На злобу дня

Поширеним явищем став острах називати речі своїми іменами. А між тим доведена до абсурду політкоректність призводить до колосальних матеріальних збитків. Візьмемо для прикладу книговидавничу справу. Скрізь чути незатихаючий колективний плач на тему «чому російськомовне купують, а україномовне ні». Шановні, сотні тисяч киян, полтавчан, маріупольців щиро хочуть читати Розенберга або Гаусгофера українською. Чому ж видавництва не перекладають? Бояться бути звинуваченими у екстремізмі? Поки ви боїтесь, московські колеги не бояться, і спокійно собі видають, заробляючи реальні гроші.

Звичайно, був такий письменник Винниченко, але набагато актуальнішим наразі є Девід Дюк. Дохла чайка при битій дорозі (чи навпаки?) здатна збурити уяву хіба-що доведеного до відчаю тимчасовими економічними труднощями некрозоофіла, але до чого тут бурхливі маси психічно здорових читачів? Втомлений агресивною буденністю менеджер з продажу салону побутової техніки компанії Siemens, прийшовши до дому і розтягнувшись на вібручому шизлонгу, воліє зосередити рештки уваги на трактатах Мігеля Серрано. Дайте менеджерам Мігеля Серрано українською мовою! Дайте! Не дають... Плачуть, співають тужливих пісень, закликають не піддаватися на провокації, знову плачуть. Але Серрано не дають. Озлоблений менеджер, хильнувши літр джин-тоніка, в самоті вирушає до Петрівки, де купує автора у російському перекладі. Паралельно тривають мантроподібні завивання пришелепкуватих молодших братів, як вони самі себе називають.

Саме тому, до речі, Гетьман Павло Скоропадський викликає повагу, а Винниченко і компанія - огиду. Авторитарний Гетьман дуже мало розмовляв - він робив справу. Балакучі толерантні демократи, розмазуючі лапками соплі, ненавидили Скоропадського лютою демократичною ненавистю. Немає страшнішої ненависті, аніж ненависть пацифіста.

Куельо, Пєлєвін. Бути модним - ознака невихованості, жлобства та відсутності внутрішньої дісципліни. Модні слухають модну музику, читають модних авторів, відвідують модні party. Ви знаєте, що означає слово «дискурс»? А «постмодернізм»? Добре якщо ні. Бо це - улюблені слова відвідувачів модних тусовок інтелектуальної еліти. Куельо, Пєлєвін, Лімонов. Усі вони - діти Малєвіча. Вони забули смак пиріжків з капустою, настільки відірвалися від народу. Обдолбавшись наркотичними речовинами, вони «рефлексують». Пєлєвін, Лімонов, Куельо. Спочатку був «Чорний квадрат». Потім, соромно визнати, Камю з Сартром. Зрештою з’явився McDonald’s, за століком якого, штовхаючись ліктями, розташувалися Куельо, Лімонов і Пєлєвін. Вони пожирають нашпиговані емульгаторами чізбургери і слухають хіп-хоп.

Вітчизняне книговидавництво просто забов’язано орієнтуватися на класиків. Здоровий, активний українець повинен читати «Кобзар», «Міф ХХ століття», «Борислав сміється», праці Ф.Ніцше, Ю.Липи, Г.Форда, Л.Українки, Д.Лондона, Д.Ріда, інших розумних і дуже корисних авторів.

Шановні українські видавництва! Видавайте українською мовою книжки, які будуть користуватися популярністю! Це економічно вигідно, а головне - потрібно народу.