Організація Українських Націоналістів (ОУН), Третій Райх, націонал-соціалізм і незалежна Українська Держава – дослідження

Після поразки перших визвольних змагань українській нації був потрібен час, аби залікувати рани та набратися сил. Починаючи з 1930 року ОУН все більше набирає сили і впливу в еміграції та на теренах Західної Україні, до її лав стають тисячі молодих людей, які мріють про незалежну країну, за свої переконання вони готові платити кров’ю. Українська нація знову була готова кинути виклик світу, а час був сприятливий для цього – пише Unbekanntersoldat Ua.

Націоналізм, націонал-соціалізм, фашизм

Перш за все необхідно зазначити про близькість ідеології ОУН до «інтегрального націоналізму», який повстав у Європі проти ліберального та марксистського світу. «Ми, Українці, можемо лише вітати перемогу фашистів, адже з ними перемогла наша ідея, яку знаходимо в їхній концепції рідного краю як найвищої цінності» – проголошував «Літературно-науковий вісник», один з основних друкованих органів українського націоналістичного руху.

У свою чергу видатний український теоретик Микола Сціборський у своїй праці «Націократія» пише:

 «Треба зазначити, що основні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, але швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той психологічний та суспільно-політичний процес, що по останній війні стихійно вибуяв серед різних народів: це – націоналізм. Сам фашизм це насамперед націоналізм – любов до власної батьківщини й патріотичне почування, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму» (Микола Сціборський: Фашизм).

Український інтегральний націоналізм відносився до того ж програмно-ідеологічного типу, що й німецький націонал-соціалізм з італійським фашизмом. Більш того, при порівнянні основи українського націоналізму разюче схожі основам саме націонал-соціалізму і різниця полягає хіба в назві. А публіцист ОУН Ярослав Оршан (Орест Чемеринський) писав про це наступне: «Український націоналізм оперує щодо себе також терміном націонал-соціалізм».

Головний ідеолог ОУН доктор Дмитро Донцов не приховував своєї симпатії до націонал-соціалізму: саме під його керівництвом була вперше перекладена книга «Mein Kampf», яку він назвав «твором неоціненного значення», де український націоналіст «знайде для себе практичні висновки і вказівки». Саме він підготував теоретичну базу для розвитку організованого націоналістичного руху та надихнув ціле покоління фанатичною вірою, яка запалала яскравим полум'ям у роки війни. У 1933 році він вітав перемогу націонал-соціалізму в Німеччині:

«Цей дух прокинувся в Італії, він прокинувся у Франції, прокинувся в Наддніпрянщині. Рух, який почався в Італії, а тепер йде в Німеччині, оздоровить отруєну Людвіками, Ейнштейнами, Ромен Роланом, Маргаритами, Барбюсами та Горькими духовну атмосферу Європи, створить нову громадську думку, нову систему суспільних і особистих цінностей, яка не буде толерантною до гангрени марксизму поруч із собою».

 Аби напевне закрити питання спорідненості українського націоналізму з правими рухами того часу, наведемо другу цитату Донцова з Вісника за 1935 рік: «Політичний і морально-психологічний дух, яким дихають українські націоналісти, безперечно є фашизмом».

Фашизм і націонал-соціалізм – порівняльний аналіз

ЗА УКРАЇНУ. Орган Українського Фашистівського Здвигу. Число 5, май, 1939 рік.

ОУН і НСДАП

Саме на НСДАП та Третій Райх як на головного союзника у боротьбі за незалежність України покладається перший голова ОУН  полковник Євген Коновалець. Під його керівництвом ОУН активно співпрацювала з НСДАП, наприклад, ОУН була членом міжнародної організації «Зарубіжних націонал-соціалістів», заснованої Закордонним відділом НСДАП (АТ / НСДАП) і в 1937 році представники ОУН на чолі з Володимиром Мартинцем брали участь у великому засіданні цього «ультраправого інтернаціоналу».

Коновалець неодноразово особисто зустрічався з Гітлером, зокрема в 1931 році, ще до того, як він зайняв пост райхсканцлера. Радянська розвідка перелякано доповідала (агентурне донесення в II відділ ГШ ВП з Риму від 28.01.1936 р):

«Донесення від 08.05.1933 р .

... В українській колонії у Відні вже поширюються чутки про переговори Коновальця з італійськими фашистами ... до переговорів в Італії притягнутий і Полтавець-Остряниця з Мюнхена, величали себе гетьманом ... Коновалець ... підтримує контакт з Остряницею тому, що він, маючи гроші, свого часу допомагав Гітлеру, тому Гітлер і тепер підтримує дружні стосунки з Остряницею».

Німецькі націонал-соціалісти, українські націоналісти та словацькі гвардисти в одному з таборів під своїми символами.

Під час однієї із зустрічей Гітлер запропонував Коновальцю, щоб кілька його однодумців пройшли курс навчання у нацистській партійній школі в Лейпцігу. Члени ОУН пройшли навчання у школі.

Саме через цей тісний зв’язок між НСДАП і ОУН був убитий Євген Коновалець. Убивця – Павло Судоплатов – пізніше писав так: «Причиною, що спонукала радянську владу на організацію вбивства Коновальця, було встановлення співпраці між ОУН та нацистською Німеччиною, яке створило в Україні загрозу координації спільних дій проти СРСР в майбутньому».

На шляху до Української Держави

У травні 1938 року, після убивства Євгена Коновальця, Андрій Мельник стає виконуючим його обов’язки. На Великому Зборі ОУН в серпні 1939, що відбувся в Римі, полковник Мельник був затверджений Головою Проводу.

Тоді, в жовтні 1939 року, шеф Абверу адмірал Вільгельм Канаріс і його помічник Ервін фон Лагузен зустрілися у Відні з новообраним Головою. Канаріс привітав Мельника з «рішенням фюрера створити Українську державу» у разі переможного завершення війни і попросив надати проект Конституції та склад майбутнього уряду.

Мельник погодився. Уряд мав очолити Омелян Сеник. Сам Мельник повинен був зайняти диктаторську посаду вождя нації. Конституція, складена Миколою Сціборським, першою статтею стверджувала в Україні «авторитарний, тоталітарний, професійно-становий» режим. Вождь нації, за Конституцією, мав право скликати і розпускати парламент і уряд, вибирався довічно і був відповідальним «перед Богом, історією та власною совістю».

Андрій Атанасович Мельник

Внутрішня диверсія проти ОУН

З початку Другої Світової Війни для України починаються Другі визвольні змагання, доля дає нову можливість для здобуття омріяної волі. Вже при виконанні плану «Вайс» перші українські формування (ВВН) у складі Вермахту беруть участь у блискавичній війні проти Другої Речі Посполитої.

У союзі з Німеччиною та іншими європейськими країнами український народ був здатний знищити червоного звіра, але важким ударом по цим планам стає «розкол» ОУН у 1940 році. Після падіння Польщі, з в’язниць і таборів німцями були звільнені багато бойовиків ОУН, одним із звільнених був Степан Бандера. Під впливом свого оточення, головним чином Ріхарда Яри, Степан Бандера висуває ряд вимог до керівництва Проводу. Вимоги стосуються зміни складу Проводу та включення до нього самого Бандери та його наближених.

На початку 1940 року в Римі відбуваються перемовини між Мельником та Бандерою, де останній передає свої вимоги та наполягає, що треба прибрати людей, до яких він з однодумцями не має довіри. На що отримує відповідь, що ОУН – «це не демократична партія, в якій вибирають і голосують, чия візьме», а «побудований на основі вождизму орден революціонерів, в якому про все вирішує сам вождь». Лише «він може покликати і визначати членів проводу та своїх соратників».

Степан Андрійович Бандера після звільнення з польської в'язниці. 1939-й рік.

Так, не досягнувши домовленості, 10 лютого 1940 було проголошено створення революційного проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Фактично, одна людина розколола ОУН на два табори – бандерівців та мельниківців – і почала криваву війну всередині організації.

Проект «Бандера»

У цій війні не було кордонів, правил та честі, куля могла знайти тебе і в бойовому з’єднанні, і на вулиці міста, далеко від лінії фронту, навіть жінки та діти ставали її жертвами.

Особливою жорстокістю та нехтуванням усіх моральних принципів відзначилась бандерівська СБ на чолі з Лебедем-Рубаном. Серед їх жертв числяться такі великі патріоти та непримиренні борці за Україну як Микола Сціборський, Ярослав Барановський, Роман Сушко, Омелян Сеник, Іван Голуб та сотні інших.

Однією з найбільш жахливих жертв терору СБ стає український православний єпископ Мануїл з Володимира. Після того, як єпископ відмовився підтримати бандерівців, він був викрадений у ночі та ув’язнений СБівцями. Після невдалої спроби втекти з-під варти владика був розстріляний, але цього виявилося замало, тож його тіло повісили на видному місці для постраху… Аби краще уявити ситуацію, яка склалася на той момент, наведу цитату: «Деякі дискусії доходили до того, що Українську Державу має очолювати Бандера, а якщо ні, то нехай України не буде…» (зі спогадів Максима Скорупського).

Руйнування бандерівцями стосунків з Третім Райхом

Найсильніше розкол позначився на відносинах з німецькими націонал-соціалістами, на яких так багато надій покладав ще Євген Коновалець. Документи Абверу тих років свідчать про зміну ставлення до ОУН, яку раніше вважали міцною союзницької організацією, а її вождя «українським фюрером». Коли ж «фюрерів» стало двоє і організація розкололася, довіра з боку Німеччини до її уламків було більш ніж підірвано.

Розкол не тільки робив невизначеними майбутні відносини, але й ставив хрест на всіх основних домовленостях, досягнутих раніше, а головним чином на договорі Мельника з Гітлером щодо створення Української держави на чолі з ОУН.

У свою чергу Абвер неодноразово намагався примирити ворогуючі сторони: з протоколу полковника розвідки Ервіна Штольце відомо про щонайменше дві спроби, але жодна не дала результату. А пізніше – після бандерівської «червневої» диверсії – німецькі урядовці надовго розчаровуються в ОУН.

Над Львовом і всіма звільненими українськими землями тепер розвивалися штандарти зі свастикою і жовто-блакитні прапори. Було очевидно, що майбутній український уряд буде стверджувати саме німецька влада. Боячись і передчуваючи, що перевага буде віддана ОУН(м) як основі старої організації, лідер якої мав прямі домовленості з Гітлером, бандерівці вирішили зіграти ва-банк і показати себе більш здатними союзниками.

Без жодного попередження та узгодження з німецькою стороною, 30 червня, тобто в день визволення Львова, бандерівці проголосили «Акт відновлення Української Держави» і створення українського уряду з представників ОУН(б). Як наслідок, бандерівський уряд не було визнано німецькою владою. Щоб розібратися в цих подіях, звернімося до самого документу:

«АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом СТЕПАНА БАНДЕРИ проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, усесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві.

3. Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свойого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі і світі та допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що твориться на Українській Землі, боротиметься дальше з Союзною Німецькою Армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий лад у цілому світі.

 Хай живе Українська Суверенна Соборна Держава!

 Хай живе Організація Українських Націоналістів!

 Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів і Українського Народу СТЕПАН БАНДЕРА!

 СЛАВА УКРАЇНІ!»

Примірник Акту відновлення Української Держави (з автографом Ярослава Стецька)

Сучасні псевдо-патріоти люблять виставляти цей акт як істинно «антифашистський», а так само вказувати на ідеалістичні прагнення бандерівського уряду, який нібито «прагнув відразу визначити ставлення німців до української незалежності», і «окремо від німців створити державу». Але з наведеного вище документа видно тільки претензію бандерівців на роль єдиних представників українського народу і більш ніж лояльне ставлення до націонал-соціалістичної Німеччини.

Текст документа підтверджує тезу про те, що поспішний акт мав на меті утвердження ОУН(б) як єдиної української організації, яка представлятиме Україну у відносинах з Німеччиною, тобто акт став в першу чергу частиною протистояння з мельниківцями, ніж боротьбою за Україну. Інакше навіщо було проголошувати державу без жодного узгодження з тими, хто звільняв територію для нього і хто повністю розпоряджався ситуацією? Причому фронт тим часом просунувся не набагато далі Львова.

Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року: сучасний погляд

Враховуючи ці факти, стає очевидним, що подібний акт був провальним за будь-яких, навіть найкращих умов і з найкращим відношенням з боку Німеччини. А ставлення кращим не було з причини розколу ОУН. Бандерівцям були відомі плани Німеччини щодо України. Ці плани не влаштовували бандерівців тільки тим, що на чолі незалежної України, швидше за все, стояли б не вони.

Непримиримий борець за Україну командувач Поліської Січі та організатор УПА Тарас Бульба-Боровець негативно віднісся до цієї події, назвавши її «оперетковим державним актом»: «Акт не був волевиявленням всього українського народу. Він був наспіх проголошений кількома випадковими людьми. З таких причин це не є жоден акт національно-державної політики, а самозванча диверсія і явна отаманія».

Пізніш бандерівці пригадали йому ці слова, підступно нападаючи на бойові загони УПА та ліквідовуючи його прибічників. В результаті одного з нападів була захоплена дружина отамана Боровця, яку через тиждень закатували до смерті.

Головна спецоперація ХХ століття

Німецькі плани щодо незалежної України

Сама ж Україна в разі перемоги отримувала незалежність усупереч всім «антифашистським» міфам. Ще напередодні війни Німеччина не приховувала, що в її інтереси входить створення могутньої України на противагу Москві, газети того часу писали:

«За отриманими з Женеви відомостями днями в Локарно відбувалися наради представників Гітлера з представниками італійських фашистів. Від імені Гітлера виступав фон Розенберг, який вважається фахівцем у закордонних справах в головному штабі Гітлера. Фон Розенберг, як розповідають, є автором плану створення федеративного литовсько-білорусько-української держави, до складу якого увійшли б землі, що належать на даний час Польщі та Радянської Росії.

На цій нараді також обговорювалося план зустрічі Гітлера з Муссоліні. Фон Розенберг зробив нібито сенсаційну заяву, що питання про повернення Німеччині польського Помор'я є лише моральним задоволенням для німецького народу, але не дозволить вирішити наболілих господарських проблем, особливо безробіття та кризи. Гітлер не бажає ставити питання про повернення Німеччині колоній, щоб не псувати відносини з Англією. Зате Розенберг на зазначеній нараді доводив необхідність розділу та відділення України, проводячи ту думку, що ліквідація радянського ладу важлива не тільки для цілей Німеччини та Італії, але і для всього культурного світу.

Цікаво, що під час наради в Локарно прибули туди глава галицької військової організації полк. Коновалець і претендент на гетьманську булаву Полтавець-Остряниця, що підтримує близькі стосунки з головним штабом партії Гітлера. На фашистсько-гітлерівській нараді вони виступили в якості експертів та зробили доповідь про політичне становище радянської України та Східної Галичині».

Але звернімося до документів Міністерства у справах східних окупованих територій, яке очолював Альфред Розенберг, а саме до «Меморандуму про цілі війни проти СРСР», враховуючи так само те, що всі рішення апарату Розенберга приймалися тільки з відома Гітлера:

«2 квітня 1941

 Меморандум № 1

 Копія

 Стосується СРСР

 Військовий конфлікт з СРСР призведе до надзвичайно швидкої окупації важливих частин Радянського Союзу.

 Для знавця Сходу, карта народів Росії відображає такі національні чи географічні одиниці:

 а) Великоросія з Москвою як центром;

 б) Білорусь і Мінськ з Смоленськом як столицею;

 в) Естонія, Латвія, Литва;

 г) Україна та Крим з Києвом як центром;

 д) район Дону з Ростовом як столицею;

 е) район Кавказу;

 ж) Російська Середня Азія або Російський Туркестан

А. ВЕЛИКОРОСІЯ

Російська імперія царської форми з’явилася після панування татар, зі створенням Великого князівства Московського. Цей територіальний центр зберігає і сьогодні надзвичайно велику силу. Тривале ослаблення його буде політичною метою дій проти СРСР, щоб забезпечити можливість розвитку іншим районам. Це ослаблення має настати внаслідок тимчасової окупації території за трьох важливих умов:

1. через повне знищення єврейсько-більшовицької державної адміністрації, без того, щоб сприяти створенню нового загального адміністративного апарату;

2. через широку економічну експлуатацію ...;

3. через передачу важливих районів російського центру новим державним утворенням, а саме Україні, Білорусі та Донському району. Таким чином, одночасно відкривається можливість використовувати Московську Росію як район для масової резервації небажаних елементів.

Г. УКРАЇНА

Київ був головним центром держави варягів, які належать до норманів. Але й після панування татар Київ упродовж тривалого часу протистояв Москві. Його національне життя, в противагу того, що говорить московська історіографія, чиї версії поширилися і в Європі, засноване на досить міцній традиції. Політичним завданням у цьому районі буде твердження власного національного життя до створення політичної формації, яка матиме на меті об’єднання з районами Дону і Кавказу у формі Чорноморської конфедерації, постійно протистояти Москві й оберігати великонімецький життєвий простір зі Сходу. ... До тієї території, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід прирізати крайові райони зі складу російського простору. Як згадано вище, це послужить ослабленню Великоросії і в той же час створення політичної противаги їй. Привести в склад України слід території нинішніх Курської та Воронезької областей. На досягнення цієї політичної мети і слід спрямувати все економічне та адміністративне управління українською територією…».

Із документу «Про проблему сходу»:

«... Але треба докладати всіх зусиль, щоб, врешті-решт, знову повернути до життя цю національну свідомість. При цьому треба діяти обачно. Треба сприяти появі літератури про боротьбу українців – з тим, щоб можна було знову оживити історичну свідомість народу. У Києві треба створити університет, відкривати технічні виші, підтримувати українську мову; українські класики, які писали частиною також і російською мовою, можуть бути знову надруковані українською мовою. І, нарешті, на більш пізній час можна мати на увазі і організацію політичного руху на зразок Вільного українського козацтва. Українські кордони повинні охопити, власне, Україну, а також області з центрами в Курську, Воронежі, Тамбові, Саратові ... »

Записи генерала Гальдера за липень 1940 передають вказівки фюрера про держави, з якими Третій Райх матиме справу в майбутньому: «Українська держава, Федерація балтійських держав, Білорусь, Фінляндія». Крім того, ще пакт 1939 року між Мельником і Гітлером, умовою створення Української держави визначав успішне завершення бойових дій.

Подібна умова відповідала елементарним правилам ведення війни і була в повній мірі здійснена на Балканах, де нові державні утворення – Хорватія і Сербія – з’явилися тільки після розгрому югославської армії німецькими військами.

Бандерівці не могли не розуміти очевидних фактів, як і того, що вони одноосібно не отримають від німців влади національного уряду. Саме цим і було продиктоване рішення поставити Німеччину перед фактом, що незалежна Україна вже є і представляє її одна єдина ОУН(б).

Третій Райх і бандерівці

Коли у Берліні довідались про Акт від 30 червня 1941 р., який задекларував появу нової держави в тилу німецьких військ, то там дії бандерівської ОУН розцінили як прояв недисциплінованості та політичної анархії.

Однак спочатку широких арештів чи інших ворожих дій не було. Зокрема, представник німецької окупаційної адміністрації, радник з українських справ полковник Бізанц (колишній старшина УГА), зустрівшись з Стецьком, висловив йому невдоволення німецької сторони. При цьому він наголосив, що Акт від 30 червня 1941 р. є порушенням домовленостей, котрі існували між німцями та ОУН. Бізанц зажадав, щоб Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути Бандера і спільно з ним обговорити ситуацію, що склалася.

Але дива не сталося і, згідно з вищевикладеною логікою, Німеччина не визнала бандерівський уряд, а обставини конфлікту чудово ілюструє протокол переговорів представників Гітлера з Бандерою:

«Краків, 3 липня 1941 року.

Присутні:

З німецької сторони: помічник державного секретаря Кундт, гр. Фюль, Юге фон Бюлов і, крім того, полковник Бізанц. З української сторони: ін. Гробове, проф. Андрієвський, Мудрий, ін. Шухевич і, крім того, Степан Бандера.

Кундт: Панове. Я запросив вас прийти не як членів Національного Комітету, але як приватних осіб. Перш за все, я прошу сказати мені, чи дійсно цей циркуляр підписаний вами.

Всі присутні відповіли «Так».

Кундт: Я повинен пояснити все з приводу цієї справи. Зміст цього циркуляру зовсім не відповідає фактам. Ані німецька влада, ані служби Берліну не поінформовані про існування українського уряду у Львові. Такий уряд не було створено на місці з їхньої згоди. (...) Я виїжджаю сьогодні до Берліну, де ухвалюватимуться інші рішення. Я тільки хотів негайно попередити вас належним чином ніяк не продовжувати робити речі такого роду і не компрометувати себе в очах вашої власної нації. Компетентні політичні органи влади Райху, під керуванням фюрера, також вважають передчасним створення Українського Національного Комітету, який виступав би від імені України. (...) Ми не знаємо, що вирішить фюрер щодо вашого складу уряду України, коли бойові дії будуть закінчені».

Це далеко не повний список, але навіть він добре демонструє кількість українських з'єднань. Вони б не були створені Німеччиною, якби в неї були лише загарбницькі плани щодо Українські землі.

Бандера і Стецько в Заксенхаузені

Так само неправдива страшна антифашистська історія про заслання Степана Бандери та Ярослава Стецька до концтабору Заксенхаузен. Адже після арешту і переговорів у Кракові Бандера та Стецько були перевезені до Берліну, де були звільнені без права залишати місто. Там вони тривалий час жили у маєтку, вільно пересувалися німецькою столицею, і лише після невдалих берлінських переговорів вони були відправлені під новий «почесний арешт», як назвав це сам Стецько.

Були відправлені зовсім не в концтабір, а в арештантський будинок (бункер «Целленбау») на його території, звідки вони без проблем здійснювали управління ОУН(б). У арештантському будинку містилися елітні політичні в’язні з усієї Європи, з якими німецька влада сподівалися порозумітися в майбутньому. Арештантам дозволялося вільно приймати гостей, передачі від них, писати листи, зустрічатися між собою, пересуватися по території табору і багато іншого, тобто перебування лідерів ОУН (б) в Заксенхаузені не має нічого спільного зі страшилками про концтабори.

Чому загинули Олена Теліга і Олег Ольжич

Згадуючи про концтабірний міф, не можна не згадати нині відому історію розстрілу в Києві діячів ОУН(м) Олени Теліги та Олега Ольжича. Ці події антифашисти всіх мастей представляють як акт розправи німецьких націонал-соціалістів над українськими націоналістами. Але дане твердження не має нічого спільного з дійсністю.

Як уже було згадано, з розколом ОУН бандерівці і мельниківці почали знищувати один одного сотнями, а з початком війни проти СРСР їхнє протистояння посилилося. Піддані бандерівській обмовці мельниківці Теліга та Ольжич проходили у справі гестапо як «агенти більшовицької Москви», а не як українські націоналісти, знищувати яких німцям було очевидно без потреби, а тим більше з дружньої організації Мельника.

В подібну ситуацію потрапляє і автор відомого роману Холодний Яр Юрій Горліс-Горський, відомий своїм негативним ставленням до бандерівців. У 1942 році під час його поїздки до території колишньої Холодноярщини, Горський був оббріханий перед німцями, мовляв, що то радянський шпигун. Лише завдяки його зв’язкам вдалось вийти на волю та оминути долю інших «радянських агентів». До самого кінця війни СБ невпинно слідкувало за ним…

Джерело: Причини розколу ОУН. 

Додатково: 

• Як бандерівці знищили УПА
• Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму
• Перехоплення управління: історичні приклади і уроки на майбутнє
• Мартін Борман – надсекретний агент Сталіна: історія спецоперації та її актуальні наслідки

З вересня 1941 року у складі 2-ї танкової групи генерал-полковника Гейнца Гудеріана було розпочато творення численних українських допоміжних добровольчих підрозділів з полонених українців Красної армії.
Характеризуючи якість українських формувань при групі Гудеріана, український dolmetscher (перекладач) О.Волиняк згадував:
"Дістаю від шефа штабу дивізії, генерального штабу полковника доручення вибрати з-поміж полонених українців, бо лише вони є надійним елементом, та передати їх у розпорядження команди зв'язку та постачання. В таборі полонених запитую бійців про їхню українську приналежність... Вибраних біля сотні українців дійсно виявилися надійним елементом, що й підтвердилося в найкоротшому часі... Одної ночі напали на обоз большевики, і німці пороздавали зброю також українцям. Довго тривав бій і більшовикам вдалося зайняти село, але вони з поважними втратами мусили безрезультатно відступити. Геройська постава українців при відбитті більшовицького наступу знайшла признання в наказі штабу дивізії".

Джерело: Андрій Чорний, Фейсбук-сторінка

Українські добровольці, 1941 рік

Фольктеатр Остапа Стахіва - Марширують вже повстанці