Поможіть, ми люди не місцеві!
03/03/2003 - 22:03
Поможіть, ми люди не місцеві!
Світ
цікавинкиhttps://www.ar25.org/node/638
Image
Роздивляючись навколо і безпорадно відшукуючи поглядом численну рідню, я раптом помітила жінку з немовлям на руках.
Цю фразу знають всі мешканці Києва: «Поможіть, ми люди не місцеві!». А колись, пригадую, я вже давала цій жінці кошти, і чималі.
Повертаючись рік тому з Болгарії, я познайомилася на вокзалі з дамою, котра із сльозами на очах випрошувала позичити їй грошей. Мовляв, чоловік п’є, б’є, принижує. Дитина плаче: хвора, голодна. Ось вони і втекли до столиці, шукати ліпше життя. Пішки йшли з Донецька!
Будучи людиною сентиментальною й не жадною, я віддала їй 20 доларів - майже все, що лишилося у мене після ударного відпочинку на морі. Не скажу, що не пожалкувала про свій атракціон небаченої гречності у перші ж 5 хвилин після скоєного, але сумління все ж переконувало, що треба бути милосердним. Тим більше що зроблено - те зроблено. А все, що не робиться, - на краще.
І ось знов той самий вокзал, та сама жінка, і ті ж слова! Щоправда, побачивши мене, мадам, як мені здалося, осіклася. Напевне, згадала. Бо ж не щодня зустрічаються дурні, здатні пожертвувати 20 доларів. Погодьмося, що за ці гроші можна було давно повернутися до Донецька, і ще б на зворотній шлях вистачило. Можливо, вона тому і приїхала?!
Проте жарти жартами, але такі випадки мали місце зі мною не раз. Даєш якій-небудь нещасній бабці, що заливається сльозами, гроші на поховання дочки, а через 3 місяці дивишся, - знову ж та сама бабця. Знову дочку ховає! Авжеж, нормальній людині і в голову не прийде спекулювати на таких темах. Чи ще показовий факт, коли у одному й тому самому переході стоять однакові бабки, половина з яких чесно заробляє, продаючи пиріжки, а інша половина - цілого дня руку тягне.
Власне, стверджувати, що Україна - заможна країна, і ніхто тут нічого не потребує - було б цинічно-брутальною неправдою. Потребують, звичайно! Тільки ті, хто потребує, - ті як раз і не просять, а тихо і уособлено страждають. Побираються ті, хто нагліший, і хто працювати не хоче. Ви, напевне, також не раз бачили, як 40-річні мужики, аж зовсім не каліки, ходять вагонами метро і запевняють, що у них мати померла, їм нема чого їсти. Такому здоровому лобу варто самому сім’ю утримувати, а не на її шиї сидіти!
Якщо ви вважаєте, що підземні прохачі є продуктом сучасності, то глибоко помиляєтесь. Ще у Давньому Римі існували люди, які замість того, аби працювати, просили милостиню. А одного разу, коли я відпочивала у Чехії, екскурсовод нам розповів, що найперші жебраки з’явилися тут у 1443 році у місті Кутна Гора. Тоді ж було засновано Товариство жебраків, що мало навіть власний статут. Згідно його, прохати милостиню мали право лише старі шахтарі, звільнені з роботи, і тільки біля церковної брами. Не минуло й 10 років, як Чехію заповнили старі шахтарі.
Тоді у 1558 році празька влада прийняла закон, згідно якого у столиці мали просити милостиню тільки її корінні мешканці. Провінційних жебраків, спійманих одного разу, лупцювали батогом та виводили за межі міста. Якщо ж настирливий прохач повертався і знову брався за старе - йому відрубали руку.
Але навіть такі суворі закони ні до чого не призвели. Жебраки-прибульці перебралися випрошувати милостиню до празьких пивних, хазяї яких були вельми прихильні до цієї частини населення, за умови, що всі зароблені гроші прохач одразу пропивав в цій самій пивній.
У 1571 році чеський імператор Максиміліан ІІ вирішив працевлаштувати усіх жебраків, продавши їх владі Венеції, яка терміново потребувала робочої сили. 10 квітня 1572 року представники Венеції вивезли з Праги усього 64 людини. Однак, ледве вийшовши за межі міста, жебраки підняли бунт (працювати дуже вже не хотілося!) та повбивали супроводжувачів.
У 1871 році, розуміючи, що позбутися прохачів милостині неможливо, празька влада прийняла закон про жебраків, котрий забороняв їм косити під калік та втягати у справу дітей. При цьому, жебракування, як таке, закон не забороняв, з однією лише умовою: прохайте, але лише за місцем проживання. Закон цей, зрозуміло, дієвим не став, тому наприкінці ХІХ століття австрійська влада прийняла нову постанову «Про волоцюг», згідно якої жебракування каралося терміном від 2 тижнів до місяця.
На диво, коли ми гуляли Прагою, - помітили купу жебраків, які нахабно чіпляються до перехожих і вимагають грошей. На щастя, поки без ножів.
Отже, історія випрошування грошей є старою як світ. І нікуди наші прохачі з переходів не подінуться. Просто є в цьому світі люди, покликання яких - кричати «дай!».
Цю фразу знають всі мешканці Києва: «Поможіть, ми люди не місцеві!». А колись, пригадую, я вже давала цій жінці кошти, і чималі.
Повертаючись рік тому з Болгарії, я познайомилася на вокзалі з дамою, котра із сльозами на очах випрошувала позичити їй грошей. Мовляв, чоловік п’є, б’є, принижує. Дитина плаче: хвора, голодна. Ось вони і втекли до столиці, шукати ліпше життя. Пішки йшли з Донецька!
Будучи людиною сентиментальною й не жадною, я віддала їй 20 доларів - майже все, що лишилося у мене після ударного відпочинку на морі. Не скажу, що не пожалкувала про свій атракціон небаченої гречності у перші ж 5 хвилин після скоєного, але сумління все ж переконувало, що треба бути милосердним. Тим більше що зроблено - те зроблено. А все, що не робиться, - на краще.
І ось знов той самий вокзал, та сама жінка, і ті ж слова! Щоправда, побачивши мене, мадам, як мені здалося, осіклася. Напевне, згадала. Бо ж не щодня зустрічаються дурні, здатні пожертвувати 20 доларів. Погодьмося, що за ці гроші можна було давно повернутися до Донецька, і ще б на зворотній шлях вистачило. Можливо, вона тому і приїхала?!
Проте жарти жартами, але такі випадки мали місце зі мною не раз. Даєш якій-небудь нещасній бабці, що заливається сльозами, гроші на поховання дочки, а через 3 місяці дивишся, - знову ж та сама бабця. Знову дочку ховає! Авжеж, нормальній людині і в голову не прийде спекулювати на таких темах. Чи ще показовий факт, коли у одному й тому самому переході стоять однакові бабки, половина з яких чесно заробляє, продаючи пиріжки, а інша половина - цілого дня руку тягне.
Власне, стверджувати, що Україна - заможна країна, і ніхто тут нічого не потребує - було б цинічно-брутальною неправдою. Потребують, звичайно! Тільки ті, хто потребує, - ті як раз і не просять, а тихо і уособлено страждають. Побираються ті, хто нагліший, і хто працювати не хоче. Ви, напевне, також не раз бачили, як 40-річні мужики, аж зовсім не каліки, ходять вагонами метро і запевняють, що у них мати померла, їм нема чого їсти. Такому здоровому лобу варто самому сім’ю утримувати, а не на її шиї сидіти!
Якщо ви вважаєте, що підземні прохачі є продуктом сучасності, то глибоко помиляєтесь. Ще у Давньому Римі існували люди, які замість того, аби працювати, просили милостиню. А одного разу, коли я відпочивала у Чехії, екскурсовод нам розповів, що найперші жебраки з’явилися тут у 1443 році у місті Кутна Гора. Тоді ж було засновано Товариство жебраків, що мало навіть власний статут. Згідно його, прохати милостиню мали право лише старі шахтарі, звільнені з роботи, і тільки біля церковної брами. Не минуло й 10 років, як Чехію заповнили старі шахтарі.
Тоді у 1558 році празька влада прийняла закон, згідно якого у столиці мали просити милостиню тільки її корінні мешканці. Провінційних жебраків, спійманих одного разу, лупцювали батогом та виводили за межі міста. Якщо ж настирливий прохач повертався і знову брався за старе - йому відрубали руку.
Але навіть такі суворі закони ні до чого не призвели. Жебраки-прибульці перебралися випрошувати милостиню до празьких пивних, хазяї яких були вельми прихильні до цієї частини населення, за умови, що всі зароблені гроші прохач одразу пропивав в цій самій пивній.
У 1571 році чеський імператор Максиміліан ІІ вирішив працевлаштувати усіх жебраків, продавши їх владі Венеції, яка терміново потребувала робочої сили. 10 квітня 1572 року представники Венеції вивезли з Праги усього 64 людини. Однак, ледве вийшовши за межі міста, жебраки підняли бунт (працювати дуже вже не хотілося!) та повбивали супроводжувачів.
У 1871 році, розуміючи, що позбутися прохачів милостині неможливо, празька влада прийняла закон про жебраків, котрий забороняв їм косити під калік та втягати у справу дітей. При цьому, жебракування, як таке, закон не забороняв, з однією лише умовою: прохайте, але лише за місцем проживання. Закон цей, зрозуміло, дієвим не став, тому наприкінці ХІХ століття австрійська влада прийняла нову постанову «Про волоцюг», згідно якої жебракування каралося терміном від 2 тижнів до місяця.
На диво, коли ми гуляли Прагою, - помітили купу жебраків, які нахабно чіпляються до перехожих і вимагають грошей. На щастя, поки без ножів.
Отже, історія випрошування грошей є старою як світ. І нікуди наші прохачі з переходів не подінуться. Просто є в цьому світі люди, покликання яких - кричати «дай!».
Останні записи