Ле Шан впевнений, що рак безпосередньо пов'язаний з тим внутрішнім станом, в якому перебуває людина. І якщо людина з якихось причин перестає бачити у своєму житті сенс, то реакцією її організму на це заперечення життя може стати рак.

Особливо часто, зауважив Ле Шан, рак буває у тих людей, які спочатку вели дуже активний спосіб життя, а потім під тиском обставин «склали крила». Саме ці факти переконали лікаря, що рак - це поворотний момент у житті людини, коли потрібно зробити вибір: померти або змінитися, щоб піти іншим шляхом. Якщо ж у людей відновлюється інтерес до життя, рак, як правило, перестає їх турбувати.

Точно такими ж роздумами ділиться у своїх книгах Берні Сигель. У більшості випадків, підкреслює він, варто лише нагадати про можливу близькості смерті, щоб людина відкрила в собі неймовірні здібності і буквально кинувся їх застосовувати - просто тому, що «часу більше не буде».

Люди часто кажуть: «Я ненавиджу свою роботу», «Я ніколи не хотів бути інженером», «Професія юриста не для мене, я завжди мріяв стати музикантом», «Моє сімейне життя вбиває мене», «Коли-небудь прийде і мій зоряний час». Коли вони дізнаються, що невиліковно хворі, то багато хто говорить: «Не пройде й року, як я помру. Так краще я займуся тим, що мене радує. Я виправлю своє сімейне життя. Я нарешті з'їжджу в Єгипет і доторкнуся до пірамід, адже я про це мріяв все життя. Я буду грати на скрипці. Я напишу свою книгу».

Через рік вони кажуть: «Знаєте, а я ж не помер. Лікар каже, що моя пухлина зникла. Дивно, що ж сталося?» Насправді вони здогадуються, що сталося: вони не померли, бо почали жити.

Отже, якщо ви відчуваєте, що життя не приносить щастя, то негайно змініть її, хоча б тільки для того, щоб не захворіти. Сигель вважає, що така поведінка - це неодмінна умова довгого здорового життя. При цьому він розуміє, що кардинально змінити життя не завжди можливо. Наприклад, у людини може не бути грошей, щоб з північного містечка виїхати жити до моря. Але Сигель пропонує кожній людині знайти власний спосіб максимальної реалізації самого себе, а для цього насамперед потрібно навчитися любити світ. Можна залишитися на колишній роботі, але при цьому навчитися бути щасливим. Вся справа у внутрішній установці.

Любов важлива сама по собі, любов як спосіб життя, безумовна любов: любити значить віддавати, нічого не чекаючи у відповідь. І через деякий час людина відчуває, що краще від нього немає. І коли мені кажуть, зауважує Берні Сигель: «Я любила, але мій улюблений відмовив мені у взаємності», - я сміюся і відповідаю: «Я маю на увазі інше. Ви рахуєте години, віддані коханому, і чекаєте, щоб вам їх повернули. Але це абсурд. Перетворюючи відносини в тяжкий обов'язок, ми накопичуємо образи, які нас же і вбивають».

Людина, у якої не все виходить в житті, якого переслідують хвороби, повинен сприймати мінливості долі як вказуючий перст. І з цієї точки зору, може, слід говорити про «правильні помилки», «щасливому розладі»? Невдачі здатні навчати, так що людині, який призвів вас в лють, можна сказати: «Спасибі за те, що ви мене вигнали з роботи ... не погодилися стати моєю дружиною ... відмовили мені в посаді ... Моє життя змінив напрямок, і я знайшов його сенс і щастя».

Чим краще ми розуміємо себе, тим менше засуджуємо світ. Берні зауважує, що діти нікого не засуджують і живуть тільки почуттями. Якщо ви попросили дитину намалювати те, про що він мріє або ким хоче стати, коли виросте, він негайно це зробить. Але якщо запропонувати те ж саме дорослому, він швидше за все відповість: «Краще відкласти тест на тиждень, щоб я ще раз гарненько обдумав, чого я хочу від життя». На своїх семінарах Сигель часто ставить запитання слухачам: «Якщо я зараз зроблю кожного з вас щасливим, що ви будете робити далі?» Більшість дорослих не знають, що відповісти. Ми не звикли бути щасливими, адже саме для цього ми і народжуємося. Щаслива людина завжди здорова.

У кожного з нас є своє призначення і свої, удавані нездійсненні, мрії. Часом ми все життя придушуємо своє прагнення до щастя. Змінюючи життя, ми видужуємо.

Випадок з хворим Ле Шана, якого звали Роберт, - відмінна тому ілюстрація.

Він був хорошим фахівцем, не скаржився на здоров'я, але в 65 років вирішив піти на пенсію. Роберт був упевнений, що вільний час він приділятиме онукам. Але його син розійшовся з дружиною, і онуків відвезли в інше місто. Життя для Роберта втратило сенс. Він нічим не займався, безцільно блукав по будинку, відчуваючи байдужість, втому і апатію. Здоров'я його різко погіршилося, і незабаром він дізнався невтішний діагноз - рак. Невідомо, як повернулося б життя Роберта, але він зустрівся з доктором Ле Шаном. З перших же бесід Роберт зрозумів, що він втратив основний стимул в житті. Сеанси психотерапії виявили ще один майже забутий його інтерес до політики. Ле Шан порадив Роберту вступити в організацію, що займається соціальними проблемами. Спілкування з новими людьми, нові обов'язки повернули йому колишню активність, а з нею і свіжі сили. Щоб підтримувати себе у формі, Роберту довелося зайнятися спортом. На бесіди з лікарем у нього тепер просто не залишалося часу. Пухлина зупинилася в рості, а потім зникла.

Інший приклад з практики Ле Шана. Наталі народилася і виросла в Бразилії і дуже любила свою країну. Але після заміжжя вирішила переїхати до Лондона. Її чоловік - поет, чиї вірші ніхто не публікував, і дві дочки, які мріють стати актрисами, мали б в Лондоні більше можливостей для творчого зростання і кар'єри. Щоб дати дочкам освіту і дозволити чоловікові весь час присвячувати поезії, Наталі влаштувалася на роботу не за фахом. Їй довелося займатися справою, яка вона не любила. Щоранку вона з небажанням вставала і, долаючи себе, відправлялася на роботу. Все її життя була зайнята турботами про сім'ю, і вона робила все механічно, забувши про себе.

У 49 років у Наталі був виявлений рак грудей з обширними метастазами. Прогнози були сумні. Як до останньої надії, вона звернулася до Ле Шану. Після довгої розмови Ле Шан сказав: «Навіщо вашому організму боротися за життя, якщо життя приносить вам тугу і сірі будні, якщо ви давно забули про себе? І якщо ви скоро помрете, то ваші рідні вирішать свої проблеми самостійно, без вас. Так що не краще скористатися останнім шансом, який пропонує вам життя: на якийсь час забути про проблеми інших і зосередитися на собі? Десять років тому ви зробили помилку, так виправте її зараз».

І Наталі поїхала в рідну Бразилію. Вона ходила босоніж по пляжах, купалася в морі. Вона влаштувалася на роботу і знову стала вчити маленьких дітей, яких дуже любила. І якщо раніше ліки і дієта не допомагали, то тепер вони дали відмінні результати. Наталі стала одужувати. На подив Наталі, виявилося, що як тільки її чоловікові і донькам довелося самостійно вирішувати свої проблеми, вони успішно з ними впоралися.

У кожної людини, вважає Ле Шан, є на Землі своя справа. Коли він виконує її, то його вміння використовується максимально, і людина отримує величезне задоволення від життя. Якщо ж він знаходиться не на своєму місці, життя не приносить йому радості. В цьому випадку, навіть якщо життя зовні благополучне, реакцією на неї може стати рак.

Рак - це останнє попередження

Численні приклади, які наводив Ле Шан у своїй книзі, доводять справедливість старої істини: ніколи не пізно починати все спочатку. Але в деяких ситуаціях змусити згадати про це може тільки рак. Рак - це останнє попередження, яке спонукає людину згадати про своє призначення, розкріпачити свої бажання, і тоді організм сам знаходить сили для боротьби, мобілізує всі свої захисні механізми. Радість і свобода у власній реалізації - найсильніші ліки.

У кожного з нас є своя мелодія життя, мотив, який звучить в нас з народження. К. Юнг казав, що майбутнє несвідомо готується задовго до того, як воно настає. Але часом ми свідомо заглушаємо цей мотив, соромлячись його простоти або, навпаки, незвичайності звучання, і підлаштовуємося під всіх, пригнічуючи свої бажання і можливості. Але будь-який інструмент ламається, якщо довго вичавлювати з нього не властиві йому звуки.

Коли виявлена ​​злоякісна пухлина, хворому стає не важливо, чим викликане його захворювання: неправильним способом життя або тим, що він довгі роки забував себе заради сім'ї або суспільства. Єдино значущим в цей момент стає можливість вижити.

Але рак, на думку Ле Шана, ставить умову: жити далі можна тільки щасливо.

Ще один приклад з його практики. У Марії була хороша робота, багато друзів, і всі навколишні вважали, що вона домоглася в житті багато чого. І раптом у неї виявили рак. У першій же бесіді з Ле Шаном Марія з'ясувала, що все життя її гнобили дві обставини: те, що вона ніколи не була одружена і не мала дітей, яких дуже любила, і реакція колег на цей факт. Вона знала, що вони вважають її старою дівою, і дуже переживала з цього приводу.

Ле Шан попросив Марію згадати найщасливіший час її життя. Це були роки юності, коли вона працювала викладачем у школі для дітей інвалідів. Тоді Ле Шан запропонував Марії вступити до педагогічного коледжу. У сорок з гаком років стати студенткою, та ще з таким серйозним захворюванням? Ле Шан наполягав, і Марія погодилася. Навчання давалося їй легко, а час, який вона проводила серед молоді, доставляло їй радість. Екстерном вона закінчила навчання і почала викладати, а ще через рік відкрила свою школу для дітей інвалідів. Марія була щаслива, і допомога лікаря їй стала не потрібна: вона забула, що у неї колись був рак.

Дуже часто люди, хворі на рак, не знають, в чому полягає їх призначення і що може принести їм щастя. У таких випадках Ле Шан пропонує згадати російську казку про золоту рибку, яка готова виконати будь-яке бажання. Але треба поспішати - зараз вона вильне хвостом і більше не з'явиться ніколи. Подумайте, про що б найбільше вам хотілося попросити її?

Можна уявити собі, що ми тільки що народилися і все життя попереду. Чим би ми хотіли займатися? Де і як жити? Спробуйте згадати найщасливіша мить свого життя. Хтось, озираючись назад, скаже, що він ніколи не був щасливий. Але ж були хвилини, години, місяці, коли ви відчували щиру радість. Згадайте, що саме принесло вам цю радість, і постарайтеся відтворити подібне у своєму житті. Так Ле Шану вдалося повернути до життя багатьох безнадійних з точки зору медицини ракових хворих. Траплялося, що пухлина не зменшувалася в розмірах, але зате зупинялася в рості і більше протягом довгих років життя не турбувала хворого.

До речі, Сигель спочатку не був щасливий і задоволений своєю кар'єрою хірурга. Він любив малювати і одного разу намалював свій автопортрет, зобразивши себе в ковпаку, масці і довгому халаті. І тоді він зрозумів, що інтуїтивно сховався від людей і від життя, яка його не задовольняла. І ще він постійно замикався в собі, так як думав про людей, яких був не в силах врятувати, застосовуючи тільки ніж і скальпель.

Але якось, потрапивши випадково на сеанс з психотерапії, він зустрів свого пацієнта, хворого на рак. У відповідь на здивування Сигеля, що той займається таким видом лікування, пацієнт відповів: «Вільний від відвідувань вашої клініки час мені порадили проводити на таких сеансах. І знаєте - допомагає!» Сигеля осінило: «Так ось що необхідно людям!»

Він став організовувати групи людей, щоб допомогти їм створювати позитивний настрій в емоціях і пробудити захисні сили організму для боротьби з раком. Шість годин на тиждень він веде три групи ракових хворих - по дві години занять з кожною, і так десять років. І бачить, що, як тільки його слухачі приводили в порядок своє життя у відповідності зі своїми мріями, вони видужували, а ті, хто, здавалося, був приречений, продовжували жити і відчували себе все краще.

Серед цих людей були й ті, кого Сигель оперував сам з приводу раку. Ось уже десять років вони живуть без найменших ознак цього захворювання - просто тому, що вони цінують кожен свій день і радіють життю. Кожен з цих пацієнтів у свій час сказав собі: «Припустимо, що через півроку я помру. Що ж, значить, прямо зараз я повинен почати жити».

І коли одного разу Сигель дзвонить їм по телефону, вони кажуть: «Так, я живий. Я просто почав жити і тому не помер ».