє. 
А труп бездушний ми без жалю, без промови 
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

22—24 травня 1883.