Повернення у Середньовіччя

Нам усім так наполегливо втовкмачують, що «незалежній» Україні дванадцять років, що дехто й справді готовий у це вірити. Але ж ми не настільки легковірні, щоб вірити усьому тому, що нам кажуть лукаві доброзичливці. Відмовляти в незалежності Київській Русі, принаймні, є надто ризикованим. Достатньо провести порівняльний аналіз, і питання справжнього, а не декларованого суверенітету, спливає з усією неприглядною для сучасного стану речей очевидністю. Жоден співвітчизник не зможе уявити собі княгиню Ольгу, що сідає з такими собі древлянами, після усього, що сталося, за стіл переговорів…

Останні дві праці кандидата філологічних наук Оксани Сліпушко “Таємниці володарів Русі (від Олега до Володимира Мономаха)” та “Софія Київська. Українська література середньовіччя: доба Київської Русі (Х-ХІІІ століття)” з серії “Мій погляд”, випуском якої у світ опікується компанія УТЕЛ, занурюють читача у славетне минуле нашої країни, оповите грандіозним магнетизмом вікопомних діянь славних предків. І саме пласт піднятої проблематики найкраще характеризує причини того, чому Київська Русь лишилася у пам’яті сучасних українців найефективнішим проектом національного державотворення.
Вже одна тільки постава вождів періоду раннього Середньовіччя робила політичні компроміси в царині міждержавних стосунків такими, що компроміси ці більш нагадували перемоги, даремно що мирними засобами. Коли ж миролюбність національним інтересам шкодила, то давні русичі без зайвих комплексів вдавалися до прямої дії. Ось фрагментарна згадка літописця про те, як поводилися бійці князя Ігоря з грецькими опонентами під час походу на Константинополь 941 року: “І кого брали, тих розтинали, інших як мішені розставляли і стрілами розстрілювали, і хребти ламали, назад руки зав’язавши, і цвяхи залізні посеред голів їм забивали”.

Князь Олег, князь Ігор, княгиня Ольга, Святослав-Завойовник, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах… Власне, це і є наша національна ідея в її практичній іпостасі. “Таємниці володарів Русі” підводять до цього розуміння усією логікою текстового наповнення.

У цьому ж напрямі, однак в дещо іншій площині, рухається Оксана Сліпушко і під час своїх розвідувальних операцій теренами вітчизняної середньовічної літератури Х-ХІІІ століть на сторінках “Софії Київської”, блискуче доводячи грунтовність національно-культурної самодостатності стародавніх українців на рівні, що не викликає заперечень апріорі. “Культурною спадщиною української нації слід вважати все те, що творилося на території сучасної України її автохтонним населенням протягом багатьох віків”, - констатує авторка, даючи гучного ляпаса співцям “молодої держави”. Присяга херсонесців, Тмутараканський камінь, “Житіє єпископа Іоана Готського”, “Правда Руська”, “Повість врем’яних літ”, “Слово о полку Ігоревім” – земля наша жодних підстав для штучного применшення власного призначення нікому не давала. До того ж літературна спадщина Київської Русі та Галицько-Волинського князівства якнайповніше характеризує внутрішнє цивілізаційне наповнення цих державних утворень, підтверджуючи гармонійність тріумфу політичної волі в усіх її проявах.

Вкрай доречним видається й короткий виклад “Софії Київської” англійською мовою, - іноземна читацька аудиторія заслуговує на те, аби мати уяву про нашу батьківщину не зі сторонніх джерел.

Без зайвого пафосу, “Таємниці володарів Русі” та “Софія Київська” Оксани Сліпушко (ще раз подяка далекоглядним меценатам з компанії УТЕЛ) буквально випромінюють світоглядно-психологічну самодостатність, що була візитною карткою нашої держави у часи раннього Середньовіччя. Шлях до майбутнього пролягає крізь минуле.