Зображення користувача Ігор Каганець.
Ігор Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Поклоніння волхвів: Добра новина з простору боротьби

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,
караваном із трьох позашляховиків,
обійшли перевал, що лежав у густому диму
і прострілювався одним із піхотних полків.
 
На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,
і в морозне повітря здіймалася анаша,
і похмурі бійці грілися коло вогню,
набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.
 
У кімнаті стояли жінки — юні й старі.
Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,
і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,
розганяючи тіні з вилиць і темних повік.
 
Капітан промовив: Маріє, усі шляхи,
що вели сюди, всі дороги й стежки,
нині світяться в темряві, й втомлені пастухи
ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.
 
Всі потоки, Маріє, всі побережжя морів,
перестуджені, мовби горла малих дітей,
нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі
загусають повільно відлунням добрих вістей.
 
Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,
що лише існують, він зможе назвати все,
в ньому буде наша печаль і наша злість больова,
що заводить нас, єднає нас і несе.
 
Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,
йому стане любові, щоби завжди стерегти
перехоплені нами колони та вантажі,
контрольовані нами долини, висоти й мости.
 
Адже доки діти народжуються від нас,
доки вони ростуть на нашій землі,
доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,
доти є ким поповнити лави — невтомні й злі.
 
Доки духи й померлі приходять до нас сюди,
нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.
Все минуще, сестро, вічні лише сліди
від шрапнелі та куль на наших білих тілах.
 
Хай малий сприймає помсти науку важку,
хай навчається справі та поміж нас росте, —
капітан покопався у похідному мішку
і поклав до ліжка старий заводський ТТ.
 
І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,
почали діставати ножі, амулети й прути,
хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним,
й відійшов назад, щоб інші могли підійти.
 
Там уже лежало золото і килими,
порцеляна, бронза й купа теплих речей,
і стояло за вікнами небо чорне зими,
і дими підіймалися в нього з сільських печей.
 
І одна з жінок, із ліхтарем у руці,
наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,
і за нею рушали всі пастухи та бійці,
і ступали снігом, ніби не мали ваги.

Сергій Жадан, 2011

Наші інтереси: 

Дивимося в майбутнє.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Теги: 
поезія
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача ДЗен ДЗелень.
0
Ще не підтримано

Переходимо на рівень вище, у простір пригод.

Доки нас стереже наша спрага,
Доки нас тримається віра,
Сонце рухається по небу птахом
І Час підкрадається обережним звіром.

Вітчизна… Пізня вокзальна облава…
Теплі руки… Грудневі дороги…
Країна болить, як перебита лапа
Щеняти, що вирвалося з облоги.

Вириваймось, вириваймось з ночі й туману
Маємо віру, маєм надію!
Ми потім залікуємо наші рани,
Наскільки зможемо, наскільки зуміємо.

Ми потім усе це побачимо,
Коли один за одним вирвемось,
Всю оцю безпритульність псячу,
Всю оцю дитячу наївність.

Шиймо у дурні їх підлу варту,
Оминаймо вміло розставлені пастки.
Треба бити і бити їх карту,
Навіть, якщо ризикуємо впасти.

Сонце дає нам силу свою,
Ворогів розривають ручні гранати.
Серце має обливатися кров’ю.
І переганяти її, переганяти.

Кості зачали міцно зростатись.
Тепло огортає ноги босі.
Щось із нами має статись,
Щось сталося вже і триває досі.

Доки ми усім цим живемо і мріємо,
Доки змагаємось, доки полюємо,
Доки усе це в собі тримаємо,
Доки думаємо, доки любимо.

Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)

 

Коментарі

Зображення користувача ДЗен ДЗелень.
0
Ще не підтримано

Переходимо на рівень вище, у простір пригод.

Доки нас стереже наша спрага,
Доки нас тримається віра,
Сонце рухається по небу птахом
І Час підкрадається обережним звіром.

Вітчизна… Пізня вокзальна облава…
Теплі руки… Грудневі дороги…
Країна болить, як перебита лапа
Щеняти, що вирвалося з облоги.

Вириваймось, вириваймось з ночі й туману
Маємо віру, маєм надію!
Ми потім залікуємо наші рани,
Наскільки зможемо, наскільки зуміємо.

Ми потім усе це побачимо,
Коли один за одним вирвемось,
Всю оцю безпритульність псячу,
Всю оцю дитячу наївність.

Шиймо у дурні їх підлу варту,
Оминаймо вміло розставлені пастки.
Треба бити і бити їх карту,
Навіть, якщо ризикуємо впасти.

Сонце дає нам силу свою,
Ворогів розривають ручні гранати.
Серце має обливатися кров’ю.
І переганяти її, переганяти.

Кості зачали міцно зростатись.
Тепло огортає ноги босі.
Щось із нами має статись,
Щось сталося вже і триває досі.

Доки ми усім цим живемо і мріємо,
Доки змагаємось, доки полюємо,
Доки усе це в собі тримаємо,
Доки думаємо, доки любимо.

Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)

 

Зображення користувача Олена Каганець.
0
Ще не підтримано

Грандіозний вірш, Арію! Хто автор?

Зображення користувача ДЗен ДЗелень.
0
Ще не підтримано

Автором мав би бути Сергій Жадан, якби перебував у просторі пригод.

Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)

 

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Перший вірш, як я розумію, Сергія Жадана з Харкова. Це мудре перегукування колишнього (2 тисячі років тому!) з теперішнім -2014-15 роками. Це таке мудре провидіння - врахуймо, що вірш написаний у 2011 році. А другий вірш ще кращий і я приєднуюся до Олениної оцінки. Арій скромно умовчує, що саме він є автором?

Зображення користувача ДЗен ДЗелень.
0
Ще не підтримано

Відверто кажучи, я переробив вірш Сергія Жадана.

Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)