Позивний — «Сокіл»

«Завдяки вашій газеті мене багато хто пізнає. На роботі дуже зраділи тій публікації, вирізали мою фотографію, а директор навіть виписав премію за те, що був у зоні АТО», — усміхається Артур Степаненко.

Зараз у житті бійця новий етап — цього тижня він вирушив на схід України у складі 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій», буде командиром танку.

Артур Степаненко родом з Василькова Київської області, працює електриком реактора в Інституті ядерних досліджень. З 24 листопада чоловік стояв на Майдані у Києві. «Дізнався по новинах, що у столиці люди вийшли за євроінтеграцію — підтримував це, тож поїхав і залишився із товаришами. Після розгону студентів ближче познайомилися з хлопцями, і до кінця був на Майдані», — каже Артур.

У травні боєць записався до Другого батальйону Нацгвардії. Незабаром військового закинули на блокпост у двох кілометрах від Слов’янська — там простояв 43 дні. Артур Степаненко згадує: «Зупиняли всі машини і перевіряли документацію, щоб перевірити, чи авто не крадені, чи не перевозить нічого забороненого. Це щоб жоден ворог не проскочив. Наприклад, одного чоловіка затримали, бо знайшли у нього пістолет. Коли хтось не проходив перевірку, викликали СБУ — вони забирали порушника».

Під час служби у Нацгвардії Артур був заступником командира взводу, відповідав за життя інших бійців. Чоловік зізнається, що на фронті доводилося кричати на товаришів, щоб не знімали каски та бронежилети — спочатку цього не розуміли, а після боїв дякували. «Тяжко бути командиром, але це того вартує. Усе робиться машинально. Найголовніше, не отримати «перший ступор». Багато людей, коли приїжджають у зону АТО, під час першого обстрілу застрягають на місці. Треба вивести їх з цього стану, не дати злякатися», — підкреслив чоловік.

Коли Слов’янськ звільнили від терористів, відділення Артура одним з перших зайшло у місто. Чоловік згадує, що люди вітали українських військових, а місцеві жінки попросили води — бійці віддали свою. «Чесно, такі були відчуття — не передати!» — ділиться Артур.

Після Слов’янська чоловік два місяці працював вдома, потім його мобілізували. «Сокіл» пройшов навчання на полігоні «Десна» і тепер знов їде на схід. Артур розповідає про тренування: «Постріляли, покаталися, трохи позгадували бої. У Національній гвардії — добровольці, їм ще вчитися і вчитися. Багато хлопців там вперше у житті тримають зброю. Військовослужбовці Збройних сил пройшли базову підготовку, знають, як стріляти, у них трохи вища кваліфікація». «Сокіл» підкреслив, що настрій у його побратимів бойовий — усі хочуть на фронт, захищати країну.

На плечі в Артура татуювання — Герб України та напис «Воля або смерть». Хлопець зробив його ще перед першою відправкою у зону АТО із рішенням ніколи не здаватися у полон. Бійцю пощастило — ця біда оминула, але у полоні зараз перебуває багато його знайомих, також немало побратимів загинули. «Сокіл» зітхає: «Бойовики не дотримуються перемир’я, взагалі нікого не слухаються. Вирішили, що вони пани та герої і чинять безлад, навіть між собою сваряться, бандити». 

Рідні відмовляли Артура повертатися на Донбас, але той не може стояти осторонь, коли у країні — війна. «Я так вихований: поважаю свою державу, прапор, старших та люблю свою країну. Все це — з материнської любові. Мати співала мені українські колискові, сам постійно відвідував будинок культури, де відзначали традиційні свята: день Андрія, Івана Купала. Виходить, закохався у все це», — усміхається Артур.

Чоловік ще не думав, як облаштує життя після війни. «Тепер одна задача — повернутися живим і зберегти своїх хлопців, адже я командую відділенням. Коли повернуся — дам вам інтерв’ю», — каже «Сокіл».