У зв'язку з цим слід зауважити, що територія держави Україна не є етнічною територією росіян і у них немає права нею розпоряджатися, пише Сергій Рудюк, старший викладач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальної комунікації Університету «Україна» на nashedilo.

Україна є етнічною територією українців. Корінним та державотворчим етносом України є український - відмінний від росіян за антропологічними особливостями і з власною оригінальною культурою.

Сучасна держава Україна збудована на етнічній території українців внаслідок реалізації українською нацією права націй на самовизначення, визнаного Міжнародним правом.

Певний час Україна була у складі Російської імперії та СРСР. Одним з наслідків тимчасового перебування частини українських земель у складі Російської держави є те, що в Україні крім етнічних українців, які складають переважну більшість населення держави, проживають і представники інших народів, зокрема, й російського.

За своїм походженням всі росіяни в Україні - це емігранти різних хвиль еміграції. Їх переселяли до України і в часи Російської імперії, і в часи Радянського Союзу, не питаючи на те згоди корінного етносу. Так, після закінчення II Світової війни сталінський режим вчинив злочинні, з огляду на Міжнародне право, масові депортації до Сибіру та на крайню північ Російської Федерації корінних жителів західних областей т.зв. УРСР і Криму, а на їхнє місце завіз із Росії росіян.

Причини переселень росіян до України ті самі, які назвав у своєму творі «Государ» середньовічний італійський письменник і політик Ніколо Макіавеллі. Тобто вони мали служити опорою російського колоніального режиму.

«…если завоеванная страна отличается по языку, обычаям и порядкам, то тут удержать власть поистине трудно, тут требуется и большая удача, и большое искусство. Отличное средство для этого — учредить в одном-двух местах колонии, связующие новые земли с государством завоевателя… Колонии дешево обходятся государю, верно ему служат и разоряют лишь немногих жителей, которые, оказавшись в бедности и рассеянии, не смогут повредить государю».

Так на українському Півдні та Сході з'явилася певна кількість етнічних росіян, переважно у промислово-адміністративних центрах.

Згідно з офіційною статистикою, у жодній з областей України етнічні росіяни не складають більшості населення. Живучи на етнічній території українців, перебуваючи в меншості щодо корінного населення, ці люди, згідно з Міжнародним правом, не можуть претендувати на територіальну автономію та ще й у федеративному зв'язку з рештою України.

Переважна більшість росіян - громадян України це усвідомлює. Україна стала для них рідним домом, і вони нарівні з представниками корінного народу та інших національностей працюють над розбудовою своєї нової Батьківщини. Однак є серед них і такі, які не сприйняли ідею незалежності України, погодилися на українське громадянство винятково з матеріальних мотивів, сподіваючись на швидке падіння Української держави і відновлення влади Росії та їх привілейованого становища на українських землях.

Якщо вони не поважають українську мову, українську культуру, українські закони та український хліб, то єдиним законним розв'язанням проблеми є добровільна відмова цих людей від українського громадянства та еміграція до Росії чи іншої, яка їх прийме, країни. І це буде з їхнього боку, принаймні, чесним вчинком.

Адже згідно з міждержавними українсько-російськими домовленостями часів розпаду СРСР ці люди автоматично, лише за фактом свого проживання, тобто з порушенням загальноприйнятих у міжнародній практиці норм натуралізації, отримали громадянство України з усіма правами, які з цього випливають. За це росіяни - громадяни України повинні бути вдячні українцям. Адже все могло бути по-іншому, наприклад, як у країнах Балтії... І це було б логічно з огляду на ту роль, яку відігравали в Україні російські поселенці, особливо, ветерани каральних та інших силових структур Росії (СРСР).

Безперешкодній інтеграції емігрантів з Росії в українське суспільство завадили, з одного боку, культивований в часи СРСР російський імперський шовінізм та хворобливий «месіанізм», притаманний значній частині росіян старшого покоління. Його збереженню та репродукції у наш час сприяє псевдонаукова теза про «вирішальний внесок СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 років». На практиці ця теза переходить у псевдологічний ланцюжок: «Мы вас освободили — вы нам должны — вы должны нас терпеть».

З іншого боку, протягом всіх років незалежності України на її території та в інформаційному просторі тривають підривні дії російських спецслужб, які намагаються використати громадян України російського походження для дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні та ліквідації незалежної держави українського народу. Антиукраїнською пропагандою займаються державні органи Росії та високопосадовці з президентом Російської Федерації включно, і громадські структури: — від Російської православної церкви (проект «Русский мир») — до всіляких клубів за інтересами та «конгрессов русскоязычных...». Не стоїть осторонь і російський бізнес.

Також в Україні проживає певна кількість російськомовних українців, які перейшли на спілкування російською мовою внаслідок насильницьких заходів колишньої російської колоніальної адміністрації зросійщення та асиміляції корінного українського населення. Безсумнівно, більшість з них у недалекому майбутньому повернеться до материнської мови, коли зникнуть існуючі перепони для цього з боку Росії та її агентури в Україні. Разом з тим частина російськомовних українців дотримується проросійської політичної орієнтації внаслідок своєї колишньої співпраці зі спецслужбами СРСР (Росії).

Водночас на території Російської Федерації проживають мільйони етнічних українців — жертв незаконних сталінських депортацій, а також нащадків репресованих політичних противників комуністичного режиму. За часів СРСР їм заборонялося повертатися на Батьківщину навіть після відбуття ув'язнення у сталінських концтаборах. Україна зацікавлена в їхньому поверненні додому й охоче їх прийме.

З огляду на вищесказане, а також те, що громадяни України російського походження і російськомовні українці активно використовуються спецслужбами Російської Федерації для провокування міжетнічного напруження у південних та східних регіонах України, логічно звернутися до міжнародного досвіду у вирішенні схожих проблем і запропонувати Російській Федерації провести з Україною обмін населенням.

Тим громадянам України російського походження і російськомовним українцям, які прагнуть жити у державі з російською державною мовою та федеративним державним устроєм, Україна допомагатиме в переселенні до Російської Федерації.

Тих же етнічних українців, які виявлять бажання повернутися в Україну, українська сторона згодна прийняти і розмістити на території тих регіонів, які вони виберуть для свого проживання.

Таким чином, саме правовим шляхом усуватиметься міжетнічне напруження в окремих регіонах України, на існуванні якого наголошує Російська Федерація. Водночас, запропонувавши Росії обмін населенням, тим самим Україна сприятиме російській стороні у реалізації її державної програми «Соотечественники» під орудою знаного російського політика Костянтина Затуліна.

Найвідоміший міжнародний документ у галузі обміну населення — грецько-турецька конвенція про обмін населенням від 30 січня 1923 року. Нею визначаються правила обміну турецьких громадян православного віросповідання, які проживали в Туреччині (тобто греків - турецьких підданих), на грецьких громадян мусульманського віросповідання, які проживали в Греції (тобто турків - грецьких підданих). Головна мета обміну — гомогенізація національного складу держав, які утворилися на території колишньої Османської імперії, запобігання розвитку потенційного сепаратизму з боку етно-релігійних меншин.

Після закінчення II Світової війни за СРСР (Росією) були закріплені анексовані у 1939 - 1940 рр. території, а крім них до його складу увійшли східна частина Східної Пруссії на західних і Сахалін з Курильськими островами - на східних кордонах. Те місцеве населення підпало під часткове переселення: так, у 1944 — 1946 роках до Німеччини було евакуйовано чи переселено 1157 тис. німців, а до Японії у 1946 — 1956 рр. — 296 тис. японців і айнів.

Також під час остаточної демаркації нових кордонів Радянської Росії з Польщею, Чехословаччиною і Румунією було проведено нові взаємообміни територіями і населенням (оптації). Зокрема, станом на 31 жовтня 1946 року з Польщі до СРСР переселилося щонайменше 518 тис. чол. (в тому числі до України — 482109, до Білорусі — 35961 і до Литви — 64 чол.). В той же час зворотний потік складався з щонайменше 1090 тис. чоловік (у тому числі з України — 789982, з Білорусі — 231152 і з Литви — 69724 чол.).

Тридцять перший американський президент Герберт Гувер писав у своїй книзі «Проблеми тривалого миру» (1943 р.): «Значну увагу слід приділити героїчному здійсненню трансферу населення. Труднощі переміщення великі, але вони набагато менші, ніж постійні страждання меншин і безконечні рецидиви війн».

Обмін населенням, який іноді називають трансфером населення, став у XX ст. затребуваним елементом врегулювання міждержавних конфліктів і є актуальним у XXI столітті, зокрема, у галузі українсько-російських відносин.

Проведення під егідою США та ЄС трансферу населення України і Російської Федерації сприяло б вирішенню конфлікту й встановленню тривалого миру в регіоні й світі.