І знову націоналісти жалітимуться на антиукраїнську владу, що не хоче визнавати українських героїв, комуністи – розповідатимуть про антинародну владу, яка дозволяє існування в Україні національно-свідомих громадян, а над розумні політологи та експерти пафосно оповідатимуть про «поділ» України та про намагання влади відволікти увагу виборців від економічних негараздів вигаданими проблемами…

Але чому це повторюється щороку? Чому кожен має свої конкретні ролі? Чому сценарій практично незмінний? Якщо ці проблеми не актуальні, чому ж ця технологія режиму спрацьовує з такою блискучою постійністю? Щось тут не те…

Система дійсно реалізує дуже ефективну технологію, яка дозволяє їй успішно існувати і паразитувати на тілі країни. Однак суть цієї технології не вміщається у вислові «розділяй і владарюй», який ми так часто чуємо з телеекранів. Більше того, цією думкою нас свідомо годують, щоб ми не заглиблювались у роздуми.

Націоналізм – це природний стан будь-якої здорової нації. Кожна зріла нація пишається історією своєї країни та шанує своїх героїв. І не виникає з цього приводу жодних дискусій. Історія сприймається як аксіома, а дебати можливі лише на рівні науковців. Українці – це пост геноцидна і постколоніальна хвора нація. Але Система навмисне її не лікує. Тому саме поняття націоналізму у нас має зовсім інше значення.

Український націоналіст, згідно наших «канонів», це обов’язково мученик та борець. Ще його називають «професійним патріотом». Він ненавидить москалів і комуністів, вважаючи їх причиною всіх негараздів. Він ходить на мітинги, виголошує полум’яні промови, очолює політичні партії, однак інших досягнень не має. У політиці його цікавлять переважно питання культури, освіти, історії та міжнародної політики. Зрідка він може зачепити і інші питання, але чітко окреслити власну позицію в них не вміє. Його боротьба відбувається заради самого процесу боротьби. Результат не має жодного значення. Вони не знають, що робити з перемогою, тому переважно програють.

Зрідка вони можуть випадково перемогти на виборах, очолити державу… але навіть на найвищих щаблях влади вони продовжують грати роль мучеників та борців. Їм постійно хтось (щось) заважає, і вони постійно жаліються. Багато говорять, але мало роблять. Адже що робити вони не знають, тому вдруге перемога їм ніколи не дістається. З них збиткуються, насміхаються, але шкоди їм не роблять, адже вони гарно грають свою роль.

Їх завдання полягає в тому, щоб нейтралізувати національно-свідомий активний електорат, і спустити їхні протестні настрої «в трубу». Відбувається це приблизно так. Людина бачить негаразди цієї держави і відчуває нестримне бажання їх вирішити. Вона йде до політичної організації, аби втілити свої ідеї в життя, але швидко розчаровується. А далі варіантів декілька: або жити «як усі» - працювати і висловлювати свої політичні переконання за келихом пива, або займатись бізнесом, або тікати за кордон, або самому робити кар’єру «професійного патріота». У будь-якому разі людина приймає правила гри, запропоновані Системою.

Читати повністю ТУТ